Напередодні не стало наставника, котрий багато чого зробив для підвищення іміджу УПЛ...
Після відновлення Україною у 1991-му незалежності вітчизняний клубний футбол декілька років поспіль не викликав жодних емоцій, окрім смутку та співчуття. Тоді гра № 1 опинилася у такому ж складному становищі, як і майже усі галузі економіки та життєдіяльності. Для якісного ривка угору та покращення був необхідний феномен. Причому, як це часто буває в нас, не щось аморфне, а конкретний особистісний феномен - людина, здатна потягнути за собою все.
Такою людиною у 90-х для українського клубного футболу став легендарний Валерій Лобановський. Повернувшись із Близького Сходу, Метр досить швидко навів лад у "Динамо", а невдовзі зробив цю команду однією з найсильніших на європейському континенті. В національному чемпіонаті у "біло-синіх" не виникало жодних проблем, проте впевнена та якісна гра, а із нею й результати команди, спонукали конкурентів теж думати над більш ефективним розвитком, аби конкурувати з "Динамо" і також мати можливість грати у Лізі чемпіонів від України, що дає змогу непогано заробити.
Лобановський вивів "Динамо" до півфіналу Ліги чемпіонів 1998/99, продемонструвавши світові ще одну версію своєї грандіозної команди, яких у його тренерській практиці було чимало. Проте далі... Далі Валерій Васильович планував адаптуватися до нових умов, але у 2002 році його не стало. У віці 63 років. Це стало початком нового етапу - український клубний футбол залишився без видатного наставника і знову став сірою масою, що не давала вболівальникам надії на щось більше - на можливість досягати успіхів у Європі та боротися за трофеї.
Як показав подальший перебіг подій, на краще все почало змінюватися вже за декілька років після смерті Лобановського. У 2004-му в "Шахтар" прийшов румунський наставник Мірча Луческу, котрий до цього начебто й встиг попрацювати в Італії та Туреччині, проте все одно не сприймався більшістю шанувальників вітчизняного чемпіонату як зіркова фігура - наприклад, як той таки Невіо Скала, із яким у 2002-му "гірники" здобули своє історичне перше золото в українській лізі.
У "Шахтарі" Мірча Луческу провів 12 років, а команда під його керівництвом зіграла 573 матчі. Ці показники є абсолютно рекордними для донецького клубу, так само як і кількість трофеїв, виграних Мірчею для "помаранчево-чорних" - 22. Із Луческу на чолі "Шахтар" став не просто якимось регіональним вискочкою в аспекті конкуренції з "Динамо", а рівноцінним опонентом, із силою та можливостями якого у Києві почали рахуватися. І це в якийсь момент знову відродило віру в український клубний футбол та його здатність розвиватися і рухатися вперед. Конкуренція "Шахтаря" із "Динамо" незабаром пожвавила також й інші маститі за вітчизняними мірками колективи - "Дніпро", "Металіст", "Чорноморець", "Карпати", "Ворсклу"... У багатьох містах знайшлися меценати та спонсори, які забажали інвестувати у футбол і - головне - бачили в цьому певний сенс для себе.
Саме в цьому й полягає суть – Мірча Луческу не лише здобував трофеї з "Шахтарем", фінансованим Рінатом Ахметовим. Він щоразу вносив свій внесок у розвиток клубу та команди, рухаючи їх уперед, здобуваючи нові нагороди, підвищуючи позиції в рейтингах, а також розвиваючи і продаючи своїх футболістів до провідних європейських клубів. Коли в сезоні 2008/09 "Шахтар" під його керівництвом завоював Кубок УЄФА, стало абсолютно очевидно, що в нашому клубному футболі з'явився тренер виняткової майстерності, здатний позитивно змінювати все навколо.
Мірча Луческу, безсумнівно, не був ідеальним тренером. Його образ у пам'яті фанатів навряд чи зітреться, адже він запам'ятався своїми незвичайними витівками та інтригуючими висловлюваннями, такими як: "Браво, Федерація!" Це була його суть — він по-справжньому жив футболом, не з метою заробітку, а з щирої пристрасті до гри. Кожна його прес-конференція ставала маленьким шоу, де Луческу вмів привертати до себе увагу, висловлюючи провокаційні думки, але при цьому завжди зберігаючи повагу до себе. Румунський тренер відмінно тримав баланс, не перетворюючись на фігуру, що викликає неприязнь, завжди залишаючись в очах оточуючих людиною з великою букви.
Тому що спорт - це завжди про емоції. Але людське ставлення - це завжди про толерантність, повагу та здатність чути опонента. А Мірчу Луческу завжди поважали у таборі команди-суперниці. І це підтвердилося в 2020-му, коли румунського наставника запросили працювати до "Динамо". У той самий клуб, гегемонію якого Мірча так завзято допомагав розбивати "Шахтарю". У той самий клуб, який протягом чотирьох сезонів поспіль не ставав чемпіоном. До моменту приходу туди Мірчі...
