"Вони існують у світі конфліктів". Дмитро Лінартович розповідає про залучення українських акторів, зраду та заздрощі, а також про своє звернення до українського народу, яке отримало міжнародний розголос.

Дмитро Лінартович – почесний артист України, талановитий актор театральних вистав, кіно та дубляжу. У 2015 році він долучився до АТО, а з початку повномасштабної агресії Росії став на захист країни, вступивши до територіальної оборони. Пізніше уклав контракт і успішно пройшов відбір до десантно-штурмових військ. Брав участь у боях на Херсонському напрямку, а також у зоні бойових дій поблизу Бахмута на Донеччині.

У січні 2023 року Дмитро Лінартович отримав важке поранення під Соледаром. На весь світ прогриміла його полум'яна промова, де артист із перебинтованим обличчям, прямо з евакуаційних нош, звертається до українців: "Ми на Богом даній землі! Нас ніколи не зламати! Ми перемагаємо! Слава Україні!". В інтерв'ю ОBOZ.UA актор та офіцер ЗСУ розповів про своє сьогодення і поділився думками про те, як Україна може вийти переможницею зі страшної війни.

Яким чином ви пережили жахливий день 24 лютого 2022 року? Як ви отримали звістку про початок російської агресії?

Я перебував у Києві, коли отримав телефонний дзвінок від батька, режисера Костянтина Лінартовича. Він сказав: "Розпочалася війна". Потім зателефонувала мама, театральна акторка Наталія Заболотна, а також інші родичі. Чи готувався я до вторгнення? У мене навіть не було тривожної валізки, я не міг цього передбачити. Знайомі попереджали мене всього за два тижні до того: "Дмитре, купи свічки, сірники, сіль". Але я не звертав на це уваги. Більше того, у мене не було достатньо пального. Проте мені вдалося знайти кілька останніх краплин бензину, який, по суті, міг пошкодити всі системи моєї автівки. Це не мій бензин, але я зміг довезти моїх рідних до Богуслава.

Вже на ранок наступного дня я вирушив до Києва. Заявився до територіальної оборони, де Сергій Пантюк, письменник і нині військовослужбовець ЗСУ, допоміг мені знайти місце. Спочатку ми перебували в столиці, а потім нас перевели в область. З часом я пройшов спеціалізовану підготовку на розвідника і отримав призначення в десантно-штурмові війська. На фронт я відправився під позивним "Світ".

Війна вплинула на вас? Актор Даніїл Мірешкін, що служить у "Азові", у нашій розмові зазначив, що став значно більш рішучим.

Звичайно, я змінився, адже після всього, що пережив — втрати друзів, жахливі події — не може бути по-іншому. Це все залишає глибокий слід. Проте я не можу бути надто категоричним, адже живу серед людей. Я надаю перевагу відкритому спілкуванню, але також намагаюся уважно спостерігати і звертати увагу на деталі. Я є членом спілки "Реабілітаційна сила України", де впроваджується національна програма підтримки учасників бойових дій. Я розумію, що таке посттравматичний синдром, адже сам його пережив. Коли мене виносили з поля бою, я опинився на "розфасовці" тіл. Мені про це розповіли згодом, адже в той момент я був без свідомості. Що це означає? Лежать тіла, перевіряють, чи дихають. Якщо є ознаки життя, швидко кладуть на ноші і евакуюють. Мені пощастило — мене врятували.

- Дмитре, скажіть, чи передивляєтеся з часом епічне відео, на якому героїчно звертаєтеся до українців?

- Спеціально не передивляюся, але бачу, коли запрошують телевізійники для інтерв'ю в студії, вони показують. Я не люблю той ролик, мені морально важко згадувати. Людина, яка не знає, чи виживе, випадково помічає, що в телефоні залишилося трохи заряду, натискає на кнопку і починає записувати... Цілком імовірно, що це відео мало такий розголос, бо я публічна людина. А скільки таких хлопців і дівчат на фронті? Мій випадок - один із дуже великої кількості.

Чи тривало загоєння ран?

Я продовжую свій шлях до одужання, хоча вже пройшло два роки. Один з осколків вдалося видалити, але інший все ще залишається в голові. У спині їх було чимало. Не знаю, як вдасться виїхати за кордон після війни — боюся, що металошукач не пропустить (усміхається). Але реабілітаційний процес триває, і не хочу заглиблюватися в деталі своїх діагнозів.

- Час від часу вам вдається зніматися в кіно, грати в театрі. Остання ваша кіноробота "Та, що зігріє тебе", про взаємини пари військових, буде показана в середині червня на фестивалі "Миколайчук OPEN" у Чернівцях.

