Наталія -- легендарна важкоатлетка, яка здобула єдину золоту медаль для України на Іграх у цьому виді спорту серед жінок. Також у її активі є золото чемпіонату світу-2003, на якому вона встановила світовий рекорд, піднявши 138 кг. А у 2002 році спортсменка стала чемпіонкою Європи. Зараз Скакун працює тренеркою жіночої збірної України з важкої атлетики.
Журналіст Андрій Павлечко з NV отримав унікальну можливість поспілкуватися з видатною Наталією Скакун. Олімпійська чемпіонка поділилася своїм теперішнім життям, розповіла про родину та згадала найяскравіші моменти своєї кар'єри.
Наталіє, якою є ваша типовий день сьогодні?
В даний момент я є головним тренером жіночої збірної України з важкої атлетики. Ранок зазвичай починаю з пробудження, а іноді відвідую міністерство. Сьогодні, наприклад, зустрілася з керівником Укрзабезпечення. Також завітала до своїх спортсменок у відділі. Після цього вирушаю на тренування, після чого маю невелику перерву перед другим заняттям. Наприкінці дня повертаюся додому, займаюся власними справами та відпочиваю.
Чи є тренерство вашою основною професією?
Так, зараз я займаюся тільки тренерською діяльністю.
-- Ви в цій справі з 2007 року. Були думки все покинути й розвиватися в іншій сфері?
Ні, коли працювала тренером -- ніколи не хотіла цього робити. А от коли була спортсменкою -- такі думки виникали. Зараз я займаюся улюбленою справою, яка приносить мені задоволення.
Чи відчуваєте ви, що зараз вам простіше, ніж у ті часи, коли ви виступали як професійна спортсменка?
Ні, бути тренером важче. Я це зрозуміла, коли сама стала наставником. Коли я була спортсменкою, то знала, що мій результат залежить лише від моїх зусиль. А зараз я можу скільки завгодно планувати, готувати, розписувати тренування, але результат залежить від моїх підопічних. Я не можу підіймати штангу замість них. Ми не можемо знати, що у них у голові. Звичайно, ми готуємо спортсменів фізично, морально й психологічно. Але навіть на прикладі Каміли Конотоп -- вона психологічно здалася на Олімпіаді в Парижі. Так, у неї було серйозне пошкодження під час змагань, але я суджу по собі: я б зробила все, щоб використати ще одну спробу, навіть попри сильний біль, він мене б не зупинив. Звичайно, якби в мене зламалася нога чи рука, то я б не продовжувала, але в іншому випадку спробувала б. Олімпійські ігри -- це головні змагання в житті кожного спортсмена. Це те, до чого ми всі йдемо. Якщо є можливість виступити, її потрібно використовувати. Конотоп -- єдина українська важкоатлетка, яка здобула ліцензію на Ігри. Вона виборювала її два роки. Це її друга Олімпіада, вона пройшла багато відборів і етапів. Але у Парижі Каміла не використала свій шанс. Вважаю, що вона психологічно не впоралася зі своїми емоціями.
-- Як ви долали цей психологічний бар'єр?
У мене був дуже хороший тренер -- Олександр Вадимович Риков, який нині, на жаль, покійний. У нас були довірливі стосунки, я могла йому розповісти все й не боялася зізнатися, що щось болить перед змаганнями. Він завжди швидко ухвалював рішення. Наприклад, якщо у мене виникав біль, він одразу починав лікування. На жаль, не всі тренери такі. Буває, спортсмен скаржиться на біль, а йому кажуть: "не вигадуй". Через це підопічні закриваються в собі й не зізнаються про свої травми, бо знають, що їм не повірять. Це обурює. Зараз багато спортсменів через це терплять до останнього, поки вже фізично не можуть підіймати штангу.
-- Що було найсмішнішим за час вашої тренерської роботи?
