Тенденція популярності інтровертів у сучасній літературі: чому це не просто мода.

Дівчинка в чорній кофтинці оверсайз на шкільному подвір'ї під час великої перерви самотньо, подалі від галасливих однолітків, читає грубу книжку? Хлопчик в окулярах зі зламаною дужкою під трибунами стадіону занурений у комікс? Скільки разів у кіно та серіалах ви бачили таку картинку, га? Найліпший спосіб показати, що головний герой воліє самоти, -- дати йому в руки книжку й примусити читати в людному місці. Йдеться саме про усамітнення, не про остракізм. Книжка легко стала у візуальній культурі атрибутом інтроверта, часом здається, що так було завжди. А от наскільки герой-самітник сам собою є цікавим для художнього письма персонажем?

Інтроверти в тренді. Навіть так: називати себе інтровертом у 2010-х стало модною тенденцією, контент "так, я інтроверт" і десять років по тому утримує увагу споживачів соцмереж. Вибачте, але інтроверти в поп-культурі стали в черзі відразу за єдинорогами, котрі прийшли на зміну котикам. Інтровертність у цьому контексті -- не рівень комфорту, котрого потребує людина в соціальних ситуаціях, а швидкість її виснаження в процесах соціальної взаємодії. Згрубша інтроверт із мемів уособлює соціальну тривожність. І саме такий він стає трендом. Так чи інакше мода на інтровертів зробила цю опцію видимішою, її частіше використовують для того, щоби визначати / описувати себе й свою поведінку. Дослідження British Journal of Psychology 2015 року: за десятиліття серед молодих людей у Великій Британії вдвічі зросла соціальна тривожність. Дослідження Frontiers in Psychology про соціальні установки 2017 року: з 2012-го в США стабільно й істотно зростають показники за шкалою інтроверсія (тренди книжкового ринку в нас задає англомовна література, тому я дивлюся в бік саме цих двох країн).

Романи, де центральним персонажем виступає самотній герой або, частіше, героїня, стали популярними, особливо в списках бестселерів. Усамітненість та проблеми з соціалізацією персонажа, що рухають сюжет, є ключовими елементами книг, які швидко потрапляють до чарти продажів. Проте, радикальна форма ізоляції персонажа зустрічається не так вже й часто, оскільки її важко трансформувати в цікаву сюжетну лінію, і зазвичай така ізоляція не є свідомим вибором героя.

Розглянемо роман Делії Овенс "Там, де співають раки", який завоював серця понад 18 мільйонів читачів за кілька років. Головна героїня, юна дівчина на ім'я Кая, живе у самотності на болотах, після того як її мати залишила сім'ю через насильство батька, а брати і сестри поїхали з дому, залишивши її одну. Хоча Кая іноді отримує підтримку від добрих людей з найближчого містечка, вона намагається впоратися з життєвими випробуваннями самостійно. Завдяки своїй ізоляції, вона розвиває глибоке розуміння природи, ставши талановитою біологинею. Проте в основі сюжету лежить детективна інтрига: в місті вбивають популярного юнака, і підозра падає на Каю, дівчину з болота. Важливо зазначити, що її вибір самотності не є добровільним; це своєрідний варіант історії про "дитину-мауглі". На відміну від неї, інша книга, де героїня прагне усамітнення, відчуває потребу в ньому, але не може цього досягти.

Роман "Дівчина з комбіні" Саяко Мурати став справжнім хітом на англомовному ринку, незважаючи на те, що є лише перекладом, що є рідкістю в літературному світі. Головна героїня працює в цілодобовому магазині, яких в Японії безліч, і вони практично не відрізняються один від одного — символізують стабільність і комфорт. Її робота є строго механічною, що складається з повторюваних дій і чітких протоколів. Вона не прагне змінити свою професію. Живе на самоті, харчується готовими стравами з магазину. Спілкується з батьками та сестрою лише за необхідності. Вона категорично не бажає виходити заміж. І знаєте що? Вона дійсно щаслива. Проте родина тисне на неї, і, врешті-решт, дівчина знаходить хлопця та нову роботу, що ледь не призводить її до нервового зриву. Це зворушлива історія про примус до щастя, яке хтось уявляє за вас. Проте важливо відзначити, що героїня Мурати є нейровідмінною особистістю.

Романи про самітників роблять ставку на автентичність, але стан цей описують як хворобливо-патологічний, як момент відхилення чи примусу. Мода на інтровертів фіксує момент соціальної тривожності, а останні років десять, особливо в ковід і пост-ковід, культурно схвальною стає нав'язлива публічна демонстрація тривожності. (Той, хто виголошує якомога гірші прогнози, бажано апокаліптичні, звучить більш правдоподібно, ба експертно: це добре видно й з аналітики українських публічних осіб протягом останніх трьох років.) Книжки про інтровертів, які щасливі бути на самоті, рано чи пізно змусять своїх героїв таки постраждати на потребу читача.

Коли ти поринаєш у тренд "так, я інтроверт", часто виникає відчуття, що люди, яких виснажує соціальна активність, мають певну перевагу. Екстраверти вважаються представниками неглибоких бесід, тоді як інтроверти асоціюються з глибокими внутрішніми роздумами, чи не так? Але це не зовсім так. Популярною книгою початку 2010-х стала праця Сьюзен Кейн "Тихо: Сила інтровертів", в якій авторка аналізує, як суспільство організоване довкола екстравертів, а інтроверти залишаються в меншості, подібно до жінок у 1950-х роках, їх часто неправильно сприймають і недооцінюють. Вона зазначає, що в літературних персонажах ХХ століття найвищу цінність має відверта впевненість екстраверта. Однак свобода для пригноблених інтровертів — це важливе питання! Щодо літератури, ситуація не є однозначною, і не завжди так було. Навіть у ХХ столітті теми самотності, духовної ізоляції та неповноти самоти стали основними у західній літературі, і Франц Кафка з "Перетворенням" став її пророком. Образ героя-самітника в різних жанрах та стилях у певні історичні періоди фактично став фетишем. Це явище не пов'язане із соціальною структурою суспільства, а є виключно літературним, навіть жанровим аспектом.