- Цю картину зняв молодий режисер Владислав Орєхов, учень Михайла Іллєнка. Сценарій фільму написаний за оповіданням Сергія Жадана. Стрічка вже гучно прокотилася європейськими фестивалями, а в Києві моя партнерка по знімальному майданчику, акторка Ірина Бубякіна виборола перемогу в номінації "Найкраща жіноча роль" на кінофестивалі "Пролог". Про що фільм? Повернувшись із бойових, пара військових влаштовує побачення в готельному номері прифронтового міста. Я граю воїна з позивним "Фенікс", Ірина - медикиню, якій довелося теж багато чого побачити на цій війні.

Відзначений широкою публікою, ваш шлях почався з фільму Михайла Іллєнка "Той, хто пройшов крізь вогонь", який розповідає історію військового пілота Івана Доценка з Полтавщини. Після Другої світової війни він опинився в Канаді, де став лідером індіанського племені. Зараз, під час цієї війни, ви зустріли чимало героїв, яких хотілося б зобразити на великому екрані?

- Так склалося, що в цьому випадку я дотримуюся біблійського виразу: не сотвори собі кумира. Так батьки мене змалку навчили - ідолів у мене немає. Знаєте чому? Поясню. У мене дуже насичений життєвий шлях - творчий, військовий. Я бачив акторів, дуже хороших, які мріяли зіграти якусь роль - прямо відчайдушно, як ви кажете. А не складається доля, тому починають гризти себе внутрішніми муками ("не реалізований" і таке інше). Тому я ніколи не марю таким.

Крім того, я займаюся творчістю – пишу вірші, створюю музику і виконую свої твори для поранених військових у лікарнях. Я також взяв на себе відповідальність за підтримку навчальних закладів. Хоча мені не хочеться здаватися категоричним, але ми можемо опинитися перед викликами в найближчому майбутньому, як колись зазначав Хемінгуей, зі втраченим поколінням. В умовах війни освітні програми страждають, і недостатньо уваги приділяється сучасним старшокласникам. Саме для цього ми і існуємо: важливо виходити на зустріч, спілкуватися особисто, допомагати їм вирватися з ізоляції, в якій вони опинилися через соцмережі.

Щодо захоплюючих особистостей на війні, про яких ви запитуєте, то всі вони є справжніми героями. Чимало моїх товаришів вже відійшли у вічність. У моєму розвідвзводі практично не залишилося живих. Вони говорили мені: "Дімо, якщо тобі пощастить вижити, розкажи про нас". І я, представляючи їх, ділюсь їхніми історіями, відтворюю їхні характери та розповідаю про їхні життєві шляхи.

У Збройних Силах України зараз можна зустріти людей з найрізноманітнішими життєвими історіями. Тут і колишній двірник, і заможний бізнесмен, який володіє кількома квартирами неподалік від популярного столичного парку "Наталка". Одна з таких особистостей — Юрій Гапоненко, відомий під позивним "Байкер". Він вступив до лав добровольців, коли йому вже перевалило за 50, придбавши снайперську гвинтівку. На жаль, його життя обірвалося в Бахмуті, і посмертно він отримав звання Героя України. Саме про таких людей я пишу. Хоча я виступаю перед публікою в кількості до півтисячі осіб, часто погоджуюсь на зустрічі з маленькими групами, де присутні лише близько десяти слухачів. У госпіталі, спілкуючись із хлопцями, ми, так би мовити, на одній хвилі — ми розуміємо одне одного з напівпогляду. Незважаючи на те, що я ще не повністю оговтався після поранення, я працюю з великою віддачею, адже не вмію робити щось напівсили.

Не таємниця, що до початку війни українські актори часто працювали разом з російськими колегами, а деякі навіть відправлялися на зйомки до Москви. Чи отримували ви схожі запрошення?

Мені пропонували, але я щоразу відмовлявся, адже московська мова мені не до душі, зрозумієте? У мене в душі закладена українська ідентичність, вишита червоними та чорними нитками. Тож, напевно, тому я й не піддався спокусам і не згадав за свої принципи. Крім того, моє дитинство було сповнене нестачі. В прямому сенсі: забігав додому, пив води, а потім відразу на футбол - години по кілька. Ввечері з'їдав шматок хліба та сосиску - і цього було цілком достатньо. Батьки не крали, як і всі, просто працювали. Я звик до простого життя - мені не потрібно багато. А наші актори, які прагнули кращого життя, часто потрапляли під вплив росіян і ставали залежними від потреби в матеріальних благах, теплих домівках та смачній їжі.

