Йожеф Сабо - один із тих, хто творив історію київського "Динамо" на полі, а згодом продовжив працювати у футболі вже як тренер. У великій розмові зі Sport RBC.UA він згадує непросте дитинство в Ужгороді, перші кроки у футболі, чемпіонські команди 1960-х, виступи за збірну СРСР, роботу з Валерієм Лобановським та власні принципи, яких дотримувався протягом кар'єри. Окремо Сабо говорить про сучасний футбол, підготовку молоді та клуб, який називає своїм.
"Мати була для нас всім"
Йожефе Йожефовичу, яким ви були в дитинстві? Ви з'явилися на світ в Ужгороді в складний період і виховувалися в численній родині. Які моменти з вашого дитинства найглибше запам'яталися?
Моє дитинство припало на часи війни та післявоєнного відновлення. Ужгород тоді переживав нелегкі періоди: кордони постійно змінювалися, і життя людей змінювалося разом з ними. У нашій сім'ї нас було багато, проте я майже не пам'ятаю батька. Його забрали до угорської армії ще до 1941 року, згодом він потрапив у полон. Повернувся додому лише в 1947 році, а помер у 1951-му, коли я ще був дитиною.
Мої старші брати були значно старшими за мене. Дехто з них вже працював і приносив зароблені гроші для мами. Вона була тією, хто тримав родину разом, розподіляючи фінанси та дбаючи про всіх нас. Спочатку ми мешкали у власному будинку, але згодом ситуація змінилася, і ми переїхали в казарму - в дві кімнати. Це було непросто... Коли згадую про маму та братів, мене охоплюють емоції, і сльози завжди з’являються на очах. Вони стали мені як батьки, навчивши дисципліни та відповідальності.
- Коли футбол став для вас чимось більшим, ніж дитячою розвагою? Хто був вашим першим справжнім наставником?
Ми проживали неподалік від заводу, поряд зі стадіоном. Спочатку я просто грав з хлопцями, ганяючи м'яча. Згодом до нас приєднався тренер Золтан Дьєрфі. Він серйозно взявся за моє навчання, приділяючи мені багато уваги та навчаючи основам: як правильно бігати, бити м'яч і рухатися на полі. Проте найважливішим було те, що він прищепив мені дисципліну. Я повинен був приходити на тренування вчасно і виконувати всі його вимоги. Навіть ставши відомим футболістом, я завжди навідувався до нього в Ужгороді й допомагав, коли виникала потреба. Я завжди пам'ятаю, хто дав мені перші знання, і ніколи цього не забуду.
Чи колись виникали у вас сумніви щодо того, що ви зможете досягти успіху у професійному футболі? Адже ваша сім'я потребувала фінансової підтримки, і мама сподівалася, що ви візьметеся за роботу.
- Я не скажу, що тоді довго розмірковував про майбутнє. Життя було таким, що треба було допомагати родині. Коли я потрапив до юнацької збірної Закарпаття, мама сказала, що футболу досить і час іти працювати. Їй було складно утримувати велику сім'ю.
Тоді до нашого дому завітав Золтан Дьєрфі і вмовив маму, що у мене є потенціал стати футболістом. Він роз'яснив, що в мені є таланти, і варто дати мені можливість проявити себе. Мама погодилася, і з тих пір я повністю занурився у світ футболу: щодня тренувався без упину. Школу я не закінчив у звичайному порядку — після сьомого класу перевівся на вечірнє навчання, адже футбол заповнював майже увесь мій час.
Яким чином ви здійснили перехід з ужгородського "Спартака" до київського "Динамо"?
Я був ще зовсім юним, коли виступав за ужгородський "Спартак". Моя гра привернула увагу, і в результаті мене, а також Андрія Гаваші й Василя Турянчика, запросили до Києва. Усе трапилося стрімко: за нами прибув якийсь генерал, і ми разом полетіли до столиці на літаку.
Я був найменшим у родині, і тому моя мама дуже хвилювалася за мене. Вона навіть приїжджала до Києва, аби забрати мене додому (змахуючи сльозу - прим. автора). Їй було нелегко відпустити свого найменшого сина. Але з часом я почав грати у футбол, з’явилися заробітки, і я зміг підтримувати маму. Так розпочалося моє доросле життя у футболі.
