9 жовтня 1999 року після двобою збірних РФ та України, що завершився катастрофічною для Москви нічиєю 1:1, в роздягальню українських футболістів на стадіоні "Лужники" завітав Володимир Путін. Нещодавній очільник ФСБ, новопризначений голова уряду Росії, якого Єльцин вже оголосив своїм "прєємніком", потиснув присутнім руки.
Перед тим, як вийти з кімнати, насиченої чужим потом і відчуттям тріумфу, Путін обернувся до Андрія Шевченка і спитав: "Це ти нам забив?". Почувши ствердну відповідь від 23-річної зірки з Києва, майбутній керівник Кремля, який всього два дні тому святкував своє 47-річчя, відповів: "Добре, я тебе запам'ятаю".
Попри спроби Путіна жартувати, ті, хто найбільше відчував патріотизм, в той вечір перебували в жахливому емоційному стані. Це відчуття через кілька років опише колишній тренер збірної Росії Олег Романцев: "Коли це сталося, я відчув, як ніби втратив свідомість, був бездушним, як автомат. Прийшов до тями в маленькій кімнаті, мені налили коньяк. Відчуття було таке, що хотілося покінчити з життям або стрибнути з вікна. Нехай нікому не випаде пережити подібне".
Гол Шевченка Філімонову, воротарю на прізвисько "Філя", поставив хрест на мріях росіян про Євро-2000. Сталося це у хвилини, коли здавалося: цю битву господарі поля гарантовано виграли.
Обіцянка Путіна "не забути" українського нападаючого спочатку сприймалася як дотепний коментар людини, здатної спокійно реагувати на будь-які невдачі. Проте, через рік, у розмові з Ларрі Кінгом, російський лідер виявив своє справжнє обличчя. Відповідаючи на запитання про підводний човен "Курськ", він з усмішкою, що нагадує психопата Джокера, знову жартував: "Він потонув".
Гол Шевченка, який вразив усіх своїми параметрами, став справжнім ударом для РФ, і навіть без особистої обіцянки Путіна його не змогли забути. Протягом багатьох років російські футболісти, вболівальники та аналітики згадували 9 жовтня 1999 року як найтрагічніший момент у своїй історії, справжню катастрофу практично національного рівня.
У всьому тому була якась зловтішна історична іронія - Росію принизив спортсмен нової, незалежної України з прізвищем пророка, який колись заповів: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями".
Попереду росіян чекали нові прояви української ідентичності, які вони сприймали як неприйнятні. У 2003 році нападник "Мілана" Андрій Шевченко святкував тріумф у Лізі Чемпіонів, піднявши синьо-жовтий прапор. Водночас коментатори в Росії з незмінною наполегливістю продовжували називати його "нашим хлопцем". Того ж року Леонід Кучма написав книгу під назвою "Україна - не Росія". І практично відразу ж зіткнувся з територіальним конфліктом навколо Тузли, в якому врешті-решт не зазнав поразки.
Далі психіка усього колективного Путіна зазнавала все більш нищівних ударів: під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Після маршу фанатів "Металіста" та "Шахтаря" в Харкові, коли гучно пролунало вікопомне "Путін - х*ло!".
Поглиблюючись в архіви російських медіа, "Українська правда" вивчала, чому результати цього матчу так гостро відчули в Росії. І чому стільки людей поставили на виграш лише в одній грі.
Ноги Буша, військові черевики та футбольні кросівки.
Світ може нарешті зітхнути з полегшенням. Комуністичний ідол впав. І назавжди. Ці слова, виголошені Борисом Єльциним 17 січня 1992 року в Конгресі США, були сприйняті людством із відчуттям полегшення. Але для новоствореної Російської Федерації це звучало як публічне визнання Кремля, на зразок фінальної фрази з мультфільму: "Це все, друзі!" - "Нашій величі настав кінець, шановні".
Свій 71-й день народження Єльцин зустрів у Кемп-Девіді, де Джордж Буш подарував "другу Борісу" ковбойські чоботи з ініціалами "Б. Є.". На додачу імениннику пообіцяли збільшити поставки харчів у Росію. Зокрема й тих самих "ніжок Буша" - курятини, про яку з американцями домовлявся Горбачов ще в 1990 році.
"Єльцин продемонстрував неабиякі здібності в складному мистецтві великої політики", - наводила газета "Ізвєстія" слова анонімного джерела з кулуарів ООН.
Ніхто не може сказати, яким чином могла б змінитися історія, якби не ті знамениті "ніжки" разом із ковбойським взуттям, які Єльцин отримав у Кемп-Девіді. Проте складається враження, що все це стало каталізатором для незвичайного геополітичного фетишу серед громадян Росії, який пов'язаний із образом ноги російського військового.
