Якби могили вміли висловлювати свої думки.

18 травня в Україні вшановують пам'ять жертв політичних репресій. Тоталітарна радянська влада залишила в Україні безліч безіменних могил тих, хто постраждав від її режиму, приховуючи жорстокі злочини і несправедливі вироки. Однією з таких масштабних могил став Биківнянський ліс на схід від Києва. Там на площі 5,3 гектара поховали щонайменше 30 тисяч вбитих і закатованих у київських тюрмах політичних вʼязнів. Втім, серед жертв були не лише жителі столиці. Нині відома лише частина імен - представники духовенства, селяни, робітники фабрик, дрібні клерки, інтелігенція з різних регіонів, українці, євреї, поляки - всі, хто випадково потрапив в лещата каральної системи. Серед них і батько Степана Бандери, греко-католицький священник отець Андрій.

Директорка науково-дослідного підрозділу меморіального комплексу "Биківнянські могили" Олена Полідович провела лекцію для мешканців Львова в музеї "Територія терору", присвячену цій трагічній главі української історії. Вона поділилася інформацією про те, хто і в який час вперше озвучив злочини комуністичного режиму.

У 1962 році члени Клубу творчої молоді "Сучасник" вперше відвідали Биківнянський ліс, який не мав особливих відмінностей від інших пустельних територій. Від часу поховань, про які ще не знали представники інтелігенції, минуло вже понад два десятиліття. Це місце не було під охороною, а дерев’яний паркан зняли на дрова. Відбувалися випадки мародерства. Те, що побачили режисер Лесь Танюк, художниця Алла Горська та поет Василь Симоненко, вразило їх до глибини душі.

Лесь Танюк писав у щоденнику, що коли вони разом з провідником прийшли на місце, побачили, як на галявині хлопчаки грали у футбол черепом, набитим соломою. Випадкові відвідувачі відчували під ногами братські могили, "земля наче прогиналася під ними".

З того часу вони почали наївно закликати владу, зʼясувати, кому належать останки, провести дослідження і вшанувати похованих жертв. Однак їхнє звернення загубилася серед документів, "Клуб творчої молоді" закрили. 28-річний Василь Симоненко раптово 1963 року помер після операції. А Аллу Горську за кілька років жорстоко вбили.

Клуб творчої молоді "Сучасник" у 1963 році (фото з презентації Олени Полідович)

Олена Полідович згадує, що Лесь Танюк розповідав, як одного разу в львівському колі Алла Горська не змогла стримати своїх емоцій і почала живо ділитися враженнями від поїздки до Биківні. Проте її різко зупинили, закликавши не поводитися так. Багато людей пов'язують смерть Горської з подіями, що сталися в Биківні.

За два місяці після її похорону, у січні 1971 року, Лесь Танюк знову написав листа першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту. На лист відреагували, каже історикиня, але робили все дуже швидко і "так, як треба".

Швидка реакція влади полягала в організації впорядкування території на цьому місці. 13-го числа затримали мародерів, 17-го – прибула урядова комісія, а з 19 по 22 число за короткий термін провели так звані розкопки. Склали протоколи і підготували прес-релізи. Суспільство вимагало заспокоєння, тому всі дії мали бути представлені у відповідному світлі. Висновки цієї комісії не суперечили повоєнним даним 1946 року, які вказували на те, що вбивства вчиняли нацисти під час окупації. Комісія здійснила вибіркову і поверхневу ексгумацію, а жертви були перепоховані в ящиках. Проте свідки зазначали, що не всі ящики були закопані, і деякі залишалися в лісі протягом багатьох років, - жахливі деталі наводить Олена Полідович.

Відновлені рештки були перепоховані в дерев'яних контейнерах (світлина з 1971 року під час виставки Олени Полідович).

Криміналісти провели експертизу зброї, яка тільки ускладнила ситуацію. Висновок щодо кульових отворів у потилицях жертв не дав їм подальших підказок. "В матеріалах зазначено, що більшість черепів має вогнепальні ушкодження. Це безсумнівно нагадує методи НКВС, але комісія не зафіксувала револьверний постріл як частину свого висновку. Вони підходили до матеріалів вибірково, акцентуючи увагу тільки на тому, що відповідало заздалегідь сформованим висновкам," - відзначила історикиня.

Зібрані золоті коронки, прикраси та предмети з написами на латиниці акуратно відкладали окремо і зберігали в певному місці.

В Биківні виявлено артефакти, що належать жертвам, серед яких є й іменні предмети (зображення з презентації Олени Полідович).

За словами історикині, аналіз сучасних документів та відкритих архівів КДБ і МВС дозволяє з ясністю побачити, як відбувалося планування Великого терору.

Влада надала вказівки щодо того, кого саме слід заарештовувати. Під репресивні заходи потрапляли окремі групи населення. Масові репресії розпочалися в кінці липня 1937 року. Саме тоді була ухвалена постанова про "антирадянські елементи", яка слугувала орієнтиром для чекістів у їхніх репресивних діях.