Найсмішніше, що я пам'ятаю, насправді не одразу було смішним. На початку моєї тренерської кар'єри в збірній України я працювала з однією дівчиною, яку готувала індивідуально за власною методикою. Вона дуже швидко прогресувала, і її результати ставали все кращими. Ми поїхали на міжнародні змагання, де вона одразу посіла призове місце в ривку -- друге чи третє. Зазначу, що на чемпіонаті Європи медалі вручають за кожну вправу окремо, а на Олімпіаді - лише за суму двоборства. З ривком у неї все склалося чудово, але коли настала черга поштовху, я почала дуже нервувати. Вона була сильною, але двох спроб їй не вистачило, щоб закрити питання. Я думала, у мене станеться розрив серця, бо якщо спортсмен провалює всі три підходи -- отримує нуль, і на цьому все. Я одразу почала аналізувати, що ми зробили не так на тренуваннях, не могла зрозуміти, чому у неї нічого не виходить. У мене навіть промайнула думка -- піти зробити третій підхід замість неї. Вона ледь не залишилася без результату, а в мене серце мало не вискочило. Вже довго з цього сміюся, але тоді було зовсім не до жартів. Була ще одна кумедна ситуація. Я почала готувати до змагань дівчину, яка займалася йогою. Вона завжди заспокоювала себе медитаціями. На змаганнях вона виконала першу спробу, але до другої довелося трохи зачекати через велику кількість учасниць. Ми відвели її в бік і сказали: "Надю, не хвилюйся, відпочинь, скоро буде твоя черга". Вона почала медитувати, а ми відійшли. Коли настав її час виходити, я приходжу за нею -- а вона спить. Так намедитувалася, що заснула (сміється). Довелося її терміново будити, щоб вона продовжила змагання
Чи замислювались ви коли-небудь, чим би могли займатися після завершення кар'єри, якби не обрали шлях тренера?
Ой, навіть не знаю, з чого почати. Все моє життя обертається навколо важкої атлетики. У 11 років я почала займатися цим видом спорту і встигала також відвідувати інші гуртки. Я прагнула спробувати все (сміється). Проте, коли мені виповнилося 13, тренер порадив обрати щось одне. Я вирішила зосередитися на важкій атлетиці, і до цього дня не шкодую про свій вибір. Це моя пристрасть, я обожнюю те, чим займаюся, і часто кажу своїм друзям, що мені пощастило, адже за це ще й платять.
-- А часто приносите свою олімпійську медаль показати підопічним?
Раніше часто показувала, але зараз вони не просять і я сховала її в ящик і нікому не кажу, де він.
Після того, як ви закінчили свою професійну діяльність, вашу квартиру обікрали.
Так, тоді у мене вкрали абсолютно всі медалі з чемпіонатів Європи та світу. У мене не залишилося жодної нагороди, окрім олімпійського золота.
-- Пригадайте день, коли ви дізналися про пограбування.
Ця квартира розташована в Чернігові. Під час новорічних свят я вирушила до мами в Київську область, взявши з собою свої олімпійські медалі, орден княгині Ольги III ступеня та орден За заслуги. У мене також були нагороди Збройних сил України, адже я активно виступала за ЗСУ. Я вирішила взяти їх із собою, оскільки друзі та однокласники просили показати свої досягнення. Інші медалі залишилися вдома через їх велику кількість — я ніколи не брала їх у подорожі. На початку січня, приблизно 3 або 4 числа, мені зателефонували з неприємною новиною — моя квартира була пограбована, і це сталося близько 12-ї години. Через деякий час мені зателефонував чоловік, який стверджував, що знає місцезнаходження моїх медалей і обіцяв допомогти їх повернути. Ми домовилися про зустріч, але він зажадав тисячу доларів за цю "послугу". Я відмовилася платити, поки не побачу нагороди. Він зрозумів, що я наполеглива, і знизив ціну до 600 доларів. Я пояснила, що справа не в грошах, і в мене немає такої суми при собі. У мене були гроші на картці, і я була готова обміняти їх на місці — він віддає медалі, а я йому гроші. Але чоловік почав говорити, що нагороди в когось іншого. Я зрозуміла, що це лише спроба обману, тож вирішила повернутися додому.
