Футбольний шлях Анатолія Дем'яненка розпочався в школі "Дніпра-75", а згодом він продовжив свою кар'єру в київському "Динамо". Тут він став одним із провідних гравців команди, обійняв посаду капітана та здобув популярність як один із найвидатніших українських футболістів свого часу. Дем'яненко представляв збірну СРСР на трьох світових першостях, здобув Кубок володарів Кубків, а у 1985 році отримав титул найкращого футболіста Радянського Союзу.
Після завершення своєї професійної кар'єри на футбольному полі, Дем'яненко вирішив залишитися в спорті, ставши тренером. Він очолив київське "Динамо", здобув цінний досвід як в Україні, так і за її межами, а також виграв Кубок АФК з командою "Насаф". У нашій бесіді Анатолій Васильович ділиться спогадами про свої перші кроки у футболі, вплив Валерія Лобановського та його навчання, а також про дружбу з Ігорем Бєлановим. Не обійшлося й без розмови про тріумф над "Атлетико" у фіналі Кубка володарів Кубків, участь у чемпіонатах світу та фіналі Євро-1988. Ми також обговорюємо його закордонний досвід, тренерські досягнення та можливе повернення на тренерський місток.
А на завершення - про те, що залишається, коли попереду вже великий футбольний шлях. Для Дем'яненка відповідь очевидна: це здоров'я та вдячність за всі пережиті моменти. "Вважаю, що мій шлях був захоплюючим - як в житті, так і у футболі. Не кожному випадає можливість пройти через таку історію", - ділиться він.
"Тобі треба рости як футболісту. І давай, не бійся"
Коли у вас виникло усвідомлення, що футбол може перетворитися на вашу професію і стати справжнім покликанням?
Коли я починав свій шлях у футболі, граючи за "Дніпро-75" у шкільні роки, все далі у моїй кар'єрі відбувалося поступово. Спершу я потрапив до юнацької команди, далі - до дублюючого складу "Дніпра", а згодом до основного складу клубу. І, зрештою, я опинився в київському "Динамо".
Вашою першою дорослою командою став "Дніпро". Ви провели в цій команді лише півсезону, після чого перейшли до київського "Динамо". Як цей перехід вплинув на 19-річного футболіста? Наскільки важким виявився цей етап у вашій кар'єрі?
Безумовно, це було нелегко, адже я лише починав свою кар'єру в "Дніпрі". У київському "Динамо" зібралися всі зірки футболу, відомі гравці - команда справді сильна. Тому я відчував певний страх.
Але, як кажуть, "якщо боїшся вовків, не ходи до лісу", правда ж?
Так, але, тим не менш... У 19 років я лише починав свою кар'єру в "Дніпрі", де мені влаштували службу в армії. Однак згодом усе змінилося, і я вирішив перейти до "Динамо".
- У 1978 році, після турніру "Переправа", ви спочатку погодилися на перехід у "Динамо", а потім відкликали свою заяву. Це якраз через ваші побоювання зіркового складу динамівців?
Так, саме так. У "Динамо" був чудовий склад, і кожен гравець був справжньою зіркою. Я ж тільки-но розпочав свою кар'єру у 19 років, тому мав чимало сумнівів.
Після того, як ви перейшли до "Динамо", ви миттєво стали частиною основного складу. Як пройшов ваш перший день у команді, і які враження залишило знайомство з Валерієм Васильовичем Лобановським?
- Та як сказати... Хороше знайомство. Валерій Васильович, пам'ятаю, сказав: "Тобі треба рости як футболісту. Ми бачимо в тобі потенціал. І давай, не бійся".
Лобановський змінив вашу позицію з правого футболіста на лівого захисника. Чи пам'ятаєте, коли він вперше розповів вам про своє бачення вашої нової ролі на полі?
Звичайно, пам'ятаю той момент. Він запитав мене: "Ти зможеш грати на позиції лівого захисника?" Я відповів: "Чому б і ні? Я впораюся". Він продовжив: "Слухай уважно: чергуй свої дії - один раз заходь в середину, наступного разу тримайся краю. Зможеш подати з лівої?". Я запевнив його: "Так, подам". А він додав: "Якщо зайдеш в середину - або обіграєш суперника, або проб'єш".
