Автор Євген Шибалов Стрілець-гранатометник, солдат. 241-ша окрема бригада ТРО ЗСУ. У минулому - професійний журналіст, власний кореспондент ZN.UA у Донецьку
Всі ми розуміємо, що несе з собою "русскій мір". Ось чому ми відстоюємо свої позиції з таким ентузіазмом, що це вражає наших партнерів.
Проте одна річ -- здогадуватись, і геть інша -- знати напевне.
Донецька та Луганська області залишаються під окупацією з 2014 року. Цього осені до четвертого класу пішли діти, які, хоча й є українцями за походженням, не усвідомлюють цього. Вони вважають себе частиною "ДНР" або "ЛНР", тоді як ми придумали незграбну абревіатуру ОРДЛО для позначення окремих районів Донецької та Луганської областей.
Минуло більш як десять років. Достатньо часу, щоб оцінити зміни й побачити, на що перетворює "русскій мір" будь-яку землю, куди йому вдається ступити берцями свого солдата.
Аналітики української розвідки постійно стежать за ситуацією на окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Під час підготовки цієї статті Головне управління розвідки Міністерства оборони України погодилося надати ZN.UA певні статистичні дані та оцінки.
Додатково ми звернулися до біженців з цих регіонів з проханням зв'язатися зі своїми рідними та дізнатися про умови життя в умовах окупації. З огляду на безпеку цих осіб, ми утримаємося від розкриття їхніх імен.
2012 року Донбас був на піку процвітання.
В процесі підготовки до чемпіонату Європи з футболу було інвестовано величезні суми в інфраструктуру. Донецьк отримав сучасний термінал для свого аеропорту, а загалом місто стало виглядати сучасно та привабливо.
Віктор Янукович, родом із цього регіону, займав пост президента України. Після нього численні представники цього краю зайняли керівні позиції в основних державних установах і сформували найбільшу фракцію в парламенті. Тоді навіть жартували, що на вулицях Донецька людей відловлювали, щоб призначити їх на важливі посади в столиці. Лише у Львівській області адміністрацію не очолював жоден донеччанин чи луганчанин.
Донбас суттєво впливав на політичний курс держави. Цей регіон, який складав приблизно 20% населення виборців, мав можливість значно впливати на результати виборів, змінюючи баланс сил на свою користь.
Окрім політичного впливу, дві східні області також відігравали важливу роль в економіці. Тут розміщувалися штаб-квартири кількох великих компаній, які об'єднували свої зусилля для створення виробничих ланцюгів у галузях видобутку і переробки корисних копалин, сталеливарної промисловості, а також енергетики і машинобудування. Безумовно, провідні підприємства належали Рінату Ахметову, найбагатшій особі України. Проте й інші олігархи, що займали нижчі позиції в рейтингу, також мали стабільні доходи.
Суттєвий внесок Донбасу в економіку країни призвів до виникнення місцевого міфу про те, що "Донбас забезпечує харчами всю Україну". Проте події, що настали, продемонстрували, що це було значним перебільшенням — навіть після втрати цього регіону, країна не зазнала катастрофи від голоду.
Співробітники корпоративних офісів, шахт і заводів отримували стабільний та досить пристойний дохід — середня заробітна плата перевищувала національні показники щонайменше на третину. Малий і середній бізнес активно процвітав, надаючи можливість трудящим з задоволенням витрачати свої доходи на товари та послуги, які надходили з усіх куточків світу.
Більшість людей з моменту народження спілкувалася російською мовою та відвідувала храми Московського патріархату. Рідкісні й випадкові спроби змінити ці звички зустрічалися з досить агресивною реакцією.
Через кілька тижнів після анексії Криму російські спецслужби розпочали активні спроби спровокувати заворушення в східних і південних областях України. Після невдалих спроб у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі та Одесі російська сторона зосередила всі свої ресурси та увагу на Донецькій і Луганській областях.
Заповнивши вулиці іноземними провокаторами та наповнивши телевізійні ефіри агресивною пропагандою, вони активно дестабілізували обстановку.
І врешті домоглися свого. Загін Ігоря Стрєлкова в ніч із 11 на 12 квітня 2014 року перетнув російсько-український кордон і захопив Слов'янськ. До нього долучилися кілька місцевих мешканців. Групу офіцерів СБУ, що прибула на перемовини, розстріляли із засідки.
Розпочалися бойові дії. Паралельно планувалася легалізація окупаційних дій: у травні 2014 року під контролем загарбницьких сил відбувся "референдум", де, за офіційними повідомленнями, мешканці Донбасу нібито висловили підтримку створенню двох "народних республік" – Донецької та Луганської. Перевірити заявлені результати не було можливості. Виборчі списки, протоколи та бюлетені не мали електронних копій, не були зведені в єдину базу даних і були оперативно знищені.
А втім, якась частина донеччан і луганчан справді підтримувала відокремлення цих областей від України та приєднання до Росії. За даними опитування, проведеного у березні-квітні 2014 року на замовлення ZN.UA компанією КМІС, свою область у складі РФ хотіли б бачити 27,5% донеччан і 30,3% луганчан.