"У команді 'Динамо' я зрозумів, що ми здатні на перше місце."
Ваш перший виступ за "Динамо" відбувся 1 червня 1959 року в грі проти лондонського "Тоттенгема". Які спогади у вас залишилися про цей день?
Тоді я ще не зовсім усвідомлював, куди потрапив і що мене чекає попереду. Я приїхав з Ужгорода — молодий хлопець, для якого футбол став справжньою пристрастю. Я досі пам'ятаю ту гру, її ритм і те, скільки енергії довелося витратити. Після матчу до мене підійшов Юрій Войнов, побачивши, що я втомлений, і сказав, що в мене є потенціал стати хорошим футболістом. Ці слова я запам'ятав на все життя. Войнов був досвідченим спортсменом, який брав участь у великих міжнародних змаганнях, тому його думка була для мене надзвичайно важливою.
- У 1961 році "Динамо" вперше виграло чемпіонат СРСР та перервало тривале домінування московських клубів. Як команда повірила у власні сили?
Тренер В'ячеслав Соловйов часто наголошував нам: "Хлопці, ви найкращі". У ті часи команди з Москви мали значний вплив, і киян часто недооцінювали. Ми це відчували на собі. Але згодом усвідомили, що здатні змагатися та здобувати перемоги. У нас були талановиті гравці, сильний характер і велике бажання довести, що Київ теж може зайняти перше місце. Для мене те чемпіонство стало особливим моментом: воно довело, що "Динамо" може змінити звичний порядок в радянському футболі.
Згодом керівництво командою перейшло до Віктора Маслова, якого вважають одним із піонерів у світі футболу. Якими були ваші взаємини?
- Маслов багато змінив у команді, але в нас із ним були серйозні розбіжності. Я був дисциплінованим футболістом: не пив, не курив, і вимагав такого ж ставлення до справи від партнерів. Мене непокоїло, що деякі гравці почали зловживати алкоголем, а це впливало на команду. Я казав про це прямо, сперечався з тренером і, зрештою, вирішив піти.
Існує безліч думок щодо тренерських підходів, але для мене завжди на першому місці стояли дисципліна та професіоналізм у футболі. Саме так мене виховали мама і мої брати. Я добре пам'ятаю, як у дитинстві пропустив уроки, і вдома мені чітко пояснили, що це неприпустимо. Ці уроки стали основою моїх життєвих принципів.
"Динамо" здобув титул чемпіона СРСР три роки підряд у 1966-1968, але що ж було запорукою успіху цієї команди?
У нас була потужна команда, але не менш важливими були характер та взаємна вимогливість. Я часто намагався підбадьорити своїх товаришів по команді. Чітко пам'ятаю гру в Москві, коли ми зустрічалися з "Спартаком" або "Динамо". Після першого тайму ми відставали на два м'ячі. В роздягальні панувала напруга. Я тоді сказав: "Хлопці, ми ж команда. Хіба ми не можемо відігратися?". Після перерви ми вийшли на поле і виграли 3:2. Звичайно, я не вважаю себе єдиним лідером, але завжди був готовий відверто спілкуватися з колегами. Хотів, щоб усі усвідомлювали: футбол не закінчується після невдалого тайму, потрібно боротися до останнього свистка.
- Хто з партнерів по "Динамо" справляв на вас найбільше враження?
Мені справді імпонували Віктор Каневський. Це був технічний центральний нападник, який відзначався чудовим почуттям м'яча. Він вмів обігравати захисників завдяки хитрощам та маневрам, а не лише з використанням швидкості. Не можу не згадати й Віктора Серебряникова - він був старанним і витривалим гравцем, хоча його кар'єру ускладнювали особисті труднощі. Також є багато інших партнерів, з якими ми разом пережили багато моментів. Юрій Войнов відіграв значну роль у моєму розвитку. Він не лише підтримав мене словами після гри, а й надихнув на віру в те, що я можу стати справжнім професіоналом.
Збірна Радянського Союзу та світовий турнір
- Ви виступали за збірну СРСР, грали на великих турнірах. Наскільки складно було закріпитися в національній команді?