У 1993 році, через рік після прийому Єльцина в США, у книзі "Останній кидок на Південь" Володимир Жириновський озвучить ексцентричну як на той час мрію: втомлений піхотинець із триколором омиває свої брудні чоботи в Індійському океані. І коли Путін прийде до влади, коли чітко вловить настрої глибинного народу, цього вже буде замало. "Там, де ступає нога російського солдата, все наше", - скаже він 2025 року, в розпал розв'язаної імперцями війни.
Але тоді, в 90-их, РФ ще мала шанси довести свою силу цивілізованими методами. Зокрема, за допомогою футбольних бутсів. Посеред злиднів, в яких однаково бідували і українці, і росіяни, спорт був чи не єдиною втіхою для мас. Цариною, де можна якщо не завоювати всесвітнє визнання, то бодай віднайти національну самоповагу.
Читайте також: У Росії немає підтримки української незалежності. Яким чином агенти ЦРУ уявляли життя в Україні - дослідження УП.
"Ми не просто територія, ми - нація!"
Теракти, перша "чеченська війна", збройні конфлікти в Придністров'ї, Нагірному Карабасі та Грузії. Обстріл парламенту в Москві з танків у 1993 році (який, на відміну від подій Майдану, в Росії охарактеризували як не державний переворот, а як конституційну кризу). Всі ці події дев'яностих відволікали увагу Кремля від України. Проте, росіяни зовсім не мали наміру відмовлятися від звичок "старшого брата".
Поки Єльцин, не шкодуючи власного здоров'я, намагався переконати Захід у своїй лояльності, президент України Леонід Кравчук забив тривогу: в ключових питаннях Москва приймає рішення без участі Києва.
"Єльцин не звертався до мене за порадою, - з обуренням зазначав Кравчук в інтерв'ю La Stampa у 1992 році, коментуючи заяви Кремля про роззброєння. - Його дії викликають у нас серйозне занепокоєння. Чому Єльцин виступає від нашого імені? Перед тим, як розпочати будь-яку ініціативу, що стосується інших республік, він повинен спершу обговорити це з нами."
"Існують російські шовіністи, які мріють про те, щоб Андріївський хрест прикрашав кожен корабель Чорноморського флоту, - навели в інтерв'ю Кравчука російські медіа. - Єльцин підкреслив, що Росія не має жодних територіальних вимог до України."
Флот, Крим, права російськомовних в Україні, енергетичні ресурси, релігійні установи та ядерний потенціал — ці чинники стали важливими інструментами для Москви, щоб впливати на Київ після розпаду СРСР. Визначити всі нюанси мав би "Договір про дружбу, співробітництво та партнерство", підписаний у 1997 році Леонідом Кучмою та Борисом Єльциним. Але, як виявляється, у російській абетці (о диво!) не знайшлося літери "і".
У ролі колишнього президента Леоніда Кравчука у програмі "Один на один" на ОРТ у 1997 році він звернув увагу на певну зверхність з боку деяких громадян Росії, зазначивши: "Ви говорите, що їдете 'на Україну'. Але ми не просто територія, ми - незалежна держава. Я ж не кажу, що пряму до 'Росії'."
"Леонід Макаровичу, - поблажливо посміхався Сергій Караганов, який сьогодні заявляє про необхідність ядерного удару по Європі, - ну якій нормальній державі або нормальним діячам це важливо?! Кажіть "на Росію". Їдьте. Мені все одно".
У програмі, присвяченій угоді про дружбу, яка була ратифікована в Росії лише в 1999 році, знову підняли ряд питань, що не обіцяли нічого доброго у майбутньому. У студії знову обговорювали Крим, питання російської мови, а також "розділення православної церкви". Не обійшлося, звісно, і без згадки про НАТО.
З російського телеефіру "Один на один", 1997 рік:
Олександр Любімов (ведучий): Нещодавно в одній з американських навчальних установ відбулися штабні тренування. У сценарії, що розглядався, дія відбувалася в гіпотетичному 2025 році. Ситуація була такою: США ведуть війну одночасно з двома країнами - Китаєм і Росією. Причина цього конфлікту полягала в тому, що Україна почала бойові дії проти Росії, виступивши на стороні НАТО.
Караганов: Це абсурдно (...) Хоча є певна група осіб на Заході, які прагнуть, щоб Україна якомога швидше стала членом НАТО. Це може спровокувати ескалацію конфлікту (...) Найгірше, що Україну використовують як буферну зону між Росією і Заходом (...) Україна намагається позиціонувати себе як прозахідну державу, при цьому зберігаючи всі економічні інтереси на сході. Це зрозуміла стратегія – мати вигоду з обох сторін. Але рано чи пізно це призведе до конфлікту. Така політика «грати на два фронти» викликає недовіру з боку Росії.
