- Ви родом із Новгорода-Сіверського, де спочатку навіть не було футбольної секції. Як хлопчик із невеликого міста взагалі прийшов до футболу і зрозумів, що хоче пов'язати з ним життя?
- Як і будь-який хлопчисько, ми всі мріяли, бігали, грали. Футбол завжди був спортом номер один. У Новгороді-Сіверському я навчався у школі-інтернаті, і вже у п'ятому класі грав за збірну школи разом із десятикласниками. Мене залучали до команди старших, тому що я вже був готовий грати з хлопцями, які були значно старшими за мене.
Після закінчення восьмого класу я переїхав до Чернівців, де продовжив навчання в технікумі залізничного транспорту. Саме там я познайомився з своїм першим серйозним тренером з футболу - Михайлом Ігнатовичем Мельником. У той період у Чернівцях існувала команда "Буковина", за яку я почав виступати в юнацькому чемпіонаті України. Так і розпочалася моя футбольна кар'єра.
Які зміни відбулися у вашому житті після того, як ви переїхали з Новгорода-Сіверського до Чернівців?
Новгород-Сіверський — це маленьке містечко, а школа-інтернат для мене була справжнім всесвітом. У ній існували різноманітні спортивні секції. Я, наприклад, займався легкою атлетикою і брав участь у змаганнях. Проте згодом футбол став моєю головною пристрастю. У Чернівцях я потрапив у зовсім інше футбольне середовище. Там були тренер, команда та змагання, які відкрили мені можливості для розвитку саме у футболі.
Пізніше ви виступали за "Рефрижератор" з Фастова. Як ви потрапили до цієї команди?
Після завершення навчання в технікумі в Чернівцях, мене направили на розподіл до Київської залізниці. Прибувши до Києва, я звернувся з проханням перевести мене до Фастова. Мене без труднощів перевели, і я почав виступати за "Рефрижератор", який брав участь у чемпіонаті України серед аматорських команд.
Після цього ви знову опинилися в "Буковині". Досить швидко ви змогли привернути увагу клубів з вищого дивізіону. Чи пам'ятаєте той момент, коли вперше усвідомили, що у вас є реальний шанс на успішну футбольну кар'єру?
- Коли я переїхав до Фастова, "Буковина" спочатку не дуже цікавилася моїм поверненням. Але у Фастові я почав багато забивати. Коли ж "Буковину" очолив Абрам Лерман, він повернув мене до Чернівців.
Я проходив із "Буковиною" збори, і вже тоді почали приїжджати люди, які хотіли мене забрати - зокрема, з нікопольського "Колоса" та дніпропетровського "Дніпра". Але буквально через два-три місяці мною вже зацікавилися у Києві. Щоправда, сезон я дограв у "Буковині", а вже перед наступним переїхав до Києва, де почав виступати за дубль "Динамо".
Лобановський, що трансформував гру у футболі.
Ви приєдналися до "Динамо" у 1980 році. Яким чином пройшов ваш перший день у команді, і як відбулося ваше знайомство з Валерієм Васильовичем Лобановським?
Коли я повернувся з Чернівців, разом із керівником команди "Буковина" відправився на базу "Динамо". У ті часи самостійно добратися туди було неможливо – обов'язково потрібно було мати поряд когось із представників команди.
Ми вийшли з вокзалу і на вулиці натрапили на Валерія Васильовича Лобановського. Зупинилися, і наша бесіда почалася просто на тротуарі. Це було не просто вражаюче — я не міг повірити, що переді мною стоїть сам Лобановський! Він поцікавився, як у мене справи, де я грав і звідки я приїхав... Здавалося, я зовсім втратив відчуття реальності. Усе, що відбувалося, виглядало так, ніби це не стосується мене.
- Але виступи в Києві ви розпочали з дубля "Динамо"...
Отже, у 1980 році я переважно виступав за дублюючий склад. Наприкінці того сезону я вже кілька разів виходив на заміну у складі основної команди. Іноді траплялося, що після матчу з основним складом наступного дня я знову виходив на поле за дубль. На початку 1981 року мене перевели до основної команди, і я почав регулярно потрапляти до її складу. Тоді основна команда складалася з 18 гравців, які представляли перший склад, і я також став частиною цього колективу.