Чому це сталося? Які обіцянки їм давали, і яких результатів вони сподівалися?
Перш за все, мир. Коли росіяни розпочали війну, вони обіцяли місцевим жителям, що забезпечать їхню безпеку. Вони запевняли, що ніхто не наважиться зазіхати на життя людей, яких охороняє могутня держава з "другою армією світу". Проте насправді їхній відвертий сепаратизм лише підсилив конфлікт і розпалив вогонь війни.
По-друге, захист мовних прав. Намагаючись здатися демократичнішою порівняно з "нацистським режимом Києва", так звана ДНР вписала у свою псевдоконституцію дві державні мови -- російську та українську. Всі сліди другої зараз остаточно знищені в тамтешніх медіа, освіті, культурі, урбаністиці.
По-третє, включення до складу Російської Федерації. Натомість Росія вийшла на мирні перемовини з позицією, що Донбас -- це територія України, а своїм фактичним домінуванням утримувала дві області у "сірій зоні" правової невизначеності. Що, звісно, не могло не позначитися на економіці та, відповідно, добробуті жителів.
На завершення варто зазначити, що підвищення зарплат і пенсій стало темою обговорення. Особливо активні були симпатики Росії, які з нетерпінням очікували на зміни в пенсійному забезпеченні. Що стосується зарплат, то їх підвищення більше цікавило працівників правоохоронних органів і силових структур, тоді як підприємці та фахівці з приватного сектора ставилися до цього з недовірою. Останні звикли покладатися на власні здібності і швидко усвідомили, що перспективи не надто обнадійливі. Проте пенсії залишалися найбільш бажаним прагненням, фактично мрією для багатьох.
Дивно, але обіцянки насправді виконані. Саме в цьому і криється особливість угоди з дияволом — він ніколи не говорить неправду прямо, але часто залишає багато важливого недомовленим.
Більші зарплати? Так, без сумніву. Проте найбільші — для тих, хто примусово мобілізований у ролі "м'ясних штурмовиків".
Вищі пенсії? Авжеж! Проте до лютого 2022 року для цього доводилося вдаватися до принизливого "пенсійного туризму". Люди часто вдавалися до хитромудрих схем, щоб одночасно отримувати свою українську пенсію та виплати від окупаційних органів. Незважаючи на відкриту антипатію до України, місцеві пенсіонери становили основну частину пасажирів автобусів, які перетинали лінію розмежування через гуманітарні коридори. Вони також створювали величезні черги в відділеннях Пенсійного фонду та "Ощадбанку" в прикордонних містах.
У даному пакеті включено не лише вищезгадані елементи, але й дорогі товари, знищена інфраструктура, а також життя в умовах бойових дій з частими обстрілами.
Приєднати до Росії? Все станеться, потрібно лише трохи потерпіти. Зовсім небагато, всього вісім років.
Російська мова? Так, українська дійсно відступила. Проте є один момент: тепер у деяких мешканців Донецька та Луганська з'явилися нові сусіди, які майже не спілкуються російською, віддаючи перевагу мовам з Кавказу та Центральної Азії.
2014 року Росія малювала райдужні перспективи у боротьбі за симпатії мешканців Донбасу.
Тепер ми з'ясуємо, які умови існують в окупованій території на сьогоднішній день.
На початку повномасштабного вторгнення єврейська родина зробила все можливе, щоб евакуювати свою бабусю з Донецька. Проте замість того, щоб висловити вдячність, вона почала докоряти родичам за їхні зусилля і наполягала на поверненні додому. Ця ситуація є досить поширеною серед літніх людей в Донеччині, які часто так реагують на вимушене переселення.
Одного разу вона подзвонила своїм близьким у Донецьк з аналогічним проханням.
— Бабусю Софо, — ввічливо відповіли вони. — Ви, звісно, знаєте, що нас у квартирі чимало, але не здогадуєтеся, чим ми займаємося з самого ранку.
Які новини?
Ми набираємо воду в стакан... проте лише до половини, не більше! А ви в курсі, що робимо далі?
-- Можливо. А знаєте, що ми робимо в обід? Ми знов какаєм.
-- Алік, до чого ти це розказуєш?
-- Зараз зрозумієте. І ось так ми цілий день какаєм...
-- Аліку, досить!
...А ввечері очищаємо все це за допомогою одного відра води. Але лише одного, не більше!
Криза водопостачання зараз визначає реалії повсякденного життя донеччан.
Проблеми з водою були передбачені ще давно. Протягом періоду з 2014 по 2022 рік система водопостачання функціонувала лише завдяки складним домовленостям, які були укладені під час переговорів у Мінську.
Водойми, з яких черпали воду жителі окупованих районів Донеччини та Луганщини, знаходяться і досі під контролем української влади.
У Донецькій області воду викачували на півночі регіону з річки Сіверський Донець і через розгалужену систему каналів, трубопроводів, фільтрувальних та насосних станцій доправляли в усі райони, аж до Маріуполя на азовському узбережжі.
Обидві сторони опинилися в ситуації, де не мали вибору в цьому питанні. Забезпечити водопостачання з Слов'янська до Покровська було можливим лише через транзит територією ОРДЛО, а саме через Горлівку, Макіївку та Донецьк. Тому, навіть під час активних бойових дій, усі були готові на короткочасні перемир'я, щоб провести необхідні ремонтні роботи на водопроводах.
