Борець залишився без руки, але став знову вивчати мову та ходьбу, не дозволяючи собі зневіритися.
Андрій Мавдюк походить з Тернополя. З раннього віку він захоплювався футболом, а пізніше звернув увагу на вільну боротьбу та тайський бокс. Освіту отримав у сфері автомеханіки і працював у групі швидкого реагування охоронної компанії. У 2020 році він уклав контракт і став навідником протитанкової гармати МТ-12 "Рапіра" в складі 44-ї окремої артилерійської бригади.
Спочатку разом із товаришами по зброї Андрій Мавдюк брав участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині, підтримуючи нашу піхоту вогнем і знищуючи ворожу бронетехніку. Після початку повномасштабного вторгнення він переїхав на Житомирщину, де був прикомандирований до інших бригад, які потребували артилерійської підтримки. Андрій також брав участь у штурмових операціях. Його побратими дали йому позивний "Ірокез". Згодом він потрапив до протитанкового підрозділу 68-ї окремої єгерської бригади, де почав працювати оператором ПТРК Javelin. Навесні 2023 року, після проходження спеціального навчання, він очолив штурмову групу. "Символом нашої бригади стала росомаха, не випадково, -- ділиться Андрій. -- Ми поступово просувалися вперед, витісняючи ворога з позицій, окопувалися та утримували оборону. В результаті нам вдалося відбити села Благодатне та Урожайне на Донеччині".
11 січня 2024 року молодший сержант Мавдюк знаходився на позиції поблизу села Новоєгорівка (Луганська область). "Раптово почулись вибухи, я вибіг з бліндажа, а противник вже був у нашій посадці. Зав'язався бій," — згадує він. "Під час скидання боєприпасів з дрона я отримав поранення. Що сталося далі, вже не пам'ятаю." Його побратими донесли "Ірокеза" до місця евакуації. Після цього медики Харківського військового госпіталю взялися за порятунок бійця, провівши йому трепанацію черепа та видаливши кілька осколків. Потім його перевезли до реанімації столичної лікарні "Феофанія".
Тривалий час Андрій не приходив до тями, тож один із лікарів розшукав його рідних. "У реанімацію нам дозволили заходити лише на декілька хвилин, -- крізь сльози каже мати Віра Мавдюк. -- І хоч син був без свідомості, ми з ним розмовляли".
Коли воїн прийшов до свідомості, медики розповіли йому, що його ліве око, в яке потрапив осколок, врятувати не вдалося, так само як і ліву руку. З часом Андрій знову почав говорити, переніс реампутацію та отримав протез ока. "Через ушкодження мозку я не міг рухатися, але поряд завжди були рідні, які допомагали та підтримували мене," — зазначає він.
"Синові весь час переливали кров, а ми робили йому масажі лівої частини тіла, яка, наче після інсульту, була знерухомлена, -- додає мати. -- З часом почали пересаджували Андрія на крісло колісне, хоч спершу тримати голову він не міг".
"На тренування до спортзалу мене возили на інвалідному візку, -- розповідає боєць. -- Я навчався стояти біля "шведської стінки", потім -- присідати і знову ходити. Це зайняло приблизно чотири місяці. Було дуже непросто."
Андрій Мавдюк продовжував своє лікування в неврологічному відділенні тернопільської лікарні, а згодом перебрався до реабілітаційного центру. "Я багато працював над собою, зокрема, вчився пересуватися сходами та крутити педалі на велотренажері, — розповідає він. — Також проводив час з ерготерапевтом, відновлюючи м'язи лівої руки. Коли в центрі 'Гарта' я отримав біонічний протез, почав тренуватися, щоб вміти тримати пляшку з водою, виделку та ложку".
У осінній порі 2024 року Андрій отримав І групу інвалідності та вийшов зі складу військових. У березні попереднього року він почав працювати слюсарем з ремонту автомобілів в Центрі забезпечення Головного управління Національної поліції Тернопільської області. Крім того, він став активним членом ветеранської організації "Незламні духом" та почав займатися адаптивними видами спорту, такими як веслування і гребля на тренажерах. На обласних змаганнях йому вдалося здобути "срібло", піднявши гирю вагою понад 30 кілограмів 38 разів. Цього року на чемпіонаті України серед ветеранів він отримав бронзову медаль у петанку.
"Протез боїться вологи, тож переважно користуюсь ним удома. У вільний час їду на тренування. Намагаюсь, як кажуть, не сидіти на місці. Уже піднявся у гори, хоч це було нелегко. Мрію знову бігати й зіграти у футбол", -- запевняє 34-річний ветеран Андрій Мавдюк, нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ "Золотий хрест".
У голові та руці захисника залишилось ще близько десятка осколків. Попереду чекає ще одна операція на праве око, оскільки через поранення зір суттєво знизився. "Андрій – людина з сильним характером, саме тому він досяг таких вражаючих результатів," – зазначає його мати. "Хоча один з лікарів підкреслив, що його виживання – це заслуга нас, рідних." Варто додати, що молодший брат ветерана, Сергій, зараз захищає країну в складі 120-го окремого розвідувального полку.
#