-- Як далі розвивалися події?
За неофіційними даними, мені сказали, що троє грабіжників, які вдерлися до моєї квартири, склали всі медалі в пакет і викинули в Десну. Де саме -- ніхто не знав. Ми намагалися через кримінальних авторитетів вийти на одного з них -- той грабіжник був постійним клієнтом тюрми, а на той час перебував у диспансері, і доступу до нього не було. До нього все ж прийшли й вимагали сказати, де саме вони викинули пакет з нагородами. Ми хотіли організувати пошуки й найняти водолазів. Але він заявив, що нічого не знає. Наступного дня його адвокат подав заяву на мого чоловіка, який також був присутній на розмові.
Яка доля спіткала тих злочинців?
Без поняття. Був суд над тим чоловіком, з яким відбулася розмова, його засудили, але я на засідання не ходила. Потім мені надіслали документ, де було зазначено, що я можу отримати тисячу гривень моральної компенсації за пограбування. Я нікуди не зверталася, бо розуміла, що це не має сенсу. Для мене мої медалі були безцінними. Спочатку я кілька разів зверталася до мера Чернігова, який особисто доручив начальнику поліції взяти справу під контроль і знайти викрадене. Але всі обіцянки так і залишилися лише словами.
Чи справді пропонували тисячу гривень за всі ці призи?
Ні. За все викрадене майно, адже вони ще й техніку винесли.
Що відбувається з тією квартирою наразі?
У мене вже давно немає тієї квартири. Це була службова житлова площа. Коли я здобула перемогу на чемпіонаті світу серед дорослих, встановивши світовий рекорд, мені надали можливість розширити житлові умови: забрали однокімнатну квартиру і запропонували двокімнатну. Згодом ми з чоловіком вирішили її продати і збудувати власний дім у моєму рідному селі на Київщині.
Який стан вашого золота на сьогодні? Адже у деяких медалістів з Парижа-2024 нагороди вже втратили свій блиск.
З моїм золотом усе в порядку. Я намагаюся рідше виймати медаль із ящика, аби мінімізувати її контакт з повітрям. Розумію, що медалі не дуже добре переносять вологу, тому тримаю її в сухому місці.
Давайте трохи розглянемо ваше дитинство. Яку реакцію викликало у батьків ваше захоплення важкою атлетикою, коли вам виповнилося 11 років?
Цілком нормально. Мій батько працював на птахофабриці, а спорткомплекс у нашому селі побудував директор цієї фабрики, який сам був спортсменом і захоплювався гирьовим спортом. У цьому спорткомплексі був зал важкої атлетики. Батько свого часу теж займався гирьовим спортом, тому підтримував моє захоплення. Мама завжди вірила в мене, казала, що в мене все вийде. Вона дуже переживала за мене на змаганнях, іноді навіть плакала. Мого батька не стало, коли мені ще не було 14 років, а мама померла у 2021 році. А ще після того, як пограбували мою квартиру, у неї стався інсульт.
Я пам'ятаю, що в оголошенні про набір у секцію вказувалося, що приймають з 13 років. А вам всього лише 11. Чи не було вказано тренером, що варто прийти трохи пізніше?
Я натрапила на оголошення, яке викликало в мені зацікавленість. Тренер приймав дітей будь-якого віку, і на той час в групі вже було 58 учасників — сільські діти завжди відрізнялися енергією. Він не змушував нас одразу піднімати штангу, а спочатку зосередився на розвитку фізичних якостей і витривалості. Ми брали участь у різноманітних конкурсах, адже спортивний комплекс був досить великим для організації численних активностей. Через рік з'явився гриф вагою сім кілограмів, і тренер почав навчати нас основам техніки. З часом наша група зменшилася до п'яти дівчат.
Серед учасниць виявилися й ваші сестри. Чи відчували ви між собою якусь суперечку?