Цю складну і громіздку інфраструктуру обслуговувало підприємство "Вода Донбасу", яке формально є комунальним підприємством Донецької обласної ради. Окремі підрозділи компанії були змушені залишатися в ОРДЛО, щоб забезпечити контроль за роботою всього комплексу під тією ж назвою. Це призводило до того, що керівники "Води Донбасу" регулярно стикалися з різними неприємностями, пов'язаними з розмовами з Службою безпеки України, штрафами та навіть кримінальними справами.
У Луганській області посередником виступив Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ця гуманітарна організація налагодила систему для здійснення платежів за постачання питної води, яка надходила з територій, контрольованих українською владою, до окупованого Луганська.
Важко визначити, які сподівання мали російські військові, коли розпочали своє вторгнення в 2022 році в таких обставинах.
Існує ймовірність швидкого захоплення Слов'янська та контролю над ключовою водокачкою в Донеччині. Проте з 2014 року українські збройні сили активно укріплювали тут оборонні позиції. Слов'янськ залишається незайнятим, і наразі немає підстав вважати, що це може змінитися найближчим часом.
Можливо, покладалися на нові водогони від Дону. Проте гілка трубопроводів, хоч і була запущена, не змогла задовольнити потреби й на ситуацію суттєво не вплинула.
Протягом деякого періоду жителі регіону мали змогу покладатися на чотири великі водосховища, що входили до складу місцевої системи водопостачання. Проте, врешті-решт, ці резервуари виснажилися, і Донеччина опинилася під загрозою серйозної посухи.
У нинішній ситуації в окупованому обласному центрі водопостачання для мешканців відбувається всього двічі на тиждень протягом трьох годин. Життя городян повністю підпорядковане цьому режиму. Саме в ці обмежені години потрібно встигнути прийняти душ, випрати всі речі та заповнити всі наявні ємності водою. У ці дні та години не плануються ділові зустрічі, не затримуються на роботі, не проводяться дружні посиденьки, і не вигулюються домашні тварини. Місто стає спустошеним, усі поспішають додому з єдиною думкою: "Встигнути! За будь-яку ціну — встигнути!".
Вищеописані -- щасливчики. Ті, кому пощастило мати воду.
Іншим доводиться гірше. Частково заповнена мережа добряче зношених труб у багатьох багатоповерхівках не здатна вичавити воду вище третього-четвертого поверху. Тому люди змушені бігти з відрами та пластиковими баклажками донизу, щоби встигнути злити воду з труб у підвалі. Це викликає обурення "привілейованих" сусідів і часто провокує конфлікти.
Посуха спричинила виникнення унікального бізнесу на місцевому рівні. В результаті зусиль приватних монтажників у багатоповерхівках Донеччини виникла складна мережа з пластикових шлангів. Деякі з них, таємно від сусідів, влаштовують у підвалах нелегальні врізки, прокладаючи собі власні водопроводи. Інші ж встановлюють на верхніх поверхах додаткові резервуари з насосами, щоб забезпечити собі подачу води до квартир та мати запас на кілька днів.
Час від часу окупаційна влада відправляє по дворах водовози, до яких миттєво вишикуються довжелезні черги.
А буває і навпаки -- російські військові, що потерпають від тієї ж проблеми, об'їжджають ті самі двори та зливають воду з резервуарів для своїх потреб.
Окрім обсягів, абсолютно недостатніх для потреб мільйонів людей, проблемою є і якість води. Будь-які фільтри, що їх встановлюють у квартирах мешканці, виходять з ладу максимум за тиждень.
Глава окупаційної адміністрації Денис Пушилін активно відреагував на проблему з водою. Перш ніж шукати рішення, він миттєво звинуватив у всіх бідах Україну. За словами його колишнього соратника, а тепер опального ідеолога "Донецької республіки" Андрія Пургіна, Пушилін також ініціював продаж очищеної води через контрольовані магазини та розливні автомати.
Нарешті, останньою краплею, даруйте за чорний гумор, став той факт, що відсутня в кранах більшу частину часу і безмірно забруднена вода ще й регулярно дорожчає. У 2014-2022 роках окупаційна влада Донеччини навмисно стримувала ціни на комунальні послуги, щоби хоч у чомусь життя в "ДНР" вигідно відрізнялося від підконтрольної українській владі території. Український уряд неодноразово отримував порцію критики від суспільства за те, що і надалі постачає воду та інші ресурси в ОРДЛО, попри величезні витрати на цю гуманітарну ініціативу.
З офіційним приєднанням ОРДЛО до російської конституції ця ілюзорна перевага зникла. Кожні півроку фіксуються підвищення комунальних тарифів, проте про це не говорять відкрито. Поряд із термінами "хлопки" та "негативне зростання" з'явився новий неологізм: ціни та тарифи "приводять у відповідність" до середніх показників по Росії.
На момент захоплення вартість кубометра питної води становила 3 гривні.