Якщо помічали, що режисер або актор має талант, їх охоче запрошували до Москви. Пропонували привабливі гонорари - тільки йди до нас. Проте в Україні також було чимало митців, які зневажали своє, постійно позираючи в бік сусідів. Так ми й існували. Мені пропонували різноманітні можливості, навіть намагалися вербувати. Це звичайна практика: творча особистість та інтелект - саме те, що потрібно. Методи радянських часів залишилися актуальними, система продовжувала діяти.

- Ваш колега по акторському цеху Володимир Ращук розповідав нам в інтерв'ю неймовірні історії про дива на фронті. Мовляв, молитви дружини не раз його рятували в боях.

Багато людей стверджують, що вірити - це корисно, але в моєму випадку сталося інакше: я обрав шлях атеїзму. Коли опиняєшся в зоні інтенсивного обстрілу, де на кожен квадратний метр падає все, що тільки можна уявити, шанси вціліти, незалежно від віри, зводяться до нуля. Наше тіло - це справжня мішень. А як щодо душі? Коли я отримав поранення, мені здавалося, що моя душа ось-ось розірветься від нестерпного болю. Ми вважаємо її безсмертною, але чому ж тоді вона страждає? Я спілкувався з науковцями та відомими лікарями, і багато з них вважають, що коли нейрони мозку помирають, далі настає лише вічна темрява.

Але це суб'єктивні речі. Вірити все ж таки краще. Просто ви запитали, і я відповів на досвіді, який пройшов. Проте інших закликаю: розвивайте свою віру. Я пробував різне, а після фронту став дуже спокійно до всього ставитися. До храмів не ходжу, хоча от нещодавно був. Друг, актор Театру Лесі Українки, каже: давай в церкву зайдемо. Мені запропонували на папірець виписати імена тих, кого треба згадати. Я написав позивні - весь листок ними списав. Підійшла до мене жіночка: "Пане військовослужбовець, ви б не могли написати прізвище, ім'я?". "Не можу, не пам'ятаю", - відповів. Вона повела до священника: "Можете зробити виняток?". Він обійняв мене і без зайвих слів пішов читати: "Добре-добре".

Як ваша родина відреагувала на ваше рішення піти на фронт?

Спочатку ніхто не підозрював, що так станеться, я тихо пішов своїм шляхом. Пізніше, коли батьки дізналися, почалися розмови (посміхається). Так сталося, що я і моя дружина вирішили розлучитися. Вона з нашими синами зараз живе за океаном. В перший день вторгнення я відвіз їх до Богуслава. Там, як і в багатьох інших місцях України, ситуація була важкою - обстріли, стрес. Люди почали шукати нові шляхи. Вона запитала мене: "Дімо, що ти думаєш?" Я відповів: "Що тобі підказує серце? Жінки мають хороший інтуїцію". І вони вирушили до Польщі. Потім переїхали до Італії, а згодом знову змінили місце проживання. Ми з дружиною прийняли спільне рішення, що більше не будемо парою. Діти завжди залишатимуться моїми синами. Коли вони приїдуть в Україну, я обов'язково візьму їх за руку, покажу все навколо, розповім багато. Я піклуюсь про них, допомагаю, підтримую зв’язок. Мої сини - справжні козаки. Я їх дуже люблю і з повагою ставлюсь до своєї колишньої дружини, дякую їй за тих прекрасних дітей, які вона мені подарувала. Просто зараз ми живемо окремо: вона там, а я тут. Зараз я самотній.

- Знаю, що військові дуже не люблять запитання про те, коли закінчиться війна. Але все-таки спробую поговорити з вами про це.

- Почнемо з того, що війна триває тисячу років. І ніколи не закінчиться, доки існує сусідня держава. Навіть якщо тимчасово стабілізується ситуація, глобально нічого не припиниться. Бо у них амбіції: заволодіти Україною повністю. А ми думаємо, що прийде американець або європеєць і нам допоможе? Ні. Поки ми самі не почнемо гуртуватися, прибравши дві речі - заздрість і зраду, не буде ладу. Зараз не можна капсулюватись, йти в себе, замикатись, треба гуртом рухатись.

Шовіністські погляди в росіян у крові. Вони досі вважають, що мають право над нами панувати. Імперські замашки та наративи - ці цькувальні інституції пропрацьовані століттями, система дуже глибока. Вони живуть з воєн, з того, що знущаються з інших, намагаються тиснути, ображають. Якщо цього в них не буде, припиняють своє існування, не буде звідки черпати енергію. Тому треба бити щосили, присікати хижі наміри, виборювати свободу. Здаватись - не маємо права. Потрібно боротися за те, що залишимо нащадкам. Наш час от такий.

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з акторкою Катериною Тишкевич, в якому вона розповідає про свої три дні у комі, зраду з боку Байрак та стосунки з популярним актором.