Вшанування пам'яті військового Юрія Пододименка (позивний "Женіх")

Під час недавніх бесід з мамою я ділився своїми думками щодо майбутнього весільного торжества.

Юрій Пододименко з'явився на світ у селі Райківці, що на Хмельниччині. З маленького, сором'язливого хлопчика він виріс у сміливого чоловіка з добрим серцем, оточеного численними друзями.

- Юрасик народився 7-місячною дитиною. Він дуже поспішав побачити світ. Синочок був маленьким і тендітним, із блакитними-блакитними очима і жовтеньким волоссям, схожий на курчатко. У дитинстві він дуже всього боявся. Юрасик часто залишався вдома з лежачою прабабусею, яка навчила його багато молитов польською мовою, - ділиться мама Героя, Олена.

Жінка пригадує, як у дитинстві Юрій зламав ногу, коли катався на санчатах разом зі старшим братом. Лікування було тривалим, хлопчик довго не відвідував школу. Він дуже засмутився, що не піде, як зазвичай, з братом посівати, навіть плакав. Рідні та друзі влаштували малому Юркові сюрприз: весь день самі до нього приходили посівати, вітаючи зі святами. Це стало для нього одним із уроків людяності і доброти, якими він керувався в житті.

Після лікування хлопець почав займатися спортом, щоб повернути собі фізичну форму. Він бігав, тренувався з гантелями, захопився футболом і з часом почав грати за різні місцеві команди та їздити на турніри.

Одночасно Юрій вирішив спробувати себе у світі танців. Хоча іноді це давалося нелегко, він не зупинявся і не раз отримував нагороди разом із своїм колективом на різноманітних змаганнях.

За словами пані Олени, Юрій також грав у шкільних виставах. Йому завжди давали комедійні ролі, які пасували його веселій вдачі. Коли хлопець виходив на сцену, зал захоплювався його грою і щиро сміявся. Завдяки гарним артистичним здібностям Юрка часто запрошувати стати ведучим різних заходів та брати участь у конкурсах читців.

Окрім того, у школі він був головою волонтерського руху і робив усе, щоб допомогти тим, хто цього потребує. Хлопець легко знаходив спільну мову з людьми різного віку та мав багато друзів.

Після школи Юрій пішов навчатися в Кам'янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка, де здобув диплом бакалавра за спеціальністю "Менеджер готельно-ресторанної справи".

Далі хлопець вирішив займатися бізнесом. За позичені в мами кошти він придбав свій перший автомобіль і зайнявся торгівлею. Через якийсь час Юрій купив вантажний бус і зайнявся вантажними перевезеннями. Він мав гарні навички водіння, що цінували його клієнти.

"Юра вирішив піти на війну добровольцем," - пригадує пані Олена. - "Війна його застала на шляху з Києва. Коли син повернувся додому, його очі були сповнені сліз. Він швидко зібрався і вирушив із друзями облаштовувати блокпости. 26 лютого Юра самостійно відвідав ТЦК, а повернувшись додому, заявив мені: 'Я закрив наше село і мушу рухатися далі'."

Хлопець не проходив строкову службу через проблеми, що виникли внаслідок перелому ноги в дитинстві. Замість цього він готувався до військових дій у навчальному центрі, а згодом виконував завдання на Рівненщині, після чого вирушив на Херсонщину, ставши частиною 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Закарпаття.

Вже під час повномасштабної війни Юрій здійснив свою мрію, одружившись з дівчиною, яка давно йому подобалася. У нього було лише три дні відпустки, й коли побратими дізналися, куди він їде, дали йому позивний "Женіх". Як згадує пані Олена, син тоді сяяв від щастя і сказав їй: "Мамо, я знайшов собі таку дівчинку, яку хотів".

Дружина воїна, Ірина, знала Юрія з малих років. Спочатку він був її найближчим товаришем, але згодом вона усвідомила, що у хлопця є серйозні почуття.

Юра був надзвичайно турботливим і ніжним, - розповідає дівчина. - Найбільше мене вражали його сміливість та щирість. Він завжди готовий був прийти на допомогу старшим людям і дітям. Міг віддати останнє, щоб хтось міг отримати необхідне. Доброта - це та риса, яку я успадкувала від Юри. Тепер, коли виникає потреба комусь допомогти, я роблю це, думаючи про нього, адже саме він навчив мене цьому.

Коли почалася війна в повному масштабі, Ірина була за межами країни. Щоразу, коли у Юрія був вихідний, вона садилася в автобус і вирушала до України, щоб зустрітися з своїм коханим.

- Я знала, що Юра - це людина, яка не буде стояти осторонь того, що відбувається. Його рішення приєднатися до ЗСУ було для мене цілком очікуваним, і я його повністю підтримувала. Він говорив, що йде на війну заради наших майбутніх дітей, своїх племінників, батьків. Наші розмови про війну були дуже глибокими і щирими. Звісно, всього він не міг мені розказувати. Як дружина я хотіла вислухати Юру і бути для нього опорою. Він говорив про страх, бо це нормальна людська реакція, але цей страх його не зупиняв. Юра казав, що може не повернутися і я мушу до цього бути готовою. Під час нашої останньої зустрічі він надав мені всі свої документи на випадок, якщо щось станеться, - каже дружина.

Останній раз родина зустрічалася з Юрієм під час його весільного обряду. Молода пара вирішила організувати святкування після закінчення війни. Юрій спостерігав за успіхами Збройних Сил на різних фронтах і був переконаний, що незабаром ворога вдасться здолати.

Згідно з пані Оленою, останні бесіди з її сином перед його трагічною загибеллю були присвячені підготовці до весільної урочистості. Вони вже визначилися з рестораном, детально обговорили меню та склали список запрошених.

6 жовтня 2022 року жінка востаннє почула голос свого сина. Цього дня солдат Юрій Пододименко загинув у селі Нова Кам'янка, розташованому на Херсонщині. Юрію було всього 23 роки. Тіло цього мужнього воїна вдалося евакуювати його побратимам лише через два дні.

У пам'ять про Юрія Ірина відкрила в Хмельницькому кав'ярню, яку назвала "Женіх". Хлопець любив каву і добре в ній розбирався, а ще мріяв, що такий заклад стане їхнім сімейним бізнесом.

Юрія Пододименка поховали в його рідному селі Райківці. Посмертно він отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня та був удостоєний звання "Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади". На фасаді Райковецької школи, в якій він навчався, встановили пам'ятну дошку в його честь.

У воїна залишилися мати, брат і дружина. Батько пішов з життя після втрати сина.

Вічна слава Герою!