Тобто Валерій Васильович уже тоді розумів та бачив тенденції гри, що лівоногі футболісти будуть діяти справа, а правоногі - зліва. Тобто, те, що ми бачимо зараз у футболі. А тоді це було дивиною...
Коли Валерій Васильович запитував: "Чи можеш виконати цю партію?", існував варіант відповіді: "Ні, не в змозі".
Тоді ми навіть не замислювалися про це. Він запитав, а я відповів, що, звісно, готовий зіграти. Чому б і ні? Ще в молодості я виступав як нападник і півзахисник... Тож нічого не боятися! Просто потрібно грати. Він сказав мені: "У тебе великий потенціал, його слід реалізувати. Зіграєш?". Я відповів: "Зіграю" — і справи пішли далі.
Лобановський був наставником, який ставив перед гравцями високі вимоги. Яка з його вимог, на вашу думку, є найбільш цінною для вас як футболіста та тренера в сучасному контексті?
По-перше, важливо не боятися виходити на футбольне поле, але при цьому дотримуватися визначеної тактики та стратегії. Він зазвичай повторював: "Має бути план на гру, і його потрібно реалізувати – тоді результати не забаряться". Однак у цій стратегії та плані повинна проявлятися твоя особиста майстерність. Якщо ти опинився у вигідній позиції – грай активно, не вагайся, рухайся вперед.
1985 рік: капітан "Динамо" та найкращий футболіст СРСР
- У 1985 році вас визнали найкращим футболістом СРСР. Для захисника це було особливо престижне визнання. Чи можете сказати, що той сезон став дійсно найкращим у вашій кар'єрі?
Звичайно. Я вважаю, що так і є, адже в мене все йшло як по маслу. Знаєте, коли футболіст відчуває свою гру, йому вдається все. У тому сезоні я зміг забити вісім голів у чемпіонаті Радянського Союзу, граючи на позиції захисника. Уявляєте собі? Не скажу, що це було легко, але, безумовно, це приносило величезне задоволення – у мене дійсно багато чого вдавалося в тій кампанії.
- У тому ж році вас обрали капітаном "Динамо". Пам'ятаєте, як саме відбувалося голосування?
На зборах було проведено таємне голосування. Учасникам видали аркуші паперу, на яких необхідно було вказати три прізвища. За перше місце нараховували три очки, за друге – два, а за третє – одне. Після цього всі голоси були підраховані.
У вас була особлива дружба з Ігорем Бєлановим. Лобановський навіть довірив вам завдання допомогти йому знайти своє місце в команді. Яким ви запам'ятали Бєланова в ті часи, коли він ще не став володарем "Золотого м'яча"?
Одразу після прибуття Ігор відчував певний сором. Він справді закохався в Одесу і прагнув вийти на прогулянку. Тоді Лобановський дав мені вказівку: "Толя, ти, як капітан, повинен підтримати його. Куди б ви не вирушали, беріть його з собою, аби він не почувався відірваним від команди".
Пам'ятаю, їздили якось під Бровари на конях кататися, у ресторан сім'ями ходили... Не тільки я, а й Безсонов, Баль також ним опікувалися. Якщо збиралися кудись, казали йому: "Бери дружину, дочку -- і поїхали з нами". І ось так поступово Ігор адаптувався в "Динамо" та Києві загалом.
"На цей момент нам вкрай важливо здобути перемогу, адже люди очікують на щось позитивне."
- Перемога над "Атлетико" у фіналі Кубка володарів Кубків стала одним із головних моментів в історії "Динамо". Що ви найкраще пам'ятаєте з того дня: роздягальню, слова Лобановського, сам матч чи святкування після гри?