Перший ватажок самопроголошеної республіки Олександр Захарченко 2015 року своїм указом залишив цю вартість практично незмінною -- 3,3 грн (так, він встановив тариф у гривнях!).
Зараз, відповідно до інформації від ГУР, вартість кубометра питної води на захоплених територіях Донеччини становить 41 рубль. Як зазначав у своїй пісні гурт "Мертвий півень", на нашій біржі вже давно не ведуть торгів російським рублем, тому точний еквівалент визначити складно. З огляду на курс 2022 року, це може бути приблизно 20,5 гривень.
В окупованій Луганщині ситуація з водопостачанням виявилася менш драматичною. Ще у 2014 році окупаційна влада запровадила програму, яка передбачала поетапний перехід від українських джерел водопостачання до використання свердловин. Завдяки цьому, в Луганську не спостерігається проблем із водою.
Єдиний мінус -- заплатила за це не Росія. Влада "ЛНР" здерла ці витрати з людей через стрімке зростання вартості комунальних послуг.
Динаміка вартості кубометра води в Луганську виглядала так:
Підсумки десятирічки "руского міра": вода зникла, зіпсувалася та подорожчала у багато разів.
Перші наслідки масштабного дефіциту води непокоять мешканців. Фермери у сухе та спекотне літо лишилися без врожаю, бо пересохли як природні джерела, так і зрошувальні системи. Електростанція у Зугресі, що живить енергією окуповану Донеччину, кілька разів зупинялася в аварійному режимі через брак води. Почали пересихати навіть відстійники з токсичними відходами поблизу Торецька, а значить, залишки фенолів стають більш концентрованими та отруйними.
Може постати логічне питання: чому в Луганську, що перебуває під окупацією, проводили буріння свердловин, тоді як у Донецьку цього не робили?
Оскільки під ногами жителів Донеччини немає ґрунтових вод, їх місце займають закриті та затоплені шахти. Рідина, що скупчилася в гірничих виробках, насичена токсичними і мінеральними сполуками, і вживати термін "вода" щодо неї можна лише з певними застереженнями.
Донеччина та Луганщина наповнені витворами соцреалізму, радянського художнього стилю, який прославляє працю шахтарів. Тут можна знайти барельєфи, мозаїчні панно та монументальні споруди. У кабінетах місцевих посадовців і культурних центрах розміщені картини, гобелени, сувенірні фігурки та подарункові фотоальбоми.
Сьогодні, проте, це вже не є історичними пам'ятками.
Це пам’ятники.
Понад сто років тому багаті поклади вугілля стали відправною точкою бурхливого розвитку та процвітання Донбасу. Вони приманили сюди спочатку іноземних бізнесменів, що з дозволу уряду Російської імперії будували шахти, робітничі селища та цілі міста, збагачуючи місцеву топоніміку екзотичними назвами на кшталт Боссе, Остхайм або Нью-Йорк.
Пізніше на зміну винахідливим європейцям прийшли сталінські організатори індустріалізації в Радянському Союзі.
Вугільна галузь стала основою добробуту місцевих жителів, фольклору, урбаністичних традицій. У перші роки української незалежності "чорне золото" зробило фантастично багатими людьми нове покоління скоробагатьків.
Все життя Донбасу оберталося навколо шахтарів і шахт подібно до того, як наша Галактика обертається навколо надмасивної чорної діри в її центрі.
Так було, поки не прийшов "рускій мір".
У 2014 році, перед тим як почалася війна, у Донецькій та Луганській областях функціонувало 114 шахт.
На даний момент, згідно з інформацією ГУР МОУ, залишилось лише 15.
Фахівці Національної академії наук України, які спеціалізуються на цій темі, в бесіді з ZN.UA наводять ще нижчий показник — 7.
Різниця в оцінках походить з того, що розвідники враховують всі активні підприємства, тоді як науковці зосереджуються лише на тих, що продовжують видобуток. Близько половини шахт функціонують виключно як підземні водососи, допомагаючи запобігти затопленню сусідніх об'єктів.
Проте, незалежно від джерел інформації, очевидним залишається той факт, що видобуток вугілля як промисловість перебуває на межі загибелі.
Не можна стверджувати, що це було зовсім несподівано. У 2014 році експерти вже попереджали про можливість такого сценарію. Росія тоді мала надлишок вугілля на своєму внутрішньому ринку і активно закривала свої шахти. Тому малоймовірно, що країна-агресор інвестувала б у стабільну діяльність і розвиток захоплених підприємств на території інших країн.
Уявити перспективу було насправді нескладно. Достатньо було подивитися на Донецьк у Ростовській області РФ, місто-тезку Донецька українського, де панували тотальні злидні після масового закриття вугільних копалень.
Окупція Росією завершила етап індустріального розвитку Донбасу. Поряд із вугільною промисловістю зникли також інші галузі, які базували свої технологічні процеси на корисних копалинах, видобутих з місцевих ресурсів.
У період з 2022 по 2024 роки зникли з карти металургійні підприємства Маріуполя, коксохімічний завод в Авдіївці, а також хімічний завод "Азот" у Сєверодонецьку та інші.