Ні, ми завжди підтримували один одного і ніколи не суперничали.
-- А вдома не показували одна одній, хто сильніший?
Ні, такого не було (сміється).
-- Чому пізніше ви хотіли піти з спорту?
Після того як я здобула перемогу на чемпіонаті Європи в 2002 році, я задумалася про те, щоб покинути важку атлетику. Повернувшись до України, я почала підготовку до наступних змагань, але невдовзі під час підняття незначної ваги у мене раптово різко боліла спина. Біль був настільки сильним, що я не могла ані сидіти, ані лежати. Нам не вдалося знайти лікаря, який міг би мені допомогти, тому ми почали проходити обстеження. В той же час у збірній вже обговорювали моє можливе завершення кар'єри, і це було дуже принизливо. Мені хотілося залишити спорт, адже навіть дійти до ванної, щоб почистити зуби, було справжнім випробуванням — мене носили туди, щоб я могла це зробити. У цей важкий період я безмежно вдячна своєму тренеру Олександру Рикову, який не залишив мене наодинці з проблемами. Він шукав усі можливі способи, щоб моє лікування стало успішним. Ми відвідували відомого костоправа в Кобеляках, який нібито міг допомогти навіть тим, хто був прикутий до візка, але мені це не дало результату. Також ми зверталися до знахарів, але і це не принесло полегшення. Лише згодом нам пощастило знайти чудового лікаря, що спеціалізувався на захворюваннях хребта. Після вивчення знімків, він порадив мені угорський препарат, який вводиться безпосередньо в хребет. У мене виявилася тріщина в диску, і цей препарат допоміг її заповнити, утворюючи хрящ. Я пройшла курс лікування, що складався з уколів, масажів і розтягувань, і це тривало цілих шість місяців. Врешті-решт, я змогла вилікуватися, повернулася до спорту і вирушила на чемпіонат світу в 2003 році, де виборола золоту медаль і встановила новий світовий рекорд.
Після відновлення у вас не виникало сумнівів, що ви знову зможете досягти свого колишнього рівня?
Коли ми виявили ефективний метод лікування, я відчула, що все налагодиться, адже біль значно зменшився. Після курсу лікування я почала поступово повертатися до розминок та фізичних вправ. Раніше я була в паніці, адже через постійний дискомфорт не могла навіть встати з ліжка. Мене лякала думка, що залишуся в такому стані і стану непотрібною. Проте, як тільки стало легше, у мене з’явилася справжня мотивація продовжувати тренування.
А чи пригадуєте ви свій перший закордонний візит?
Уперше я вирушила за межі країни разом зі своїм першим тренером, до якого приєдналася у 11 років. Один щедрий меценат оплатив нашу поїздку до Болгарії для участі в змаганнях серед кадетів до 16 років. У 15 років я вперше взяла участь у юніорському чемпіонаті Європи, де здобула три срібні медалі. Наступного року я знову відправилася на чемпіонат Європи і знову отримала три срібла.
Що вас вразило під час подорожі за межі країни?
Нічого надзвичайного. Єдине, що відрізнялося, - це мова. Наприклад, у Болгарії можна побачити ті самі будівлі, що й в Україні. Нічого особливого. Більше за все мене вразило, що дійсно можна вирушити на міжнародні змагання та боротися за медалі. З часом я усвідомила, що здатна на великі досягнення.
Коли ви почали отримувати доходи від важкої атлетики?
У важкій атлетиці можливості для заробітку, як правило, обмежені. На відміну від інших видів спорту, тут немає значних призових фондів. Існують гран-прі, де можна отримати певну винагороду, але участь у них беруть небагато спортсменів. Коли я досягала успіхів на міжнародних змаганнях, мені нараховували невелику заробітну плату. Після завоювання медалей я отримувала премії, але їхні розміри були незначними. Найбільші призові я отримала за золото Олімпіади 2004 року — 100 тисяч доларів, з яких було утримано 13% податку за мінімальним курсом.