Конкуренція була надзвичайно високою. Я усвідомлював, що футболіст з Києва повинен особливо яскраво демонструвати свою перевагу. У національній команді грали чимало спортсменів із московських клубів, а також представники інших регіонів. Водночас це був неймовірний досвід: я мав можливість тренуватися та грати поряд із найкращими футболістами країни. Вірю, що володів необхідними якостями для міжнародних змагань – швидкістю, витривалістю, рішучістю працювати на максимумі та не уникати фізичної боротьби. На жаль, травми не раз заважали мені продемонструвати свій справжній потенціал.
Що залишилося в пам'яті з чемпіонату світу 1966 року?
Перш за все, слід зазначити рівень суперників і саму величину турніру. Я відчував себе впевнено і вважав, що здатен грати на найвищому рівні. Проте в матчі з командою ФРН я отримав серйозну травму ноги. Я досі пам’ятаю момент з Францом Беккенбауером: я пішов у підкат, він перестрибнув через мене, але випадково наступив на мою ногу, внаслідок чого я отримав перелом. Незважаючи на це, я продовжив грати до фінального свистка, оскільки замін у той момент не було, але після цього вже не зміг вийти на поле. В цілому, травми переслідували мене протягом усієї кар'єри — я був вельми рішучим у боротьбі, не боявся йти в відбір, і іноді за це доводилося платить високу ціну.
Вам коли-небудь траплялося зустрічати зірок світового футболу, зокрема з величезним Пеле? Які емоції вас охоплювали під час таких поєдинків?
Це були зустрічі з футболістами найвищого рівня, і кожна з них принесла новий досвід. У ті часи міжнародні поїздки збірної кардинально відрізнялися від сучасних. Ми постійно перебували під контролем і майже не мали змоги пересуватися самостійно. Під час закордонних турів нас супроводжували представники КДБ, які ретельно стежили за поведінкою гравців. Сьогодні важко уявити, наскільки обмеженим було особисте життя футболістів у таких умовах. Але ми були частиною великої системи і змушені були з цим рахуватися.
Фінал вашої кар'єри у національній команді став справжнім випробуванням...
З часом я став помічати, що втрачаю свою швидкість, що дуже важливо для мого стилю гри. Варто щиро усвідомлювати, коли ти вже не той футболіст, яким був у своїй найкращій формі. Не можна забувати й про травми, які також вплинули на мою кар'єру. Безумовно, мені хотілося б, щоб усе склалося по-іншому, але у футболі, на жаль, неможливо повернути назад час.
Відхід із Києва та фінал єврокубка
- Після "Динамо" ви грали за луганську "Зорю", а потім - за московське "Динамо". Чи шкодували, що залишили Київ?
- Я людина образлива, і конфлікт із Віктором Масловим сильно на мене вплинув. Я перейшов до "Зорі", де ми добре виступали й могли боротися за найвищі місця. Згодом мене кликали повернутися до Києва, але я відмовився. Мені було важко переступити через образу. Пізніше до мене приїхали Лев Яшин та Віктор Царьов, сказали, що мене хоче бачити в московському "Динамо" Костянтин Бєсков, і я погодився на переїзд. Але у москві мені довелося жити в готелі, без сім'ї, тож із часом я зрозумів, що цей етап добігає кінця.
- У 1972 році московське "Динамо" дійшло до фіналу Кубка володарів Кубків, де зустрілося з шотландським "Рейнджерс". Як ви згадуєте той матч?
- Перед фіналом я висловлював тренеру Костянтину Бєскову свої сумніви щодо одного з рішень у складі - зокрема, мене переводили в центральну вісь, а на місце центрального захисника мав виходити Володимир Долбоносов. Усі розуміли, що суперник сильний у верховій боротьбі, а наш центрбек, м'яко кажучи, не дуже добре грає головою. Але тренер свого рішення не змінив, й у підсумку матч склався для нас невдало: ми поступалися, пропустивши три м'ячі до початку другого тайму (причому два з них - якраз через Долбоносова), потім скоротили відставання до одного м'яча й наприкінці дуже тиснули.
За сім хвилин до завершення матчу (включаючи компенсований час) на поле раптово вдерлися фанати "Рейнджерс". У результаті поєдинок було призупинено, а рахунок залишився на користь шотландської команди. Пам'ятаю, що трофей їм вручили прямо в роздягальні... Це, звичайно, було неприємно, але ми вже нічого не могли зробити.
Загалом же я поважав Бєскова, але не боявся сказати йому, якщо вважав, що рішення було неправильним.