Мірча Луческу у "Динамо" довів, що він здатний бути успішним тренером і без значних фінансових вливань від власників клубу. У своєму дебютному сезоні на посаді наставника "біло-синіх" він зумів привести команду до чемпіонства, яке не викликало жодних сумнівів навіть у найбільш відданих уболівальників "Шахтаря". Його перехід до "Динамо" спочатку викликав нерозуміння як серед фанатів "гірників", так і серед київських прихильників, проте Луческу просто виконував свою професію на високому рівні. Він ставив футбол понад усе, що підкреслювало його велич як особистості. Навіть у зрілому віці Мірча умів знаходити нові джерела мотивації і надихати не лише себе, а й усіх навколо.
І якщо у "Шахтарі" Луческу мав нагоду користуватися фінансовими можливостями власника клубу, зробивши майстрами топ-рівня таких талантів як Фернандіньо, Вілліан, Дуглас Коста, Фред та інших, то у "Динамо" Мірча виявив себе як фахівець, котрий вміє працювати виключно за рахунок внутрішніх ресурсів. Недивно, що після новин про смерть Луческу в публічну площину зі словами прощання та подяки вийшли Віталій Миколенко, Ілля Забарний, Владислав Ванат, яким робота із Мірчею багато в чому дала такий необхідний поштовх у кар'єрі та шанс почати рухатися вперед.
Мірча Луческу до останнього залишався у футболі. Влітку 2024-го досвідчений наставник, який на той момент вже мав безліч проблем зі здоров'ям, на подив для багатьох, взявся за роботу зі збірною Румунії. На жаль, вивести "триколірних" у фінальну частину чемпіонату світу-2026 в Мірчі так і не вийшло, причому на його шляху стала збірна Туреччини, із якою Луческу працював у 2017-2019 роках та якій багато в чому допоміг пережити важкий період зміни поколінь.
Відмовитися від співпраці з Румунією для Мірчі було навряд чи можливим. Пізніше він пояснив своє рішення так: "Найлегше було б просто сказати 'ні'. Але настав момент, коли я зрозумів, що маю певні зобов'язання перед національною командою Румунії. Після свого виходу зі збірної у 1986 році я довго відчував розчарування й обіцяв собі, що ніколи не повернуся, бо був ображений. Однак згодом, у будь-якій точці світу, я не міг позбутися почуття прив'язаності до своєї країни. Це відчуття завжди було зі мною, і навіть коли здавалося, що воно вщухло, інші нагадували мені про нього. Де б я не працював, я залишався РУМУНСЬКИМ Мірчею Луческу. Мене бачили не лише як футболіста або тренера, а як представника Румунії. Протягом багатьох років, мандруючи по світу, я не забував своє коріння. Я відчував, що не можу відмовитися від національної збірної. Я вирішив прийняти цей виклик".
Безсумнівно, Луческу прекрасно усвідомлював ситуацію. Він був надзвичайно емоційним, але водночас мав здатність холоднокровно оцінювати всі нюанси і ризики. Ймовірно, він прагнув завершити свою кар'єру вражаюче, повернувши збірну Румунії на світову арену, адже "триколірні" не брали участі в чемпіонаті світу з 1998 року. Дехто стверджує, що Мірчі слід було піти ще після його відходу з "Шахтаря". Інші заперечать, що варто було зробити це після першого успішного сезону в "Динамо". Але кожен має право на свої рішення і несе відповідальність за своє життя. Досвідчений Мірча, як ніхто інший, це розумів. І, безсумнівно, він обрав шлях залишитися у футболі до самого кінця...
За кілька тижнів до смерті Мірча Луческу встановив черговий рекорд, яких у його житті вистачало. Цього разу він став найбільш віковим тренером світового футболу у розрізі роботи із національними збірними. Можливо, колись це досягнення, як і деякі інші, що залишаються за Мірчею, буде переписане. Але ім'я Мірчі Луческу все одно залишатиметься на слуху, як і його величезна спадщина, особливо для українського клубного футболу. Принаймні, доки футбол є кому дивитися і про футбол є кому говорити...
#Італія #Чемпіонат світу з футболу #Туреччина #Київ #Європа #Ліга Європи УЄФА #Ліга чемпіонів УЄФА #Румунія #Донецьк #Мірча Луческу #Валерій Лобановський #Віталій Миколенко #Невіо Скала #Дуглас Коста #Рінат Ахметов #ФК «Карпати» (Львів) #ФК «Динамо» (Київ) #ФК «Металіст» (Харків) #ФК «Дніпро» #Збірна Румунії з футболу #Збірна Туреччини з футболу #Футбол #ФК «Шахтар» (Донецьк) #ФК «Ворскла» (Полтава) #ФК «Чорноморець» (Одеса) #Фернандіньо (футболіст, народився у травні 1985 року) #Вілліан (футболіст, 1988 р.н.)