- Там було все в комплексі. До того ж, як ви пам'ятаєте, ця гра відбувалася за тиждень після трагедії на Чорнобильській АЕС. Ми з Києва виїхали одразу після вибуху на реакторі, оскільки в нас була ще запланована гра зі "Спартаком" у москві. Але про справжні масштаби трагедії не знали - лише те, що сталося щось серйозне, можна сказати, знали про все лише поверхово. Це ж Радянський Союз, самі розумієте, яка секретність була...
Коли ми прибули на місце, нас зустріло безліч журналістів та телевізійників. Нас запевнили, що повертатися назад абсолютно заборонено, адже трапилася велика трагедія.
Звичайно, перед початком матчу Лобановський підкреслив: "Ми, як ніколи, повинні досягти перемоги, продемонструвати свою гру і принести людям позитивні емоції". Після закінчення гри, звісно, було багато вітальних слів і інших приємних моментів.
- Загалом за свою кар'єру ви забили 30 голів у клубному чемпіонаті, шість м'ячів у складі збірної СРСР. Чи є гол, який для вас особливо важливий?
Перше, що спадає на думку, – це фінал Кубка СРСР у 1985 році, коли ми з "Шахтарем" зустрілися в Москві. Початок другого тайму, рахунок 0:0, і раптом арбітр призначає штрафний удар. Я зазвичай не брався за виконання штрафних, але в той момент щось підказало мені спробувати. Сказав хлопцям: "Дайте мені шанс, я хочу пробити". Адже це ж фінал Кубка СРСР! Я підійшов і вразив ворота.
Через дві хвилини рахунок подвоїв Блохін, "гірники" відіграли один м'яч, але перемогу й трофей ми не впустили. Загалом же, знаєте, багато таких цікавих моментів, і кожен забитий м'яч був важливим - тим паче, для захисника.
Світові чемпіонати та відчуття незавершеності.
- За збірну СРСР ви провели 80 матчів та взяли участь у трьох чемпіонатах світу - 1982, 1986 та 1990 років. Який із цих турнірів залишив у вас найсильніші спогади?
- За два роки до ЧС-1982 я став чемпіоном Європи у складі молодіжної збірної, і от рахував потім, що сім гравців із тієї чемпіонської команди поїхали на Мундіаль до Іспанії - це дуже пристойний показник. Тому ЧС-1982 запам'ятався емоціями, оскільки він був першим для мене.
Чемпіонат світу 1986 року викликав у мене змішані емоції. Наша команда була надзвичайно сильною і мала всі шанси боротися за медалі та, насправді, за титул чемпіона світу. Ми демонстрували відмінну гру, виглядали переконливо, і суперники нас остерігалися. Проте після цього чемпіонату залишилось відчуття незавершеності — ми не повинні були зупинятися на стадії 1/8 фіналу.
- Через два роки, у 1988-му, ви дісталися фіналу чемпіонату Європи, де поступилися Нідерландам. Відчували, що звання чемпіонів Європи ось тут, близько, на відстані витягнутої руки?
Ну, ви ж розумієте... Безумовно, наша команда могла здобути перемогу над голландцями у фінальному матчі, особливо після того, як обіграли їх у груповому етапі. Проте варто зазначити, що їх склад був дійсно сильним — ван Бастен, Гулліт, Райкаард, Куман і багато інших. На жаль, у футболі бувають моменти, коли доля грає жорсткі жарти (усміхається - прим. Ю.Г.).
Ви тривалий час виконували обов'язки капітана "Динамо". Як ви вважаєте, чи існували якісь суттєві відмінності між роллю капітана в клубі та в збірній СРСР?
- Так, звичайно відрізнялася. У клубі ти знаєш, хто з партнерів чим живе, чим дихає, який характер у кожного, а у збірній такого немає. Якщо в "Динамо" я міг нагримати, "напхати" комусь, то у збірній треба було бути обережнішим - ще нагримаєш на нього, а він після цього не буде взагалі грати...
Після того, як ви закінчили свою кар'єру в "Динамо", ви грали за "Магдебург" у Німеччині та "Відзев" у Польщі. Які основні відмінності ви помітили між футболом за кордоном і тими умовами, до яких ви звикли в Радянському Союзі?