Один з указів стосувався куркульської операції. Спершу заможних селян виселяли далеко за межі України, але вони знову поверталися. Тоді влада вирішила, що настав час розправитися з колишніми куркулями. Було затверджено плани щодо кількості знищених людей. Дехто змушувався давати свідчення проти своїх колишніх друзів, товаришів та сусідів.

На основі секретних вказівок НКВС, з візами партійних функціонерів та підписами керівників політбюро ЦК ВКП(б), протягом чотирьох місяців готувалися до масових арештів, розподілених за певними категоріями. Це рішення було обґрунтоване побоюваннями щодо початку війни та вважалося, що в країні існують ворожі елементи.

Посвідчення Івана Додилева, якого разом з дружиною та братом репресували через необґрунтовані звинувачення у "контрреволюційній діяльності" (фото заповідника)

Одна із наймасовіших національних операцій була польська: за два тижні знищили 1436 людей.

"Одним із найстрашніших документів є акти про розстріл, вони зберігаються в архіві СБУ і є прямим підтвердженням знищення людини і доказом злочинів, з підписами тих, хто видавав наказ - найчастіше комендантів тюрем. Особливістю великого терору 1937-38 років є те, що родичам не повідомляли про розстріл і про заслання. Вони лише зараз можуть дізнатися про долю своїх рідних", - каже Олена Полідович.

У Биківні не проводили розстрілів. Туди привозили для поховання тіла, які вже були розстріляні в тюрмах Києва. У лісовій місцевості здійснювались масові поховання в прихованих могилах. Це підтверджується документом 1937 року, який фіксує виділення земельної ділянки для "спеціальних потреб НКВС".

Спецділянка НКВС у Биківнянському лісі (карта з презентації Олени Полідович)

Приблизно 5,3 гектара займала площа поховань. Цю ділянку використовували до 1941 року. У нічний час тіла транспортували автомобілями і скидували в заздалегідь викопані ями, заповнені вапном.

Тільки наприкінці 1980-х років інтелігенція знову почала вимагати не лише впорядкування, але й вшанування пам'яті тих, хто похований у Биківні. У 1988 році з київської станції метро "Піонерська" ("Лісова") організували марш до цього місця, супроводжуючи його численними мітингами. У відповідь на ці вимоги, влада встановила пам'ятник, проте він був присвячений жертвам "німецько-фашистських загарбників". Напередодні розпаду Радянського Союзу журналісти стали більш сміливими і вже не боялися ставити запитання владі про її неправдиві заяви. В їхніх публікаціях з'являлися конкретні факти, що підтверджували точні дати вбивств, які спростовували спроби перекласти вину на нацистів.

Марш до Биківні 1988 року (зображення з презентації Олени Полідович)

У той час прокуратура ініціювала кримінальне провадження та розпочала збір свідчень, залучаючи, зокрема, водія, який доставляв тіла до лісу, а також мешканців, що проживали поряд. Розкопки здійснювалися не лише з метою дослідження, але й для збору доказів злочинної діяльності. Іменні артефакти були підтверджені архівними документами про розстріли.

Археологи та судові експерти виявили жетони, печатки, гребінці з іменами їх власників, а також мундштуки, що мають підписи на кришках від годинників. Це стало поштовхом для створення перших списків жертв. Серед них виявилися люди з різними долями, засуджені за політичними звинуваченнями. Український інститут національної пам’яті представив деякі імена загиблих.

Під час свого візиту в Україну у 2001 році Папа Римський Іван Павло II відвідав Биківню, щоб вшанувати памʼять жертв, які стали жертвами катувань, зокрема серед поляків. У 2011 році до українських науковців приєдналися експерти з Польщі. Лише у 2012 році було відкрито меморіал, який відображає правду про катів.

Як зазначає наукова співробітниця заповідника, більшість заповнених могил були по периметру огорожі: спершу захоронювали дальні ділянки. Коли будували меморіал, обстежили 1,7 га території - те, що зараз під бруківкою. Насправді могильник займав площу 5,3 га. І зʼясувати, скільки там покоїться людей, дуже складно. За підсумками досліджень і ексгумації виявили останки 6,5 тис. жертв. За архівними справами - їх близько 30 тисяч.

Братська могила у Биківні (фото з Вікіпедії)

"Науковці дійшли консенсусу, що у 1937-38 роках усіх розстріляних у київських тюрмах ховали в Биківні. Інших місць для цього не було. Власне, цю спецділянку виділили після того, як Лукʼянівське кладовище було переповнене", - зазначає історикиня.

Проте, на сьогоднішній день не всі засекречені матеріали стали доступними для дослідників. Тим не менш, вони поступово відкривають істину про кожну жертву тоталітарного режиму.

Ви можете ознайомитися з лекцією Олени Полідович, перейшовши за цим посиланням.