Станіслав вступив до лав армії навесні минулого року, адже, подібно до свого старшого брата, мріяв якомога швидше звільнити свою батьківщину від загарбників. Незважаючи на свій юний вік, він виявився талановитим воїном та надійним товаришем у бойових умовах.
"Із чоловіком ми давно розійшлись, тож трьох дітей мені довелося підіймати самій. Станіслав змалку був гіперактивним, мав багато друзів, добре грав у футбол, чудово орієнтувався у лісі та любив збирати гриби, -- каже Інна Охрімчук, мати воїна. -- Син виріс справжнім красенем -- мав 193 сантиметри зросту, спортивну статуру, чарівну усмішку. Після закінчення Володимирецько го ліцею вступив до місцевого Вищого професійного училища, отримав фах газоелектрозварювальника. У 2022 році пішов воювати мій старший син Юрій, на якого завжди рівнявся молодший".
Мати розповідає: Станіслав до останнього не відкривався, що має намір служити. Навесні 2025 року він повідомив їй про втрату паспорта та намір відновити документи. "У той день син у Володимирці підписав контракт. Навіть у військкоматі йому не радили цього кроку. Казали, що його брат уже на фронті, а йому лише 21 рік, тож хай добре подумає. Але Станіслав залишався непохитним. Ні мої сльози, ні вмовляння не мали жодного ефекту," -- додає вона. -- "Син служив у 104-й окремій бригаді територіальної оборони, займав посаду старшого навідника мінометного взводу. Він захищав Сумщину та Харківщину. Його позивний був "Шкет", адже навіть на передовій він залишався енергійним, веселим і жартівливим. А ще -- відважним. Побратими стверджували, що він ніколи не відмовлявся від бойових завдань. Вони його цінували і поважали, адже Стас завжди був готовий прийти на допомогу, коли це було необхідно. Незважаючи на свій молодий вік, він виявився вправним військовим."
Станіслав Охрімчук трагічно загинув 16 квітня 2026 року неподалік села Вільна Слобода на Сумщині. "Напередодні син подзвонив мені та розповів, що має вирушати на завдання, -- згадує пані Інна. -- Тієї фатальної ночі він не сів у свою машину, яку називав "щасливою". Група вирушила на позицію, але їх вразив російський FPV-дрон. Удар припав на місце, де знаходився Станіслав. Він загинув миттєво, ставши єдиною жертвою серед усіх. Я навіть не підозрювала про біду, але коли вранці вийшла в город, ще не знаючи жахливої новини, над нашим домом літали лелеки. Їхній спів звучав так печально, немов вони передавали сумну вістку. Першим про трагедію мені сповістив капелан з бригади мого сина."
Воїна поховали в рідному селі Крупове на Рівненщині, поруч із могилою дідуся. "Досі не можу змиритися з тим, що Стаса більше немає. Це схоже на якийсь жахливий сон. Нехай нікого не спіткає таке горе, -- ллє сльози мати. -- Знаю, що командування частини висунуло кандидатуру мого сина на нагороду орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Ми також звернулися з петицією про присвоєння йому звання Герой України. Хоча це не поверне Станіслава, ми прагнемо, щоб його відвага та любов до рідної землі були визнані державою. Мій старший син наразі служить. Він каже, що бажає помститися за смерть брата. Але я прошу його звільнитися з війська через сімейні обставини, адже я не витримаю ще одного горя".
#