Підприємства, які не постраждали від бойових дій, ледве тримаються на плаву. Альтернатив для працевлаштування та заробітку в цьому регіоні практично немає, оскільки економіка була занадто залежною від великих промислових компаній.
На 2012 рік рівень безробіття тут був мізерним: 8,5% у Донецькій області та 6,9% -- у Луганській. До того ж неабияка частка формально безробітних людей насправді були задіяні в тіньовій економіці. У прикордонних областях поширеним був заробіток на контрабанді, кримінальники володіли підпільними виробництвами контрафактного тютюну та алкоголю, в багатьох районах вугілля в обхід офіційного обліку потайки видобували у кустарних шахтах-копанках.
У 2025 році експерти ГУР МОУ малюють похмуру картину. Внаслідок бойових дій більше 3 тисяч малих та середніх підприємств зупинили свою діяльність, що призвело до втрати альтернатив для шахтарів, які залишилися без роботи через закриття вугільних компаній.
У результаті не більш як 30% місцевих жителів узагалі МАЮТЬ роботу. Хоч якусь. Рівень безробіття на окупованих територіях ОРДЛО втричі перевищує показники 1992 року, коли відбувалася болісна трансформація місцевої економіки з радянської системи управління на механізми вільного ринку.
Починаючи з 2014 року і до сьогодні на територіях, що перебувають під окупацією, зазвичай лише одна особа в родині є єдиним джерелом доходу. Тому, коли мова йде про зарплати та пенсії, слід враховувати, що зазначену суму необхідно ділити на трьох або чотирьох членів сім'ї, які залежні від цього годувальника. Це суттєво відрізняється від ситуації в українських родинах, де практично всі, за винятком неповнолітніх, мають якийсь дохід.
Певно, саме в цьому полягає головна відмінність у вимірюванні рівня життя в окупованих регіонах. Активна місцева економіка раніше була спроможна забезпечити роботою всіх охочих. Жити на утриманні рідних було соромно. На "тунєядців" дивилися косо і злегка зневажали: "Тобто ніде не працюєш? А чому?".
Сьогодні бути безробітним вже не вважається ганьбою. Багато людей опинилися в такій ситуації. Проте, можливостей для пошуку роботи, на жаль, не так вже й багато.
Можна стати колаборантом і піти на роботу в органи окупаційної адміністрації. Найбільш щедро, крім військових, Росія оплачує роботу поліції та інших силовиків, лікарів і вчителів. Водночас чомусь платить копійчані зарплати працівникам соціальних служб, комунальникам, цивільним службовцям владних структур.
Заробітні плати в зазначених категоріях мають нерівномірний розподіл. У регіонах, які були окуповані з 2022 року, введено федеральну надбавку за роботу в умовах бойових дій. В той же час, у територіях, захоплених російськими військами ще в 2014 році, така пільга не передбачена.
Одного разу команда викладачів з Донецька вирушила до сільських районів, щоб провести курси підвищення кваліфікації для своїх колег з глибинки. Під час спілкування стало відомо, що вчителі в селах отримують на третину більше, ніж їхні колеги в містах. Разом із федеральною надбавкою їхня зарплата складає близько 40-45 тисяч рублів (20-22,5 тисячі гривень).
Насправді це зовсім не мало. Росіяни справді інтенсивно інвестують у педагогів. І причина для цього очевидна.
Президент Росії Володимир Путін та його уповноважена з прав дитини, Марія Львова-Бєлова, стали об'єктами міжнародного ордера на арешт через фізичне викрадення дітей з України.
Менш очевидною, проте не менш тривожною, є ще одна форма викрадення — ментальна. Росія інвестує значні ресурси в те, щоб на захоплених територіях виростити нове покоління українців з російською ідентичністю. Освітній процес поєднується з військовою підготовкою та агресивним "патріотичним вихованням".
Ситуація з медичними працівниками нагадує те ж саме. У новоокупованих регіонах лікарям надають вищі зарплати. Проте звичайні громадяни не відчувають значних покращень у медичному обслуговуванні, адже багато медичних закладів функціонують як військові шпиталі.
Поліцейським надають значно вищу оплату, яка може сягати 140 тисяч рублів (70 тисяч гривень). Однак ця сума доступна лише тим, хто успішно пройшов перевірку на вірність. У перший рік окупації особи, які погодилися служити окупаційним силам, виконували свої обов'язки без форменого одягу, зброї та службових документів. У них була лише паперова довідка, і на цьому все.
Згодом їх почали відправляти на кількамісячні "місії" на фронт, до бойових частин російських збройних сил.
І тільки після цього офіційно прийняли на службу в російську поліцію, видали все необхідне і ощасливили величезними, за місцевими мірками, зарплатами.
Декілька українських правоохоронців спочатку пережили ув'язнення у російських в'язницях та катівнях. Однак згодом їх звільнили і змусили повернутися до служби, ймовірно, через нестачу персоналу.
На багатьох промислових підприємствах рівень зарплат коливається від 40 до 80 тисяч рублів (20-40 тисяч гривень), тоді як у секторі малого та середнього бізнесу він становить від 24 до 48 тисяч рублів, що відповідає 12-24 тисячам гривень (інформація ГУР).