У Німеччині, безсумнівно, основною цінністю була дисципліна, а також там практикували більш атлетичний стиль гри. У Польщі ж футбол виглядав інакше – він був більш невимушеним і вільним. Як ви розумієте, на той час порівнювати рівень футболу в Німеччині та Польщі було недоцільно...
Зараз ці держави активно розвиваються, і якість їхніх команд зростає. Раніше ж було очевидно, що Німеччина завжди займала особливе місце. Варто зауважити, що рівень чемпіонату Радянського Союзу також був досить високим; я впевнений, що ми впевнено входили до топ-четвірки Європи.
Чи не відчуваєте ви жалю, що не вирушили грати в Західну Європу раніше?
Звичайно, було б чудово провести там більше часу за грою. Запрошення надходили, але, як ви самі знаєте, з Радянського Союзу нас не відпускали.
Коли ви вперше потрапили до роздягальні закордонної команди, що вас вразило найбільше: ставлення до футболу, умови життя, рівень зарплат, організація тренувань чи, можливо, взаємодія між гравцями?
- Просто вони були такі розкуті. Сміються, жартують, причому незалежно від того - до гри чи після. Якщо програли, то не роблять трагедії з цього. "Сьогодні програли - значить, завтра виграємо" - жили та грали за таким принципом.
Від гравця до наставника
- Перейдемо до вашої тренерської кар'єри. Ви повісили бутси на цвях і практично одразу перейшли до тренерської роботи. Складно було психологічно змінити роль футболіста на роль тренера?
Безумовно, це було нелегко. Потрібно було адаптуватися до нових умов. Тренерська діяльність — це зовсім інший світ. Незалежно від того, яким ти був гравцем, слід відкинути минуле і продемонструвати свої вміння в новій ролі. Після завершення своєї кар'єри, приєднавшись до тренерського штабу "Динамо", я пройшов курси для тренерів і брав участь у лекціях, які проводили провідні спеціалісти в цій сфері.
Проте, слід зазначити, що я мав можливість виступати за збірну СРСР під опікою видатних тренерів, таких як Валерій Лобановський, Едуард Малафєєв, Нодар Ахалкаці та Костянтин Бєсков. Уявляєте собі? Це справжні легенди радянського футболу, і, безсумнівно, їхнє навчання залишило помітний слід у моєму розвитку. Все, що вони говорили, глибоко засіло в моїй пам'яті.
Ви тривалий час виконували роль асистента в тренерському штабі Валерія Васильовича. Чи сприяв цей досвід формуванню вашого уявлення про те, яким тренером ви прагнете стати?
- Звичайно. Як на мене, потрібно щоб був і батіг, і пряник. Десь похвалити треба гравця обов'язково, щоб він відчував, що він молодець, підбадьорився. Якщо ж неправильно зіграв, то також потрібно обов'язково казати в очі про помилку, щоб гравець прагнув вдосконалюватися та розвиватися.
- У 2005 році ви стали головним тренером "Динамо". Які емоції тоді переважали: гордість, відповідальність чи хвилювання?
- Звичайно, відповідальність. Дуже велику відповідальність. Тому що це "Динамо" (Київ), а цей клуб не може грати погано. "Динамо" завжди було в Радянському Союзі, а потім і в Україні на перших ролях. Тож, звичайно, відчував велику відповідальність - і за гру, і за результат.
Протягом двох років під вашим керівництвом "Динамо" здобуло чемпіонський титул, два Кубки та два Суперкубки України. Який з цих досягнень є для вас найціннішим з точки зору тренерської діяльності?
Не маю бажання ранжувати свої трофеї за значущістю, адже кожен з них має свою унікальну цінність. Особливо запам’ятався 2007 рік, коли під моїм керівництвом "Динамо" здобуло тріумф, вигравши чемпіонат України, а також Кубок і Суперкубок країни. Завоювати три найголовніші національні нагороди за один рік – це справді велике досягнення.