- Що було найскладнішим у переході з дубля до того "Динамо", де поруч із вами грали такі футболісти, як Олег Блохін, Вадим Євтушенко та інші зірки радянського футболу?
- Коли я грав за дубль, за "Буковину" чи "Рефрижератор", у мене була повна свобода. Я міг отримати пас, обіграти одного, другого, третього, постійно бути з м'ячем, діяти під нападниками. Але коли я перейшов до основного складу, мене одразу осадили. І осадили люди, які вже були зірками. Якщо я хоча б трохи перетримував м'яч, мене одразу сварили.
Лобановський іноді після матчів зауважував: "Сьогодні ми грали двома м'ячами. Один контролював Хлус, а другий - інші гравці". Це навчило мене підходити до гри зовсім інакше. Я став значно більш командним гравцем. Мої індивідуальні навички вже не отримували такого ж розвитку, як раніше, зате я покращував свою майстерність завдяки взаємодії з партнерами по команді.
Лобановський ставив перед своїми футболістами високі вимоги щодо обсягу роботи. Який аспект його вимог до вас, як до нападника, найзначніше позначився на вашій кар'єрі?
Вимоги Лобановського були надзвичайно високими. Він справді був новатором, який передбачав майбутнє футболу. Одним із перших він запровадив концепцію тотального футболу. Що ж це таке? Це активний пресинг та злагоджене повернення м'яча з будь-якої позиції на полі. Раніше подібні методи в українському футболі практично не застосовувалися.
Лобановський одним із перших почав активно залучати крайніх захисників до атакуючих дій. Він обирав футболістів, здатних ефективно працювати від однієї флангу до іншого та виконувати значний обсяг бігової роботи. Це потребувало високого рівня фізичної підготовки та суворої дисципліни.
Суперники, зокрема білоруські команди, здавалися, ніби мали якийсь особливий комплекс перед вами. У Мінську ви регулярно відзначалися голами. Чи відчували ви на полі якусь унікальну мотивацію під час цих матчів?
- Я пам'ятаю, що у 1981 році лідерами чемпіонату були "Динамо" (Київ), "Динамо" (Мінськ) та одна з московських команд - на той момент "Спартак". Конкуренція була шаленою. Коли ми приїхали грати до Мінська у 1981 році, я отримав м'яч у середині поля, обіграв одного суперника, другого, вийшов сам на сам і забив гол. Відтоді практично у кожній грі проти білоруських команд мені вдавалося забивати. Це не було випадковістю. Це справді була моя команда. Пам'ятаю, у 1983 році ми знову приїхали до Білорусі, і один із уболівальників сказав: "Якщо Хлус приїхав, то ми обов'язково пропустимо". (Усміхається - прим. автора).
Який поєдинок з виступів "Динамо" залишив у вас найбільше вражень? Чи була гра, після якої ви усвідомили: "Ось тепер я дійсно досяг рівня футболіста київського "Динамо"?
Особливо яскраво в пам'яті залишилася гра півфіналу Кубка чемпіонів 1982 року, коли ми змагалися з англійським клубом "Астон Вілла". Першу зустріч провели в Сімферополі через снігові замети в Києві, а матч-відповідь пройшов у Бірмінгемі. Цю гру я запам'ятав на все життя, адже можу згадати її майже в деталях. Ми поступилися, проте досягнули стадії півфіналу, що на сьогодні можна порівняти з півфіналом Ліги чемпіонів – рівень змагання був вражаючим.
Того ж року "Астон Вілла" стала володарем Кубка чемпіонів. І якби ми її пройшли, хто знає, як усе склалося б далі. Можливо, я став би володарем головного європейського трофея.
У команді "Динамо" ви здобули титул чемпіона СРСР, а також стали володарем Кубка СРСР і Кубка сезону. Який з цих здобутків є для вас найважливішим?
Кожен з цих трофеїв має для мене однакову цінність. Проте здобути титул чемпіона СРСР було надзвичайно важко. Іноді я відчував, що шлях до чемпіонства був більш складним, ніж завоювання Кубка чемпіонів або світового титулу. В цілому, всі нагороди, які ми отримали, мають для мене величезне значення. За кожним з них стоїть колосальна командна праця.