Несподіваним чином пенсіонери стали однією з найбільш забезпечених груп населення. Після приєднання окупованих територій до складу Росії, місцева адміністрація почала індексацію пенсій відповідно до своїх федеральних стандартів. Але цей процес відбувався досить незвично: документи пенсіонерів з регіону відправляли по всій країні. В результаті, вони отримували повідомлення про призначення пенсій у таких містах, як Уфа, Перм та інших. Можливо, таким чином окупаційна влада прагне приховати справжню кількість осіб, які потребують соціальної підтримки.
Розмір пенсії становить 20-24 тисячі рублів (10-12 тисяч гривень), що в даному регіоні вважається значним доходом.
Роздаючи підвищені зарплати окремим групам населення, Росія одночасно знижує реальне зростання доходів за рахунок стрімкого зростання цін. У місцевих соціальних мережах постійно ведуться дискусії про порівняння власних заробітків та витрат із росіянами, особливо з мешканцями прикордонних регіонів, таких як Ростовська область, Краснодарський край і Бєлгородська область.
Порівняння не на користь квазіреспублік. Зарплати та пенсії справді вирівняно із середніми по Росії, хоч і тільки на "нових" окупованих територіях.
Натомість більшість основних продуктів харчування в Україні виявляються дорожчими за російські на 15-25%, а м'ясо, риба та ковбаси взагалі стали подібними до делікатесів, їхня вартість перевищує російську на 50-60%. Ці "цінові розриви" існують з 2014 року, оскільки комерційні вантажі для Донецька та Луганська на російському кордоні обкладалися митом, як експортні. Офіційне проголошення окупації цих територій та їх включення до складу Росії не призвело до зниження цін. Навіть незважаючи на те, що з російського боку колишній державний кордон почали вважати адміністративною межею.
Серед приватних підприємців значно підвищили свої доходи ремонтні та будівельні команди. Це пов'язано з тим, що їх стало обмаль. На фоні водної кризи бізнес, що займався подобовою орендою квартир, майже зник, тоді як готелі заповнені туристами, зокрема чиновниками та офіцерами, оскільки змогли встановити насосні системи та резервуари.
Транспортна галузь явно в занепаді. На маршрути виходять старі та іржаві автобуси й тролейбуси, і ходять вони дедалі рідше. Навіть у "столицях" окупованих областей чекати на зупинці доводиться по пів години й більше. Для порівняння: 2012 року, готуючись приймати чемпіонат Європи з футболу, місцева влада Донецька вирішила, що на центральних маршрутах час очікування має становити не більш як п'ять хвилин, і місто закупило необхідну кількість тролейбусів та автобусів.
Усе це, звісно, не сприяє пожвавленню ринку праці. Так само, як і відсутність вкладень в інфраструктуру, яка поступово руйнується від занедбаності.
Згідно з відгуками жителів окупованих регіонів, з якими вдалося поспілкуватися ZN.UA, російська окупаційна адміністрація зосереджує свої зусилля лише на тих населених пунктах, які мають стратегічне значення для її військових сил. Це, зокрема, території, що розташовані вздовж залізничної магістралі, яка проходить уздовж узбережжя Азовського моря і забезпечує сухопутне сполучення між російською територією та Кримом. У Донецькій області до таких міст належать Маріуполь і Волноваха, в сусідній Запорізькій - Бердянськ, а в Херсонській - Скадовськ. Не залишився без уваги і Луганськ, який став важливим логістичним вузлом для російських військових, вперше набувши статусу, що перевищує роль "молодшого брата" Донецька в аспекті інвестицій.
Не дивно, що за таких умов тут почався відтік людей. ГУР оцінює трудову міграцію в 2014-2025 роках на рівні 900 тисяч осіб. Окрім безробіття та злиднів, місцеві чоловіки в такий спосіб рятуються й від мобілізації, бо в ОРДЛО вона не припинялася з 2022 року й триває донині.
Парадоксальною ситуацією стало різке зростання цін на нерухомість. Це стало відповіддю людей на укази окупаційної влади про примусове вилучення житла у певних груп власників. До чорних списків потрапили не лише "шпигуни України" та інші "зрадники", а й ті, хто не встиг або не захотів перереєструвати свої права на квартири та будинки відповідно до російських законів.
Оскільки існує страх втратити власне житло безкоштовно, жителі ОРДЛО прагнуть витиснути максимум з цієї останньої нагоди, тому активно шукають потенційних покупців, у яких все ще залишилися фінансові ресурси.
Таких небагато. Хіба, може, військові.
На початку лютого 2022 року окупаційна влада ОРДЛО оголосила позачергові військові збори для призовників.
Один з учасників цього дійства, студент університету з Донецька, згодом ділився враженнями з однолітками, що жили на підконтрольній українській владі території:
Це якийсь абсурд! Вивезли нас на луку, дали автомат Калашникова. Нічого не відбувалося. Провели там дві доби, а потім всіх повернули назад.
Він відчував себе енергійно, і його товариші поділяли цей настрій. Всі були впевнені, що війна – це щось, що точно не станеться. Адже як можна так підготуватися до неї?