Ну от у ХVІІІ-ХІХ століттях у європейській літературі був такий жанровий різновид -- "прогулянка". В ХХ-ХХІ століттях подібні книжки вже були пародіями на той стародавній жанр (таку складну пародію написав Роберт Вальзер у "Прогулянці" чи Ольга Токарчук в "Емпусіоні"). Зразковий текст "прогулянки" походить із Австрії, тамтешня класика -- "Лісова стежка" Адальберта Штіфтера. Теодору 26 років, він дивак, має глузливе прізвисько Тибуріус (від "невдаха"). Його виховували четверо різних людей, виховання було несистемним, Тибуріус виріс безвільним, іпохондричним. А тепер він геть самотній -- сирота без друзів. Втім, дуже заможний. Тибуріус подорожує курортами, й один із лікарів призначає йому довгі прогулянки. На одній із прогулянок він губиться на мальовничій лісовій стежці. Спочатку переляканий, потім зачаровується красою лісу й стає одержимий довгими самотніми прогулянками. Ну, як самотніми. Там само, на стежці, він зустріне згодом Марію, благочестиву селянку. За рік активного моціону юнак повністю одужує й бере Марію за дружину. На наші гроші -- неймовірно пафосне й нудне читання.

Сучасна література надає перевагу роуд-роману, подібному до "У дорозі" Джека Керуака. Головний герой залишає своє звичне життя, сідає в автомобіль і вирушає в невідомість, переслідуючи дещо дивне і абстрактне. На шляху він зустрічає різноманітних людей, дізнається їхні історії, які стають частиною його власної біографії. Ці персонажі приходять і йдуть, а сама подорож триває, оскільки важливим є не стільки пункт призначення, скільки сам процес руху. Герой ще не досяг мети, але вже залишив своє минуле. Роуд-роман, в свою чергу, є контрастом до "прогулянки", де основною умовою є самотність персонажа, який, досліджуючи себе в русі, має бути ізольованим. Ця самостійність необхідна, щоб він міг пережити свою трансформацію і стати справжнім героєм свого оповідання.

Не так давно я виявила надзвичайно нову українську прозу, яка цікаво та оригінально переосмислює жанр прогулянки. Олена Бондаренко у своїй книзі "Сама" ділиться досвідом подорожі Карпатською дугою, яку вона здійснила самостійно протягом 108 днів, пройшовши 2300 км. Ця мандрівка мала важливу терапевтичну мету: після перших місяців повномасштабного вторгнення авторка працювала військовою кореспонденткою та новинаркою в Польщі, але згодом темп роботи спав, а психологічна втома стала нестерпною, що спонукало її адаптуватися до нових умов життя. Олена, як досвідчена туристка, швидко планує свій індивідуальний маршрут і вирушає в дорогу. Далі відбувається трансформація героїні: її тіло, яке піддалося стресу та віковим недугам, зазнає змін. Вона помічає радянські пам'ятники, що залишилися з часів окупації, спостерігає за покинутими селами та слідами минулих битв. Природа, як вона бачить, лікує рани, завдані війною. Олена створює для себе ситуації, що нагадують переживання небезпеки, щоб навчитися відрізняти реальну загрозу від екзистенційних страхів, які відчуває на фізичному рівні. "Бували дні, коли я усвідомлювала, що ніхто у світі не знає, де я знаходжуся, як почуваюся та які в мене потреби. Це складно, але водночас і захопливо", – згадує вона. На перший погляд може здатися, що "Сама" – це просто звіт про туристичний похід в горах, але насправді ця книга глибше досліджує тему адаптації до викликів війни. Ось такі вони – наші жанрові "прогулянки".

Цей момент з історії книжки не відразу усвідомлюєш. Наше уявлення про читання як про час усамітнення й занурення в себе сформоване не так давно, в Новий час. До того це -- колективні практики, насамперед читання вголос: книжки читали в церкві, в родинному колі, в школах і університетах, один твір одночасно споживала група слухачів. Це геть інший феномен, ніж хлопчик із коміксами під футбольними трибунами. Читання на самоті -- новоутворення, але в книжках самітники-інтроверти стають чимось на кшталт дзеркала для самого мистецтва. Вони нефункціональні: читати й не обговорювати з іншим і не поділяти з іншим емоції від прочитаного -- збиткова практика.

Тренд на "так, я інтроверт" пов'язують із трансформацією культури робочих місць: звичні офіси та графік з 9:00 до 17:00 все частіше поступаються місцем більш гнучким формам роботи, які не прив'язані до конкретного часу і часто здійснюються дистанційно. Можливо, варто прийняти цю нову реальність, але при цьому розширити свої уявлення. Бьон Чхоль Хан, німецький культуролог південнокорейського походження, запропонував цікаву теорію про те, що ми живемо в "спільнотах вигоряння". Покоління, що було мотивоване прагненням до продуктивності і униканням невдач, потрапили у пастку самоексплуатації. У світі, де кожен має доступ до засобів виробництва, традиційні соціальні класи розмиваються, адже кожна людина стає одночасно і власником, і працівником, а класова боротьба перетворюється на внутрішній конфлікт. Це, звісно, лише поверхневе узагальнення, але захоплення інтровертністю можна вважати одним із побічних, але дуже очевидних наслідків існування таких спільнот. У цих умовах особа стає чимось на кшталт проєкту: на кожному новому етапі її постійно переосмислюють і адаптують.