А як можна було вижити на таку мізерну зарплату? Чи підтримували вас родичі?
Ні, ніхто з моїх близьких не міг мені допомогти. Мій батько вже помер, а мама виховувала двох доньок. Моя старша сестра стала матір'ю, і їхнє життя було досить складним. Я ж, у свою чергу, проводила час на зборах, де отримувала їжу та проживання, тому мої витрати були мінімальними. У 1998 році я переїхала до Чернігова і оселилася у Олександра Рикова, який взяв мене під своє крило. У його домі завжди було багато їжі, а моє спорядження було на найвищому рівні. Мій тренер сам забезпечував усім необхідним для моїх тренувань. Тому я завжди підкреслюю, що олімпійську медаль здобула не лише я, а й вся моя команда.
У віці 19 років ви вирушили на свої дебютні Олімпійські ігри.
Так, я була у збірній з 1998 року. Тоді жіночої важкої атлетики ще не було в олімпійській програмі, але в 1999 році її включили. Почалася потужна підготовка до Ігор, відбір був дуже жорсткий. Наша команда виборола дві ліцензії для України. Удома провели внутрішні змагання -- хто більше підійме, той і поїде. В результаті поїхала я і моя подруга з Чернігова.
-- Олімпіада була для вас черговими змаганнями?
Спочатку я сприймала ці змагання як звичайні. Але коли я виступила і зайняла сьоме місце, мене охопила думка: "Олімпійські ігри — це велике змагання, а я всього лише на сьомій позиції". У 2000 році на юніорському чемпіонаті Європи мені вдалося стати третьою, а після того, як я зайняла сьоме місце в Сіднеї, відчула сором. Проте, коли побачила, що інші наші атлети займали 20-40 місця, це мене заспокоїло.
Що саме вас вразило найбільше в олімпійському селищі?
На моїй першій Олімпіаді у 2000 році я відчув неймовірний захват. Найбільше мене вразила величезна їдальня, де збиралися всі спортсмени. Ще більше здивування викликала наявність автоматів з напоями, які організатори розмістили в різних куточках. У той час в Україні подібне було малодоступним, тому все здавалося особливо смачним. Приємно вразило, що все, що бажаєш, можна було отримати безкоштовно. Кожному учаснику видавали спеціальну монету для використання автоматів. Я називала її багаторазовою: просто вставляєш монету, обираєш напій, забираєш його – і монета повертається. Не було жодних обмежень – можна було брати стільки, скільки хотілося. Для мене це було справжнє диво, адже я раніше ніколи не зустрічала нічого подібного. Згодом, подорожуючи Європою, я побачила, як живуть люди, їхні звички, і намагалася перейняти в них щось корисне.
-- Багато брали напоїв?
Ні, я не брала багато – все одно це не спожити. Коли щось стає занадто легкодоступним, воно втрачає свою привабливість. Потім ці монетки у нас відібрали. Вона йшла в комплекті з карабіном і стрічкою, зберігалася в квадратній коробочці, яку можна було повісити на шию і носити із собою. Захотів пити – підійшов до автомата, і все. Надзвичайно зручно.
Після встановлення світового рекорду в 2003 році команда відправилася на Олімпійські ігри з метою завоювання золотої медалі?
Перед Олімпіадою-2004 я розуміла, що можу боротися за золото з китаянками, які тоді були найсильнішими у світі. Вони й зараз виступають дуже потужно. Але цікаво, що китайці знали, що я змагатимусь у категорії до 63 кг, і не виставили туди своїх спортсменок. Боялися. У підсумку на п'єдесталі разом зі мною опинилися дві білоруські важкоатлетки. Ганна Батюшко, яка здобула срібло, завжди випереджала мене в ривку, але в поштовху я стабільно її перегравала. Під час кар'єри мене навіть називали Залізною леді.На ту Олімпіаду я поїхала з високою температурою. Ми не розуміли, чи це застуда, чи наслідок хвилювання. Але, щоб ви розуміли, мій тренер Олександр Риков нервував більше за мене. Через це у нас навіть виник сильний конфлікт перед самими змаганнями, але пізніше ми все обговорили й дійшли спільного рішення.