А потім в ОРДЛО почалася примусова мобілізація. За оцінками ГУР, загалом на окупованих до 2022 року територіях російська армія силоміць загнала до своїх лав близько 100 тисяч осіб. На додачу до тих, хто добровільно пішов служити окупантам іще 2014 року. Решта почала панічно приймати російське громадянство й тікати до РФ.
Донбаських призовників організували в два армійські корпуси: 1-й армійський корпус, що охоплює Донецьку область, та 2-й армійський корпус, який відповідає за Луганську. Обидва ці корпуси стали частиною 8-ї загальновійськової армії Південного військового округу. Інші підрозділи були сформовані в окремі полки та приєднані до різних підрозділів російських збройних сил.
І одразу ж відправили на передову в першому ешелоні наступу.
На сьогоднішній день, за різними підрахунками, незворотні втрати в цих регіонах оцінюються приблизно в 40 тисяч осіб. Це включає загиблих, зниклих безвісти та тяжко поранених.
Протягом тривалого періоду інші зазнавали дискримінації в порівнянні з бійцями, які прибули на фронт безпосередньо з Росії. Величезні компенсації, якими російські рекрутери заманювали добровольців, не стосувалися місцевих воїнів. Це ж стосується і виплат у випадку серйозного поранення або загибелі.
Пізніше, коли Росія проголосила ОРДЛО своїми територіями, виплати військовим 1-го і 2-го армійських корпусів почали поступово наближатися до стандартів, встановлених для регулярних підрозділів російської армії. Як повідомляє ГУР, базові зарплати варіюються від 20 до 56 тисяч рублів (від 10 до 28 тисяч гривень), а з урахуванням бойових надбавок загальний дохід може досягати 100-384 тисяч рублів (50-192 тисяч гривень).
Це перетворює жителів ОРДЛО, які служать окупантам, на фактично єдиний рушій місцевої економіки. Саме для них функціонують готелі та ресторани, до яких на виклик приїжджають найвідоміші повії. Їм намагаються продати квартири їхні знайомі та сусіди, поки окупаційна адміністрація не забрала це житло безкоштовно.
Вони розтрачають кошти, ніби це остання можливість їх витратити — хоча в багатьох випадках це дійсно так і є.
Проте існує безліч труднощів, пов'язаних із цими питаннями.
Одного разу в Єнакієвому до дідуся та бабусі завітав їхній онук, який служив у російській армії. Під час родинних зборів, після кількох келихів, чоловіки почали обговорювати політичні теми.
І старий дозволив собі чесно сказати, що за України тут жилося краще, а зараз -- казна-що.
Діалог завершився насильством. Під впливом алкоголю та провокаційних висловлювань "визволитель" жорстоко побив свого діда, внаслідок чого тому знадобилася реанімація.
Масова примусова мобілізація, в поєднанні з атмосферою страху перед переслідуваннями, сприяла виникненню жахливої місцевої традиції.
Коли жителі ОРДЛО згадують про своїх рідних, які не повернулися з цієї війни, їхній погляд раптом стає глибоким і задумливим.
-- Миколаївна, а що там твій онук? Той, що служити пішов?
Умер.
І ось – різкий кінець. На цьому спілкування закінчується. Усі опускають погляди та замикаються в тиші. Ніхто не говорить про те, як він пішов, чому це сталося, і, що найголовніше – за що.
Страх висловити зайву думку змушує тримати язик за зубами.
Мешканці захоплених територій Донецької та Луганської областей іноді іронічно скорочують назву свого регіону до "ЖНР", що розшифровується як "Жіноча народна республіка".
Даються взнаки хвилі біженців 2014 та 2022 року, примусова мобілізація, відтік трудових мігрантів.
Згідно з інформацією ГУР, жінки складають не менше 60% від загальної чисельності місцевого населення.
Це не лише молоді жінки. Частка людей похилого віку постійно зростає і вже перевищує 35%. Донбас поступово набуває рис, характерних для регіонів, що пережили тривалі конфлікти. Як тут, так і, наприклад, на Балканах, основна частина населення складається з жінок-пенсіонерок. Молодь безперечно залишає спустошені війною території, в той час як старші люди залишаються прив’язаними до своїх домівок через ностальгію та проблеми зі здоров’ям.
Окуповані території швидко втрачають населення.
У порівнянні з 2012 роком, чисельність населення скоротилася більш ніж вдвічі. Інформація від ГУР:
Очікувано, що в таких умовах нечисленні молоді дівчата не поспішають народжувати дітей.
Дані щодо народжуваності на даний момент виглядають наступним чином:
На цьому тлі дещо несподівано виглядає відносно стабільна кількість мешканців у обласних центрах.
Насправді нічого дивного, якщо згадати історію цього регіону. І під час Голодомору, і під час початкової фази окупації 2014 року відбувалося те саме -- люди тікали із сіл і містечок до мегаполісів у пошуках заробітку та порятунку.
До того ж стабільність у цифрах зовсім не означає постійного складу мешканців. Міграція з Росії не набула наразі великих масштабів, але відбувається постійно. Росіяни не їдуть до занедбаних під своєю ж окупацією чи зруйнованих у боях населених пунктів. Вони переміщуються до комфортних великих міст. Комфортних за їхніми мірками. Але після російської глибинки, де "русскій мір" панує не десятки, а сотні років, Донецьк і Луганськ навіть у нинішньому злиденному стані однаково кращі за рідну глушину.