- Коли ви зрозуміли, що час завершувати кар'єру?
Я відчуваю втому. У мене була родина, діти, а я мешкав у готелі в Москві. Фізично вже не здатен грати на тому ж рівні, що й раніше. Важливо вміти вчасно зупинитися і визнати, що швидкість і сила вже не ті. Я вдячний футболу за всі можливості, які він мені подарував. Не можу сказати, що шкодую про свою кар'єру. Завжди прагнув грати чесно, багато працювати і бути корисним для команди.
Тренерська робота, "Динамо" та збірна України
Яким чином ви підготувалися до діяльності тренера?
- Ще під час виступів у москві я пішов на тренерські курси й отримав диплом. Пізніше продовжував навчатися, відвідував заняття, слухав лекції. Також ми їздили до Нідерландів, дивилися футбол, спілкувалися з місцевими фахівцями. Я розумів: якщо хочеш тренувати, потрібно постійно вчитися, а не покладатися лише на досвід гравця.
Які виклики найчастіше виникають у діяльності тренера?
Найскладніше — це вміти тримати себе в руках. Коли моя команда зазнавала поразки, я не завжди одразу йшов до роздягальні. Мені потрібно було прогулятися коридором, заспокоїтися та "охолонути", а лише потім вступати в розмову з футболістами. Я міг бути досить вимогливим, але усвідомлював, що не варто принижувати гравців і говорити все, що спадає на думку, у моменти гніву.
Для мене основою завжди була ігрова дисципліна. Якщо партнер відкривається на вільному місці, його треба побачити й віддати передачу. Якщо футболіст не рухається після пасу, не пропонує себе знову, команді важко створювати моменти. Цього я вимагав і від себе під час кар'єри, і від гравців, уже коли став тренером.
- На початку 1990-х ви очолили "Динамо" в уже незалежній Україні. Що вважали найважливішим у побудові команди?
Необхідно було зібрати футболістів, які відповідали концепції команди, і сформувати колектив з чіткими стандартами. Кожен клуб має стартовий склад та резервістів, проте місце в команді не може бути забезпечене без належної праці. Я оцінював технічні навички, фізичну підготовленість, розуміння гри та ставлення до дисципліни. Для мене важливо, щоб футболіст умів діяти швидко, в один-два дотики, бачив гру в цілому, розумів, коли віддати передачу, а коли треба загострити ситуацію. Технічні здібності не є достатніми, якщо гравець не працює на благо команди.
Ви не вперше стаєте частиною "Динамо". Що стало причиною того, що клуб знову вирішив звернутися до вас у момент, коли була нагальна потреба у зміні тренерського складу?
У клубі мене добре знали, розуміли мої вимоги та стиль роботи. Іноді команді був потрібен тренер, здатний оперативно взяти на себе відповідальність. Я не завжди мав намір повертатися до тренерської діяльності, але коли клуб звертався до мене, я усвідомлював, що від мене чекають результатів та організованості.
Ви мали досвід роботи зі збірною України на початкових етапах її існування. Якою була та команда?
Ми прагнули зібрати команду з найсильніших українських футболістів, здатну конкурувати на міжнародній арені. У нас були гравці з високими показниками. Наприклад, Віталій Косовський виділявся своєю швидкістю та міг суттєво активізувати гру з флангу. У відбіркових матчах нам неодноразово не вистачало зовсім трохи, і я досі переконаний, що в деяких випадках суддівські рішення впливали на фінальний результат. Проте тренер також повинен оцінювати свою роботу — неможливо все зводити до зовнішніх факторів.
Які, на вашу думку, риси характеру повинні бути притаманні молодому гравцеві у футболі?
- Насамперед технікою, швидкістю мислення та фізичною готовністю. Особливо це стосується центральних півзахисників: вони мають уміти і відбирати м'яч, і починати атаку, і підключатися вперед, і завдавати ударів. Важливо не просто віддати пас, а відкритися, запропонувати себе знову, побачити продовження комбінації.
Одночасно я не вважаю, що колишній гравець може стати тренером команди лише через своє відоме ім'я. Для досягнення високого рівня тренерської майстерності необхідно навчатися. Треба пройти різні етапи підготовки, вчитися у інших, накопичувати досвід і розуміти, як взаємодіяти з людьми.