Травми, Одеса і нова футбольна історія
- Чому ваша історія в "Динамо" завершилася у 1985 році? Було відчуття, що ви ще можете провести в Києві кілька сезонів?
- Чесно кажучи, я міг би й далі грати на тому ж рівні. Але в той період мене переслідувала смуга невдач. До цього всі роки я практично обходився без серйозних травм. А у 1985 році почалася низка проблем: спочатку ахілл, потім бокова зв'язка коліна, потім ще щось. Я не встигав відновитися після однієї травми, як з'являлася наступна.
Поступово я почав відчувати, як зникає моя впевненість у власних силах. А для професійного футболіста це надзвичайно важливо. Щоб досягти свого оптимального рівня, необхідно пройти повноцінний цикл тренувань, але мені весь час щось заважало. Я постійно страждав від травм. У якийсь момент я зрозумів, що клуб шукає мені заміну. Після цього в команду запросили Ігоря Бєланова.
- Після "Динамо" ви перейшли до "Чорноморця". Наскільки складно було психологічно залишати команду такого рівня і розпочинати новий етап в іншому клубі?
У той період у мене не було великого вибору. Одного разу, разом із дружиною, ми вирушили на кілька днів до Одеси для відпочинку. На пляжі я зустрів одного з представників "Чорноморця", який запросив мене приєднатися до їхньої команди. І це було не просто запрошення до будь-якого клубу — "Чорноморець" тоді брав участь у Кубку кубків, і мене запросили саме перед матчами з мадридським "Реалом". Таким чином, я опинився в Одесі.
Після завершення виступів за "Чорноморець" у 1987 році, Михайло Фоменко звернувся до вас із запрошенням приєднатися до "Гурії". Які слова він використав, коли пропонував вам переїхати до Ланчхуті?
- Насправді до Ланчхуті я приїхав приблизно за пів року до Фоменка. На той час "Гурію" тренував один із братів Котрікадзе. І саме після матчу "Гурії" з "Динамо" Київ Валерій Васильович Лобановський запропонував кандидатуру Фоменка на посаду головного тренера команди. До кінця другого кола Михайло Іванович уже прийняв "Гурію".
Що саме вас зацікавило в цій команді?
Якщо бути відвертим, у "Чорноморці" у мене тоді траплялися лише скандали. Я не зміг налагодити стосунки з Віктором Прокопенком. Чому так сталося — вже й не згадаю. Проте точно пам’ятаю, що "Чорноморець" чудово стартував у тому чемпіонаті. Після п'яти-шести турів ми займали перше місце, а я виступав як найкращий бомбардир команди, забивши кілька голів.
Після того, як Віктор Прокопенко висловив свою критику, мене та Віктора Пасулька виключили з команди. Сьогодні це важко уявити, але раніше тренер міг просто звільнити гравця. Він приходив і заявляв: "Ви мені більше не підходите". І на цьому все закінчувалося.
Після цього "Чорноморець" різко почав падати в турнірній таблиці. На старті сезону, в перших п’яти-шести матчах, команда демонструвала непогані результати та знаходилася серед лідерів, але вже після десяти зустрічей опинилася на передостанньому місці. Уболівальники не витримали і почали висловлювати своє незадоволення: "Що ви робите? Звільнили Хлуса та Пасулька - і команда почала провалюватися".
Наприкінці сезону мене знову залучили до команди. Перед цим я кілька місяців практично не займався тренуваннями. Проте, саме в завершальний період сезону мені вдалося внести свій внесок у порятунок "Чорноморця" від вильоту. Ми грали перехідні матчі, і в останній грі проти "Жальгірісу" нам була потрібна лише перемога. Я не потрапив у стартовий склад, але приблизно за 15 хвилин до завершення матчу тренер Прокопенко підійшов до мене і попросив: "Вітю, будь ласка, забий гол". Ось таку важливу місію я отримав перед виходом на поле.
Через кілька хвилин після виходу на поле я забив вирішальний м'яч - ми перемогли 1:0 та зберегли місце у вищій лізі. Але після цього в мене вже не було бажання продовжувати стосунки з "Чорноморцем". Прийшов інший тренер, і коли надійшло запрошення з "Гурії", я із задоволенням його прийняв.