Кравчук: Я впевнений, що якби Державна Дума та Рада Федерації не ухвалювали рішень, які можна розглядати як територіальні вимоги, а за міжнародними стандартами - як агресивні дії, то Україна не шукала б собі захисту.
Досліджуйте також: "Вічно залишити ваше українське коріння". Окупація Львова Росією в 1914 році як зразкова схема для військ Путіна.
"Смотри, на горизонте появился новый холм!"
До матчу на стадіоні "Лужники" 9 жовтня 1999 року росіяни підійшли максимально накрученими. Вічні апологети "спорта-внє-палітікі" розігрівали себе та українців, як могли. Ще перед першою грою у відборі до Євро-2000 - її у 1998 році збірна РФ програла з рахунком 2:3 - московські телевізійники займалися звичною для них справою: шукали в Києві націоналістів і "бендерівців".
"У центрі української столиці повідомляли, що антиросійських настроїв не спостерігається — чи то з ноткою розчарування, чи то з відчуттям тріумфу. Приналежність місцевої міліції до держави стає очевидною лише при близькому розгляді. А магазини навколо яскраво оформлені в кольорах, що явно асоціюються з Росією."
Осад з'явився пізніше - від програшу українцям і саморобного плакату, що його на мить вичепила з трибуни "Олімпійського" операторська камера: "Українське сало краще за російські "пєльмєні". Настукаємо москалям!".
Протягом року у Москві гра-відповідь без жодних компромісів визначала, хто з команд продовжить змагання на Євро, а хто залишиться поза ними. Для збірної України результатом у вигляді нічиєї було достатньо, тоді як росіяни мали потребу лише в перемозі.
Ця суто спортивна ситуація була обурливо перервана політичним ажіотажем навколо останнього для когось поєдинку. Глибинний зміст цієї події влучно передала та скандально озвучила редакція "Совєтского спорта". Перед матчем газета випустила обкладинку з гаслом: "Бий, Хохлов, рятуй Росію!".
Хоча слово "Хохлов" було написане з великої літери і стосувалося прізвища російського півзахисника, а під ним дрібним шрифтом значилося "тримай, Хлєстов, не пропускай, Філімонов", усі одразу зрозуміли, про що йдеться.
Після ганебного результату для російської команди медіа будуть намагатися виправдатися, стверджуючи, що це було всього лише жарт. Хохлов поділиться своїми відчуттями, як він "похолов", побачивши ту газету. А нещасний Філімонов засудить витівку "Совспорта", при цьому нагадає про чорносотенців, які, як відомо, заради порятунку Росії закликали до насильства проти євреїв.
Але що б сказали Філімонов і Хохлов про цю обкладинку, якби Шевченко не забив, і збірна Росії вийшла б у наступний раунд?
Як би хто не намагався у 1999 році довести зворотне, заголовок "Совєтского спорта" не був просто жартом, хай навіть невдалим. Чи не вперше після розпаду СРСР настільки гучно й гостро він окреслив справжнє ставлення росіян до України в роки, коли мова ненависті ще не домінувала в телеефірах РФ.
Сповна про несприйняття української незалежності спочатку можна було дізнатися в андеграундних на той час націоналістичних російських часописах. Але справжні емоції щодо України дуже швидко виривались назовні. Зокрема, цілком собі московський і демократичний, суспільно-політичний тижневик "Столица" в 1992 році задавав тон відносинам між двома країнами в рубриці "Шутка".
Текст, який сьогодні міг би написати штучний інтелект, що втратив голову від творчості Булгакова та схопив температуру +42, починався заголовком і підзаголовком (рос.): "ДЫВЫСЬ, ЕЩЕ ОДИН ПУП У ЗЕМЛИ ВЫРОС!". Я все время путал "незалэжность" и "незаможность". Запомните: первое - это независимость. Второе - это бедность. Говорят, большая разница. Не спутайте, это важно".
З журналу "Столица", 1992 рік, (рос.) :
С момента обретения независимости появились два национальных телеканала. На одном из них круглосуточно звучат мелодии трио бандуристов и неутихающая лира Шевченко, в то время как другой транслирует заседания Верховной Рады (проклятие Богдану Хмельницкому, мы не отдадим любимые Сиракузы недругам с востока) и струнные концерты, проходящие под взглядом портрета Сковороды.
"Дівчинка, а що для тебе означає українська мова?" - "Ну, вона красива". "Наші діти не стануть безпам'ятними!"