Яким чином ви прийняли рішення взяти участь у змаганнях?
Ми вирішили відвідати Олімпіаду, щоб побачити, в якому я буду стані. Афінська погода була досить помірною, і я змогла виступити на змаганнях. Я вважаю, що професійний спортсмен, який досягнув такого рівня, просто зобов'язаний вийти на арену. Високе температурне навантаження не повинно бути причиною для відмови. Якщо атлет потрапив на Олімпійські ігри, він повинен продемонструвати свої найкращі результати. Усе інше стає другорядним.
Які думки виникали у вас перед виходом на сцену?
Я стала більше замислюватися про те, як уникнути нових конфліктів з тренером. Я усвідомлювала, що він дуже переживає, і це може спонукати його до слів, які мене образять. У той момент його висловлювання справді вразили мене, я відповіла різко, і ситуація зайшла в глухий кут. Проте він — доросла людина, і для мене був ніби другим батьком. Тоді я зрозуміла, що потрібно стримати емоції і спокійно поговорити з ним.
-- Як святкували завоювання золота?
Після того, як ми здобули перемогу, я організувала зустріч з білоруськими дівчатами, запрошуючи їх до себе в кімнату для святкування. Я сиділа й чекала на них, коли раптом хтось постукав у двері. Відчинивши, я побачила всю нашу жіночу гандбольну команду. Я ніколи раніше їх не зустрічала і не знала жодної з них. Вони закричали: "Наталю, дай нам потримати медаль!" Я віддала їм золоту медаль, і вони по черзі її тримали. Незабаром після цього вони самі отримали бронзові медалі. Я досі підтримую зв'язок з кількома з них, і вони вважають, що моя золота медаль надихнула їх на досягнення на Олімпійських іграх. А білоруски так і не з'явилися. Вони зателефонували й повідомили, що до них завітали представники федерації, щоб привітати їх. Тієї ночі мені не вдалося заснути. Щоб не заважати іншим, я вийшла в коридор і сіла навпроти скляних дверей, що вели на балкон. Світло там було яскравим, тому все було добре видно. Я взяла книгу, майже всю її прочитала, і пила каву. Вранці ми вирушили до Українського дому.
На виграні гроші ви придбали автомобіль. Який саме?
Ні, у мене вже є інша. Я вже пройшов через безліч змін.
-- Не хотіли залишити її як трофей?
Ні, це всього лише метал. Я не вважаю, що варто до цього прив’язуватись. Усе матеріальне приходить і зникає. Найголовніше — це здоров'я.
-- Чому вирішили завершити кар'єру після Олімпіади-2004?
Я мріяла про створення сім'ї та народження дитини. Разом із чоловіком ми стали батьками хлопчика. Однак, через деякий час після пологів, я усвідомила, що хочу повернутися до спорту, адже життя без важкої атлетики здавалося мені неможливим. Я поступово почала відновлювати тренування з метою підготуватися до Кубка України. Проте за два тижні до змагань у мене знову виникли проблеми зі спиною. Хоча біль був менш інтенсивним, ніж раніше, він усе ще турбував мене. Я почала хвилюватися, що в майбутньому, якщо спина підведе, я можу стати нездатною піклуватися про свою дитину. Тому я вирішила не ризикувати і остаточно завершила свою спортивну кар'єру, присвятивши себе родині.
Чи ви коли-небудь переживали депресію, пов'язану зі спортом?
Незважаючи на всі труднощі, спорт ніколи не став причиною моєї депресії. За знаком зодіаку я Лев, а народилася я в рік Півня, тому депресивні настрої мене практично не зачіпають. Це відбувається вкрай рідко. Мало хто мав змогу вивести мене з психологічної рівноваги настільки, щоб я відчула депресію. Я завжди відчуваю відповідальність перед своїми дітьми, чоловіком, спортсменами та роботою. Відповідальність — це те, чого мене навчав мій тренер.