"Гурія" спочатку покинула вищий дивізіон СРСР, але вже в наступному сезоні знову здобула місце серед найкращих. Ваша команда відзначилася багатьма важливими голами. Якою була атмосфера в тій команді і в чому вона відрізнялася від "Динамо"?
- Грузинський футбол дуже відрізнявся від українського. Він був більш технічним. Якщо брати український футбол того часу, то в нас було багато бігової роботи, "фізики". А в Грузії насамперед підбирали технічних футболістів. Якщо м'яч потрапляв до такого гравця, відібрати його було дуже складно. Тому проти грузинських команд завжди було непросто грати.
Швеція: футбол, що відкрив нові горизонти у житті.
Керівництво "Гурії" не підтримувало ваше бажання вирушити до Швеції, а фанати навіть організували збір коштів, щоб переконати вас залишитися. Які емоції ви переживали в цей час? Наскільки важким виявилося прощання з Ланчхуті?
- У ті часи далеко не всі футболісти могли виїжджати із Радянського Союзу. Дозвіл, як правило, отримували ті, хто виступав за національну збірну. Я провів кілька матчів за збірну СРСР, яка готувалася до Олімпійських ігор 1984 року. Загалом у межах цього етапу підготовки зіграв десять матчів.
Мені надали можливість вирушити до Швеції лише після досягнення тридцятирічного віку. Впродовж майже шести місяців я чекав на цей момент. Як тільки надійшов офіційний запит з Швеції, я покинув усе і вирушив у подорож, незважаючи на наявність травми. Коли прибув до Швеції, мій ахілл був у жахливому стані, але ніхто не закликав мене повертатися назад. Мене підлікували, і зрештою я залишився в цій країні на цілих десять років.
- Яким був ваш перший день у новій країні? Що найбільше здивувало після Радянського Союзу?
Я був вражений тим, як тепло мене зустріли. Коли я прибув, мені здавалося, що я — якийсь високопосадовець. В аеропорту мене зустрічали дівчата в традиційних національних костюмах, а також представники клубу та посольства. Мені одразу вручили ключі від автомобіля і адресу будинку, який для мене орендували. Представник посольства особисто провів мене до місця мого проживання.
Коли ми прибули, на узбережжі моря нас зустрів величезний будинок. Мені просто вручили ключі і сказали: "Ось ваш новий дім". Це справило на мене велике враження. Для людини, що приїхала з Радянського Союзу, це було абсолютно нове і незвичне відчуття.
- У дебютному сезоні ваша команда посіла третє місце, а вболівальники визнали вас найкращим гравцем. Як вам вдалося так швидко адаптуватися, враховуючи, що ви приїхали практично без ігрової практики?
Я з великим задоволенням занурився у шведську культуру. Разом із сином ми швидко почали опановувати мову. Я також досить швидко адаптувався до нових умов і почав демонструвати гарні результати. Врешті-решт, я посів третє місце серед найкращих бомбардирів чемпіонату Швеції.
Цього сезону мені вдалося здобути дві медалі. У нашій лізі були команди "А" і "Б". Щосереди всі бажаючі могли приєднатися до гри в другій команді. Мене часто запитували: "Хочеш виступати за команду "Б" чи краще займатимешся тренуваннями?". Я майже завжди відповідав: "Я буду грати". В результаті я став найкращим бомбардиром другої команди. Згодом до нас прийшов новий тренер, і незабаром мене перепродали до "Ельфсборга".
- Ви розповідали, що після важких тренувань у "Динамо" шведський футбол здавався вам практично відпочинком. Коли вперше зрозуміли, що футбол може виглядати зовсім інакше?
Я звик до навантажень, які отримував протягом десяти років у київському "Динамо". А в Швеції дворазові тренування взагалі не використовувалися, адже футбол на той час був переважно аматорським. Більшість футболістів поєднували спорт із іншою роботою. Професійних гравців, які не займалися нічим іншим, було зовсім небагато.
Врешті-решт, я вирішив знайти собі роботу. Щодня у нас проходили тренування о п’ятій вечора, а в понеділок був вихідний. Так ми жили протягом року. Я задумався: "Чим же займатися з ранку до п’яти?" Тому звернувся до президента клубу з проханням допомогти мені знайти роботу. Він підтримав мою ініціативу, і я отримав посаду адміністратора в його ресторані. Мені дуже подобалось працювати там.