Лобановський, сучасний футбол і сьогоднішнє "Динамо"
Ви мали тісні стосунки з Валерієм Лобановським. Які враження залишилися у вас від цих стосунків?
- Ми дружили ще до того, як він поїхав працювати до "Дніпра". Лобановський був людиною непростою, упертою, але ми могли відверто говорити про футбол. До речі, я познайомив його з майбутньою дружиною Адою... Згодом, коли ми обидва працювали тренерами, я часто радився з ним. Він міг підказати, як краще організувати команду, як підготуватися до суперника.
Він завжди підкреслював: "Тренер - це ти, і лише ти несеш відповідальність за результат". Ця думка була абсолютно вірною. Лобановський володів унікальним футбольним чуттям і глибоко розумів суть гри. Хоча його тренувальні програми були надзвичайно інтенсивними, команда під його керівництвом демонструвала високу якість гри.
Які найзначніші трансформації відбулися у футболі з ваших часів до нинішнього моменту?
Швидкості, фізична підготовка та мислення футболістів зазнали значних змін. Сьогоднішній гравець повинен вміти швидко приймати рішення, грати в один дотик, постійно бути в русі та активно брати участь як в атаці, так і в захисті. В сучасному футболі вся команда повинна працювати разом як в обороні, так і в атаці. Мене розчаровує, коли гравець, віддавши передачу, зупиняється і не намагається знайти нову позицію або не помічає партнера, який знаходиться у більш вигідній ситуації. Важливо не лише володіти м’ячем, а й усвідомлювати, які кроки слід зробити далі. Крім того, необхідна ігрова дисципліна.
Ви регулярно висловлюєте свою критику на адресу сучасного українського футболу. Що саме викликає у вас найбільше занепокоєння?
Найважливішим аспектом є підготовка молодих футболістів. Вважаю, що багатьом не вистачає технічних навичок, фізичної підготовки та глибокого розуміння гри. Проте слід враховувати, що в Україні триває війна. Частина дітей та підлітків виїхала за кордон, де продовжують свої тренування, і це негативно впливає на розвиток нашого футболу. Нам необхідно зосередитися на підготовці тренерів, вдосконаленні дитячих футбольних шкіл, створенні належних умов для тренувань, а також на планах з повернення молоді до українського футболу після закінчення війни. Без системного підходу до роботи з юними спортсменами, не можна очікувати, що сильна національна команда з'явиться сама по собі.
Ви уважно слідкуєте за "Шахтарем" і європейським футболом. Які аспекти сучасного гри, на вашу думку, є найбільш показовими?
У "Шахтаря" виступають обдаровані молоді бразильці, які демонструють високу відповідальність під час матчів у єврокубках. Коли вони втрачають м'яч, їхня реакція миттєва: вони швидко повертаються назад, підтримують оборонні дії та працюють на благо команди. В українській лізі іноді можна спостерігати, як гравці зупиняються після втрати м'яча, але на європейській арені такі помилки не залишаються без наслідків. Мені до вподоби футбол, що характеризується швидкими атакуючими фланговими діями, індивідуальними обіграшами та сміливістю в створенні небезпечних моментів. Проте все це має гармонійно поєднуватися з дисципліною.
- Що для вас сьогодні означає київське "Динамо"?
Це моя команда, і я глибоко переживаю за її майбутнє. Моя мета — бачити, як вона знову досягає високих результатів. Я спостерігав за різними етапами "Динамо" і розумію, скільки зусиль потрібно для досягнення значних успіхів. Клуб повинен зберігати свої традиції, але водночас бути відкритим до змін, виховувати нові таланти та забезпечувати їм належну підготовку.
Яким образом ви хотіли б запам'ятатися в очах інших?
Я хочу, щоб пам'ятали, що я завжди віддавав усі свої сили футболу. Я грав за "Динамо" і національну збірну, працював тренером і старався виконувати свою роботу з максимальною чесністю. Звичайно, траплялися невдачі, були матчі, де нам не щастило. Проте я ніколи не виходив на поле з думкою про те, що можна здаватися. Футбол подарував мені багато, і я вдячний своїй родині, тренерам, товаришам по команді та всім, хто підтримував мене на цьому шляху. Найголовніше - я досі переживаю за "Динамо" та український футбол.
#