Умные люди смотрят в будущее: сразу два национальных телеканала – к отмене всех остальных. У них богатый опыт. Российское телевидение в Украине отключали в восемь вечера до августовского контрпереворота. В это время начинался первый выпуск "Вестей". Это происходило до 1991 года, в самый разгар перестройки и гласности. Не тот ли ныне свободолюбивый президент тогда находился у власти?
Зато теперь у них есть собственное время. Пусть всего на час, но это уже не то, что в Москве. Видимо, чтобы было сложнее следить за зарубежными каналами и добираться к проклятым на поезде.
Читайте також: "Москва - не свій брат". Як українці Полтави і Харкова ставали націоналістами
"Не встрявай у чужі справи."
У фінальних місяцях 1999 року світ був сповнений очікування нового тисячоліття. Напередодні 2000 року багато людей мріяли про краще майбутнє. Втомлені від економічних труднощів, дефолту та вибухів у житлових будинках, а також роздратовані витівками старіючого і часто п'яного Бориса Єльцина, росіяни займали лідируючі позиції серед тих, хто прагнув до справжніх змін.
За пару тижнів до гри в "Лужниках", яка мала значно підсолодити російське буття, що трималося на багатомільярдних кредитах Заходу, молодий "прєємнік" Єльцина Путін на пресконференції в Астані пообіцяв "мочити терористів у сортирі".
Чи могла збірна Росії не перемогти українців у Москві, коли її очолив такий сильний лідер?! "Цей матч має величезне значення для нас, - розпочав зі своєю незвичною усмішкою ведучий Олександр Любімов під час телемосту з Києвом 9 жовтня 1999 року. - Ми просто зобов'язані виграти. Добрий вечір, Миколо (Микола Вересень - УП). Як справи?"
За годину до гри в прямому ефірі двох столичних студій вирішили підігріти і без того гарячу публіку обговоренням стосунків між країнами. Молодий Путін сидів в "Останкіно" поруч із прем'єром України Пустовойтенком та разом із ним стоїчно перетравлював нову дійсність, в якій десь без пієтету до Москви зростало нове покоління.
Під час телемосту в одній з київських шкіл провели опитування. Одна учениця висловила свою думку: "Росіянам слід більше аналізувати ситуацію і не втручатися зі своїми довгими носами". Інший учень підкреслив важливу думку: "Якби Єльцин не залучив свою країну в цю авантюру (війна в Ічкерії), багато подій могли б не відбутися". А коментар ще однієї школярки викликав задоволену усмішку на обличчі Путіна: "Єльцин дуже старий. Йому вже пізно залишатися на цій посаді. Йому варто піти".
Під час ефіру перед матчем 47-річний Путін запевняв: "Ми не маємо наміру анексувати Крим. Це абсолютно абсурдно. Якщо ми почнемо відбирати щось у когось, то самі ризикуємо втратити своє. Це призведе до такого перерозподілу на пострадянських теренах, від якого нам буде важко оговтатися. Лише в межах Російської Федерації існує 400 територій, які викликають спори".
"На мою думку, основною проблемою є тяжка імперська спадщина, що залишилася після Росії, - продовжував свою балаканину майбутній міжнародний злочинець. - Чомусь усі вважають, що Росія залишилася імперією. І до неї досі ставляться як до імперії. Але насправді це вже давно не так."
На обличчі Путіна в цей момент не було ані сліду жалю. Це нагадало про 2005 рік, коли, перебуваючи на другому терміні, він під час звернення до Федеральних зборів охарактеризував розпад СРСР як "найвеличнішу геополітичну катастрофу століття".
Проте в той вечір, 9 жовтня 1999 року, він ще не був президентом. Озброївшись офіційною ввічливістю, прем'єр Путін увійде до української роздягальні на "Лужниках" і пожартує: "Це ти нам забив? Ну, я тебе запам'ятаю".
Сприймати гол Андрія Шевченка, забитий воротарю Філімонову, як привід для війни в майбутньому вторгненні Росії в Україну можна лише в рамках вигаданого твору чи у словесних суперечках в уявному світі соціальних мереж. Проте, цілком імовірно, що 27 років тому результати матчу на стадіоні "Лужники" стали однією з тих знакових подій, які щороку підживлювали бажання росіян "поставити українців на місце".
Цей колективний намір помститися публічно пролунав, коли навесні 2000 року, за кілька днів після інавгурації Путіна, стараннями режисера Олексія Балабанова вийшов у прокат фільм "Брат-2".
Після того, як угода про дружбу між Росією та Україною набула чинності, один з персонажів фільму, який нагадує "вагнерівця" Пригожина, виступив з погрозою до "бендерівців": "Ви, негідники, ще за Севастополь заплатите!".
#