Окрім своїх виступів за шведські клуби, ви також активно займалися організацією спортивних зборів і матчів для команд з Радянського Союзу. Як з'явилася така ініціатива?
- Коли Радянський Союз розпався, команди з колишнього СРСР почали активно їздити до Швеції на збори. Це стосувалося і футболу, і хокею. Я вирішив займатися організацією таких зборів. Переважно до мене приїжджали юнацькі збірні СРСР - команди U17, U19. Команд було багато, вже всіх і не згадаю. Приїжджали й хокейні колективи - мабуть, близько п'яти. Збори зазвичай тривали два-три тижні, тому роботи вистачало.
Яким чином Швеція вплинула на ваше життя? Ви раніше згадували, що саме там здобули навички у плануванні фінансів, відповідальності за свої дії та цінуванні часу. Які принципи з того періоду ви досі дотримуєтеся?
Навички, здобуті мною під час перебування в Швеції, стали невід’ємною частиною мого життя. Найголовніше, що я усвідомив — це вміння управляти своїми фінансами. Живучи в Україні, особливо в молоді роки, виникає бажання мати все одразу: відвідувати ресторани, купувати автомобілі та насолоджуватися розвагами. Однак Швеція допомогла мені подивитися на це з іншого ракурсу.
У шведів дуже розвинене планування. Сім'я може планувати своє життя на кілька років уперед. Вони розуміють, що буде пенсія, що потрібно відкладати гроші, думати про майбутнє. Ми ж тоді практично про це не думали. А я навчився. Потім ми з дружиною прийшли до простого правила: можна витрачати стільки грошей, скільки ти можеш собі дозволити, але обов'язково потрібно щось залишати на майбутнє.
Після десятирічного перебування в Швеції, коли я повернувся додому, я вже мав певну фінансову резерву. І мушу зізнатися, що саме цей досвід у Швеції навчив мене цінності заощаджень.
Ви мали шанс залишитися в Швеції. Чому обрали повернення до Києва? Чи були у вас моменти, коли ви сумнівалися у цьому виборі?
Це було в дев’яності. Я перебував у Швеції і постійно стикався з негативними новинами про Україну: чули про бандитизм, небезпеку, невизначеність майбутнього. Ми довго залишалися в такому інформаційному середовищі. Президент мого спортивного клубу бажав, щоб я залишився у країні. Вони навіть найняли адвоката, який почав займатися моїми документами.
Однак обставини виявилися складними. Я прибув до Швеції не як біженець, а з робочою візою, щоб займатися футболом. Мій адвокат роз’яснив, що ті роки, які я провів у Швеції на основі футбольного контракту, не гарантують мені автоматичне право на залишення. Він зазначив, що може допомогти продовжити мою візу ще на кілька років. Я дав свою згоду.
У Швеції діяло правило, яке забороняло безкінечне перебування в країні на робочій візі. Я ж на той час вже прожив там десять років, хоча дозволено було лише чотири. Мій адвокат зумів ще раз продовжити моє перебування, але зрештою він заявив: "Це останній шанс. Вам слід повернутися додому". Після цього ми сіли в машину і відправилися назад.
"Футбол завжди залишався невід'ємною частиною мого життя."
- Після завершення кар'єри ви фактично розпочали нове футбольне життя: працювали з дітьми, очолювали футбольну школу ЦСКА, яка згодом стала школою "Арсеналу", тренували "Арсенал-2". Чому саме дитячий футбол став для вас головним напрямом?
Під час свого перебування у Швеції я отримав натхнення для реалізації грандіозного проекту – організації найбільшого дитячого футбольного турніру в Україні. Моя участь у Gothia Cup, наймасштабнішому дитячому футбольному заході у світі, де з'їжджаються більш ніж тисяча команд, дала мені унікальну можливість працювати з російськомовними командами. Я побачив, як професійно все організовано, і це спонукало мене до створення подібного турніру в нашій країні.