Ваш чоловік в даний момент боронить Україну на передовій. Якою була його професія до 24 лютого 2022 року?
Він працював у професійно-технічному ліцеї на посаді завідувача господарської частини, але навіть рік не протримався на цій роботі. У вересні 2021 року його призначили керівником однієї з груп, а вже 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна. 25-го числа я прокинулася, а його вже не було на місці. Коли я зателефонувала, виявилося, що він у військкоматі. Ось так він і зник з мого життя (сміється).
-- Намагались його відмовити?
Ні, я усвідомлювала, що його вчинок був вірним. Він залишився мовчки, не попередивши мене, щоб я не витрачала сльози. Як дружина, звичайно, я не бажала, щоб мій чоловік вирушав на фронт, усвідомлюючи всі ризики, які там можуть його чекати. Але водночас у мені жила гордість за те, що він, слідуючи поклику серця, став на захист нашої України.
-- Як ви з ним познайомились?
Ми зустрілися в селі, де він навчався в одному класі з моєю молодшою сестрою. Він молодший за мене на сім років. Того дня я приїхала до матері, і він разом із друзями завітав до моєї сестри. Так почалася наша знайомість. Ще до початку наших стосунків я вже була знайома з його батьками. Потім я переїхала до мами, і наше спілкування стало більш активним. Коли я провела рік у Чернігові, а після цього вирішила повернутися до Київської області, одного разу ми випадково почали розмовляти і врешті-решт почали зустрічатися.
-- У вас є багато родичів в Росії, які є прихильниками Путіна. Вони коли колись були в Україні?
Ніколи. Коли в моєї мами стався інсульт, її сестра приїхала лише один раз. Після цього я більше нікого ніколи не бачила. Я їх усіх заблокувала. У мене навіть немає бажання щось у них дізнаватися. На початку війни тітка, мамина сестра, мені дзвонить і каже: "Я дізналася, що ти можеш приїхати до нас через Казахстан", я відповідаю: "А чому я повинна їхати зі свого дому?". А вона каже: "У тебе ж тече російська кров". На що я відповідаю: "Знаєте, за цей час у мені вона більше не тече. У мене повністю українська кров, і я не хочу мати жодних справ ані з вами, ані з іншими росіянами". Вона розхвалювала Путіна, казала, що він найкращий стратег у світі. Вони там ненормальні. Якось зателефонувала мені й стверджувала, що в Борисполі вже їздять російські танки. А я в той день була там і нічого подібного не бачила. Вона живе в Алтайському краї під Барнаулом і "знає", що відбувається в Борисполі. Смішно. Ще говорила з братом. Він каже: "Ну от прийдемо, і ви знову будете Росією". Я обурено перепитала про це, а він почав говорити про СРСР. Я відповіла: "Ти, мабуть, у школі не вчився і не знаєш, що Радянський Союз -- це не Росія". А він доводив, що це те саме. Я ж кажу -- ідіоти. Вони думають, що все навколо -- це Росія, бо їм так по телевізору сказали. Тоді я зрозуміла, що там немає з ким говорити.
Нещодавно українська веслувальниця Лариса Жалінська втекла до Росії. Які думки можуть виникати в голові людини, щоб вирішити поїхати в країну-агресора на третій рік війни?
Ви знаєте, що є тренери, які все своє життя провели в Україні, але при цьому говорять про те, як чудово живеться в Росії. Вони стверджують, що там людям добре платять. А все тому, що у них є знайомі в Росії, з якими вони досі підтримують зв'язок, і ті розповідають їм про процвітання в країні, що веде війну проти України. Ці тренери вірять їхнім словам і, залишаючись у нас, розповідають про благополуччя в Росії. А що стосується Жалінської... Можливо, у неї чимало родичів у Росії, або ж їй запропонували щедрі фінансові умови. Якщо такі спортсмени не бажають жити в Україні, вони могли б вибрати будь-яку іншу країну для виїзду, але чомусь обирають саме ту, яка вже три роки веде війну проти нас. Поїздка в Росію в нинішніх умовах виглядає вкрай дивно.
