Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять людей, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні Sport.ua згадує Віктора Ткачука, футбольного тренера з Волині, якого рівно три роки тому, 9 квітня 2022-го вбив російський снайпер. Чоловік ніколи не брав до руки зброї, він допомагав нужденнним у Маріуполі, де жив і працював.
Віктор Ткачук з'явився на світ 6 січня 1969 року в містечку Берестечко, що на Волині. З юних років він захоплювався футболом, виступаючи за команду "Стир" і витрачаючи свій вільний час на тренування та ігри. Після отримання освіти, Віктор працював вчителем фізичної культури в загальноосвітній школі в Берестечку. Пізніше, переїхавши до Маріуполя, де проживала його дружина, він став тренером дитячо-юнацької команди "Азовсталь". Віктор удостоївся звання заслуженого тренера України.
Коли розпочалась масштабна війна, Віктор вирішив вивезти з міста свою дружину та двох синів, і разом вони евакуювалися до Польщі. Повернувшись до Маріуполя, він почав активно допомагати тим, хто цього потребував: розвозив їжу та воду мешканцям, намагався знайти своїх рідних і знайомих, а також допомагав відновлювати зв'язок. Займаючись волонтерською діяльністю, він пересувався на велосипеді з одного кінця міста в інший, намагаючись зробити все можливе, щоб підтримати людей у складний час.
9 квітня 2022 року, коли один з снарядів потрапив у будинок поблизу річки Кальміус, Віктор, разом із місцевими жителями, намагався загасити спалах. В цей момент його вразив російський снайпер. Тіло Віктора було знайдено в районі його проживання. 53-річного чоловіка поховали у спільній могилі з іншими жертвами конфлікту.
Історію Віктора Ткачука світу розповів колишній гравець "Чорноморця" та нинішній футболіст ЛНЗ Ілля Путря.
"Дружина мого брата опинилася на іншому кінці міста, - розповів в інтерв'ю Футбол 24 Ілля. - Вона ховалася в підвалі і більше ніж місяць не виходила на зв'язок. Віктор Григорович зв'язувався з нами раз на тиждень - йому вдавалося знаходити зв'язок. Ми надали йому координати підвалу, щоб, якщо з'явиться можливість, він зміг отримати якісь новини. Уявіть собі, він вирушив туди, в іншу частину міста. На велосипеді він добирався близько трьох годин під час обстрілів."
Він поділився з нами радісними звістками. Батько спілкувався з ним за дві доби до його трагічної загибелі. Я чув, як тато, розмовляючи по телефону, просив і намагався переконати його покинути Маріуполь: "Вітю, що ти там робитимеш?" Але Віктор Григорович був людиною з особливим характером...
Він був настільки проукраїнським, настільки любив свою Батьківщину. Сказав, що не може просто так поїхати і захищатиме свій дім. Хоча насправді там вже не було що захищати. Усе навколо палало, у його будинок також влучив снаряд, він гасив пожежу. Віктор Григорович оберігав домівку від мародерів, казав, раптом "ці окупанти" прийдуть. Він - герой нашого часу. Про таких людей треба розповідати".
На момент, коли Віктор загинув, його 80-річна мати залишалася в Берестечку. Тренерська родина мешкає в Польщі. Його молодший син деякий час намагався економити їжу, постійно нагадуючи, що варто залишити щось на завтра, адже може не бути що їсти. Спогади про голод у Маріуполі назавжди залишаться з ним.
#Асоціативний футбол #Українці #Росія #Друга Польська Республіка #ФК "Чорноморець" Одеса #Маріуполь #Пожежа #Телефон #Заслужений тренер #Волинь #Війна на Донбасі #Снайпер. #Берестечко #Стир #Аїр. #Металургійний комбінат "Азовсталь #Братська могила #Мародерство #Голод