Із цією думкою я повернувся в Україну та втілив її в життя. У перші роки максимальна кількість учасників становила приблизно 120-130 команд. Ми проводили турнір у Києві, задіювали практично всі поля міста, а фінальні матчі проходили на НСК "Олімпійський".
Протягом кількох років я був поглинений цією ідеєю та прагнув її розвивати. Однак в певний момент я усвідомив, що сили починають підводити. Тож я вирішив стати директором дитячої школи київського "Арсеналу". Щорічно ми організовували набір дітей різного віку, і до нас приїжджали хлопці з усіх куточків України. Тоді школа "Арсеналу" співпрацювала з РВУФК - училищем фізичної культури, де діти не тільки навчалися, а й проживали. Ми активно працювали разом, і я відповідав за обидва напрямки.
На перегляди завітала величезна кількість молодих футболістів. У нашій команді працювали досвідчені спеціалісти, які ретельно оцінювали кожного з них. Особисто я завжди акцентував увагу на природних здібностях. Хоча технічні навички мають велике значення, без швидкості та витривалості стати успішним футболістом буде дуже важко. Якщо ж гравець володіє швидкістю, витривалістю і природними даними, техніку можна вдосконалити. З таких молодих талантів дійсно можна виховати справжнього майстра гри.
- Вікторе Івановичу, якщо сьогодні озирнутися на весь пройдений шлях - від хлопчика з Новгорода-Сіверського до "Динамо", Грузії, десяти років у Швеції та роботи з молодими футболістами, - який етап найбільше сформував вас як людину?
Я маю велику удачу в своєму житті, адже мав можливість зустріти Валерія Васильовича Лобановського. Його поведінка, мудрість і глибоке розуміння футболу захопили всіх нас у цю унікальну систему. Ми справді жили його ідеями: від тренувань до вимог, які він ставив перед нами, і його футбольних концепцій. Водночас, Лобановський приділяв величезну увагу людським якостям, і це було для нього надзвичайно важливо.
Я й досі з вдячністю згадую, що зустрів Валерія Васильовича. Якби я його не зустрів, можливо, з мене й не вийшло б такого футболіста. При цьому я розумію, що просто підходив під його модель. Йому потрібні були високі, швидкі, витривалі та розумні футболісти. І найголовніше для нього - витривалість. Це була одна з перших його вимог. Він вважав, що без фізичної готовності неможливо реалізувати всі інші якості футболіста.
В останні роки ви активно займаєтеся ветеранським футболом і керуєте Асоціацією ветеранів футболу в Києві. Що вас найбільше мотивує залишатися у футболі?
Я вже понад два десятиліття керую Асоціацією ветеранів футболу Києва. На жаль, з часом кількість ветеранів у футболі зменшується. Пригадую, близько десяти років тому в Києві існувало безліч команд. Коли я вперше очолив асоціацію, у чемпіонаті змагалися приблизно 40 команд: 20 у віковій категорії 35+ та ще 20 у категорії 45+. На жаль, з кожним роком їх кількість зменшується.
Потім прийшов COVID-19, потім війна... Усе це теж позначилося. Зараз ми вже перебуваємо на такому етапі, коли можемо провести чемпіонат Києва лише серед команд 50+. І то насилу набираємо близько десяти колективів.
На завершення, Вікторе Івановичу, цікаво дізнатися, чим зараз займається Віктор Хлус. Які у вас нині справи, проекти, зустрічі, можливо, футбол? Що ще плануєте реалізувати найближчим часом?
Наразі я активно займаюся ветеранським футболом. Цього року команда ветеранів київського "Динамо", яку я очолюю, вже провела приблизно 15 матчів. За тиждень ми плануємо вирушити до Бершаді. Це наша щорічна подорож до друзів, з якими ми підтримуємо дружні стосунки вже близько десяти років. Щороку ми відвідуємо їх на свято Покрови, де традиційно завершуємо футбольний сезон.
Мені приємно, що підтягується нове покоління хлопців - ті ж Алієв, Мілевський та інші. Загалом у нас досить хороша команда, тому із задоволенням їздимо Україною та прославляємо нашу динамівську футболку. Так що футбол із мого життя нікуди не зникнув. Поки є можливість грати, зустрічатися з друзями, спілкуватися з ветеранами, їздити на матчі - я цим і живу.
#