Назвати ситуацію в ОРДЛО "беззаконням" було б неправильно. Закони можна порушувати, коли вони є.
Натомість тут панує повний правовий нігілізм. У скрутних ситуаціях нікому й на думку не спадає згадати про якісь закони та їхніх служителів.
Дві сусідки вступили в суперечку через дрібний побутовий конфлікт і почали погрожувати одна одній.
Не переживай, почекай трошки! Коли мій син повернеться з фронту, ти все зрозумієш! Він вже давно на війні, втомлений і з озброєнням у руках!
А мій вже з 2014 року на фронті! Він ще більше божевільний!
Бійка, скандал.
Налякані сусіди телефонують до дільничного. Він ретельно вислуховує жінок і відповідає:
Громадяни, будь ласка, не намагайтеся втягнути мене у суперечку між двома озброєними особами.
У цій атмосфері правового ігнорування, подібно до піраньї у мутних водах, активізуються різноманітні спецслужби. Вони занурюються в пошуки "українських розвідників".
Точна кількість затриманих цивільних осіб залишається невизначеною. За інформацією наших джерел, приблизно 650 цивільних осіб стали жертвами переслідувань в ОРДЛО під ярликом "українські шпигуни". Однак наші співрозмовники вказують, що не можуть підтвердити цю інформацію з повною впевненістю.
Проте навіть кілька сотень інцидентів здатні наповнити атмосферу в ОРДЛО всепроникаючим страхом. Адже кожен усвідомлює, що така жахлива участь може спіткати і його, і на підтримку когось іншого розраховувати немає сенсу.
Зате цілком можна очікувати зради від нібито найближчих людей. Радянські моделі поведінки несподівано легко повернулися в новому столітті.
Люди займаються доносами. Інформують про всіх і все. Друзі, сусіди, однокласники, куми, родичі. Вирішують свої питання, рятуючи себе за рахунок чужої волі, будують кар'єри.
Стукачем може виявитися будь-хто. Атмосфера тотальної недовіри всіх до всіх відроджує забуті, здавалося б, навічно нічні жахіття про тюрму за анекдот, розказаний у неправильній компанії.
Як і за часів сталінської "Великої чистки" 1937-1938 років, конвеєр репресій обирає собі жертв довільно. Неважливо, хто ти й ким був, справді ворогом цієї влади чи просто потрапив під гарячу руку. Була б людина -- стаття знайдеться.
Життя в таких умовах поступово нівечить душі. Спотворює людяність. Вичавлює гідність. Робить неприйнятне буденним.
Один житель Донецька отримав щасливий шанс. У цьому економічно нестабільному місті він знайшов можливість заробити достатньо коштів, щоб подумати про зведення компактного котеджу, причому в досить близькій відстані до центру.
Сім'я зібралася для обговорення всіх аспектів майбутнього проекту. Виникло питання про доцільність буріння колодязя біля дому. В окрузі немає жодних шахт, можливо, це стане шансом отримати власне джерело води.
Лунали різні думки "за" та "проти", доки глава родини не навів беззаперечний довід:
-- Не треба! Зробиш, і туди сусіди тут же насруть!
Із цим сперечатися ніхто не став.
Насруть, обов'язково насруть.
Ненависть до тих, хто намагається хоч трошки поліпшити собі нелюдські умови життя, якось непомітно стала загальною нормою.
Вечорами люди в ОРДЛО іноді збираються на посиденьки. Розмовляють.
Більшість людей відчувають ненависть. Вони звинувачують країну, яка вже понад десять років не дає їм можливості впливати на своє життя, у всіх своїх проблемах і труднощах.
Дехто -- навпаки, із симпатією. Старші люди згадують часи, коли двічі на тиждень можна було ходити на "Донбас Арену" дивитися футбол, а не з баклажками до водовоза. Молодь мріє втекти туди, звідки можна вільно подорожувати Європою без віз, вчитися та створювати стартапи.
#Україна #Київ #Європа #Запоріжжя #Дніпро #Донецьк #Луганська область #Росія #Йосип Сталін #Росіяни #Одеса #Російська мова #Збройні сили України #Українська мова #Журналіст #Володимир Путін #Донецький вугільний басейн #Харків #Луганськ #Радянський Союз #Донецька область #Маріуполь #Російський рубль #Сміливіше. #Російська імперія #Донецька Народна Республіка #Служба безпеки України #Дзеркало тижня. Україна #Військова окупація #Імператорська російська армія #Федеральна служба безпеки #Головне управління розвідки (Україна) #Бойові дії #Водопостачання #Мобілізація #Євреї #Національна академія наук України #Вугілля #Слов'янськ #Рінат Ахметов #Безробіття #Віктор Янукович #Тимчасово окуповані території України #Луганська Народна Республіка #Шахта #Питна вода #Андрій Пургін #Ігор Стрєлков (офіцер) #Олександр Захарченко #Денис Пушилін #Азот (підприємство)