- Після "Динамо" ви також працювали в "Нефтчі", із "Насафом" виграли Кубок АФК. Що дав вам цей закордонний тренерський досвід та чому навчив?
Не хочу зупинятися на Баку, оскільки атмосфера там була не найкращою. Натомість, я з радістю поділюсь враженнями про "Насаф". Перш за все, варто висловити вдячність президенту клубу, з яким ми здобули Кубок АФК — це своєрідний еквівалент європейської Ліги Європи.
Коли я вперше прибув до Карші, звернув увагу на гравців: хоча у них була техніка, все ж таки відчувалася певна боязкість. Я запитав: "Чого ти боїшся? Якщо є можливість, йди вперед, обігруй суперника, не бійся втратити м'яч. Це не так вже й критично — до наших воріт 70-80 метрів, твої партнери завжди підстрахують". Так я зміг їх розкрити. У "Насафі" я побачив чудовий колектив, команда була справді сильною, і керівництво також виявилося на висоті.
Мені там дуже подобалося, там було дуже добре. І дуже радий, що вдалося першим завоювати для Карші та для всього Узбекистану клубний трофей.
А як ви запам'ятали Узбекистан – чи це був футбол, чи, можливо, вражаючі люди і неповторна атмосфера?
Футбол та люди – це те, що мені пощастило пережити. Я мав щастя, що команда управління справді була віддана клубу, а підтримка з боку місцевої влади була надзвичайною. Мер нашого міста, великий прихильник київського "Динамо", завжди знаходив час для спілкування зі мною. Він регулярно навідувався, і ми довго могли обговорювати різні теми.
Президентом клубу є Алішер Саідаббасович Султанов, і я добре пам'ятаю, яким сучасним і прогресивним він був. Завжди проявляв інтерес до справ команди. На мою думку, "Насаф" досяг успіху завдяки тому, що в клубі панувала атмосфера довіри та підтримки, яку відчували всі, включаючи мене.
Ніколи не кажи "ніколи"
- Вашим поки останнім клубом у тренерській кар'єрі була словацька "Нітра", яку ви залишили в квітні 2020 року, і з того часу перебуваєте поза професійним футболом. Чи є шанс побачити вас ще головним тренером - в Україні чи за кордоном?
У житті трапляється всяке. Не варто говорити "ніколи"... Особливо, враховуючи, що я маю диплом УЄФА категорії "А", який нещодавно оновив. Головне — отримати адекватну пропозицію, щоб не витрачати час на безглузді завдання з командою.
Коли просто так працюєш - то нецікаво, знижуєш і до себе вимоги, і до гравців. А коли поставлена ціль - це вже зовсім інше. Ти і гравців заводиш, і себе заводиш - тобто, тільки вперед. Як свого часу казав Валерій Лобановський, "футбол не стоїть на місці, він іде вперед, як і життя". У цьому я повністю солідарний із ним.
Анатолію Васильовичу, у мене до вас останнє запитання. Ви пройшли вражаючий шлях від юного футболіста "Дніпра" до капітана славетного "Динамо", гравця збірної СРСР, тренера київського "Динамо" та переможця престижного клубного турніру з "Насафом". Коли ви озираєтеся на свій професійний шлях, які побажання ви б висловили своїй молодшій версії? Чи є щось, що ви б хотіли змінити в своєму житті?
Немає нічого, що я б змінив у своєму житті. Коли я був гравцем, я мав можливість тренуватися та виступати у одній з провідних команд СРСР та Європи. Після переходу на тренерську діяльність, мені вдалося досягти значних успіхів з різними колективами як на рідній землі, так і за межами країни.
Загалом, озираючись назад, можу сказати, що найголовніше по життю - це здоров'я. Тому хочу побажати кожному футболісту й кожній людині здоров'я. Буде здоров'я - значить, буде все інше. Думаю, що я пройшов цікавий шлях - і життєвий, і футбольний. Не кожному випадає пройти такий шлях.
Юрій Громов, ексклюзивно для Sport RBC.UA
#