-- Вона сама із Запоріжжя, але в інтерв'ю після втечі казала, що повернулась на батьківщину.
У нашій команді тренується дівчина з Запоріжжя, чия мама наразі живе в окупованому Росією Бердянську і відчуває себе там цілком комфортно. Попри те, що вони часто спілкуються по телефону, їхні бесіди часто закінчуються суперечками через різні погляди на життя. Дівчина намагалася вивезти маму з окупованої території, але жінка категорично відмовилася, стверджуючи, що їй добре там, де вона є, і вважає себе частиною Росії. Найбільш дивовижна ситуація сталася, коли мама серйозно травмувала коліно. Спортсменка зібралася, поїхала до Бердянська і врешті-решт змогла вивезти маму на територію, що контролюється Україною. У Запоріжжі їй зробили операцію і допомогли з відновленням. Однак, після покращення стану, жінка вирішила повернутися назад у зону окупації. Це виглядає вкрай незрозуміло, але моя підопічна не могла залишити маму в складній ситуації, навіть якщо їхні погляди на життя кардинально відрізняються.
-- Розкажіть про своїх дітей. Вони займаються спортом?
Ні, спочатку мій син захоплювався футболом. Він мріяв стати воротарем, і я купила для нього все необхідне спорядження. Ми відвідували різноманітні змагання, але згодом він переключився на дзюдо. У нас був тренер з Кам'янця-Подільського, але з часом він повернувся додому, і на цьому його тренування завершились. Після закінчення дев'ятого класу мій син вступив до медичного коледжу. Планує продовжити навчання в університеті і спеціалізуватися на стоматології. Що стосується моєї доньки, вона навчається в дев'ятому класі й їй 15 років. Наразі вона не займається жодним видом спорту, але дуже цікавиться психологією. Вона навіть здобула перше місце в районному конкурсі з цього предмета. Донька планує вчитися в школі до 11 класу. Гадаю, до того часу вона визначиться зі своїм професійним шляхом.
Чи часто ви ділилися з дітьми своїми досягненнями?
Ні, це траплялося не так вже й часто. Мій син любив гратися моїми нагородами та медалями в нашій квартирі в Чернігові. Бували випадки, коли, куди б вони не заходили — в будь-який місцевий спортзал, — він завжди натрапляв на мої фотографії, які прикрашали стіни.
Відомо, що існували дискусії щодо можливого виключення важкої атлетики з олімпійських змагань. Які у вас думки з цього приводу?
Це, напевно, пов'язано з усіма цими скандалами навколо допінгу. На мою думку, це, скоріше, комерційний трюк. Чутки ходять, що навіть бокс можуть виключити. Так, дійсно, певні види спорту можуть випасти, але в той же час з'являються нові.
Чи не варто ввести до важкої атлетики деякі елементи шоу, щоб зробити її більш привабливою для глядачів?
О, та ні (сміється). Що це за шоу? У нас є свої правила — ривок і поштовх!
Раніше ми писали, що Ігор Коробчинський тренує гімнастів у Китаї.
#Угорщина #Національна збірна України з футболу #Україна #Європа #Чемпіонат Європи з футболу #Тренер (спорт) #Запоріжжя #Росія #Лікар #Збройні сили України #Спорт #Володимир Путін #Олімпійські ігри #Золото #Радянський Союз #Українська гривня #Київська область #Серце #Болгарія #Доха #Психологія #Олімпійська важка атлетика #Світовий рекорд #Париж #Чернігів #Медаль #Срібло #Біль #Бориспіль #Депресія (психологія) #Конотоп #Гирьовий спорт #Монета. #Гроші #Десна (річка) #Кобеляки #Полтавська область #Бердянськ #Сідней #Алтайський край #Кам'янець-Подільський
