"Забивши гол та вклонившись, висловив подяку людям": виклик до національної збірної, трагедія з Баланчуком, віра в Динамо - полтавський Баджо у складі ЗСУ - Футбол24

В Україну Віталій Кобзар приїхав у 21 рік, а через три роки дебютував у Вищій лізі. На той момент він виграв усі можливі титули у рідній Киргизії. Після періоду в Черкасах, 1996-го, Кобзар перебрався у Полтаву, де став легендою: допоміг Ворсклі у дебютному сезоні виграти бронзові медалі та відзначився першим історичним єврокубковим голом команди.

Нещодавно в медіа з'явилася новина про те, що 53-річний колишній футболіст вирішив долучитися до Збройних Сил України. У розмові з журналістами Футбол 24 Віталій Юрійович поділився своїми враженнями від служби в армії, розкрив секрети своїх незвичайних святкувань голів, розповів, чому, незважаючи на запрошення, не виступив за національну команду України, а також назвав своє друге улюблене місто після Полтави.

Яким чином виглядало ваше повсякденне життя до того, як вас мобілізували до Збройних Сил України?

- Я мешкав у Черкасах, де очолював місцеву команду Карбон. Також тренував дітей.

Це був мій вибір. Життя тут має свої особливості. Поступово адаптуюсь до нових умов.

- Почуваєтеся на своєму місці?

Нещодавно я отримав цікаву пропозицію – організувати футбольну команду, яка зможе брати участь у різних спортивних змаганнях. Я зв'язався з друзями, які готові допомогти мені з формою та футбольним обладнанням. Виходить, навіть під час служби в армії я залишаюся в світі футболу!

- У якому підрозділі перебуваєте?

Я працюю інструктором з фізичної підготовки в Головному центрі підготовки кадрів.

Чи траплялося вам зустрічати прихильників Ворскли під час служби в армії?

Коли стало відомо, що я служу в армії, фанати Ворскли почали писати моїй доньці. Мій зять, який був військовослужбовцем, загинув у Гостомелі. Його бойові товариші підтримують зв'язок з донькою і запитують про мої справи.

Чи маєте ви можливість слідкувати за футбольними подіями? Або хоча б за київським Динамо, яке тренує ваш екс-партнер Ігор Костюк?

- Ми з Ігорем товаришуємо. Не часто зідзвонюємося, але вітаємо одне одного зі святами. Якщо випадає нагода, то дивлюся матчі Динамо. Вболіваю за Ігоря та його команду.

- Ви народилися у столиці Киргизії - місті Фрунзе, яке тепер називається Бішкеком. Що пригадуєте про своє дитинство?

- Головна асоціація - футбол. Змалечку мріяв стати футболістом і не розглядав інших варіантів. Фрунзе мого дитинства - затишне місто, одне з найбільш зелених у Середній Азії.

Чи ваші батьки не були пов'язані зі світом спорту?

Ні одного. Мої батьки працювали у тролейбусному депо. Не дивно, що значну частину дитинства я проводив у тролейбусі. Щоразу, коли мене забирали з дитячого садка або школи, я разом з мамою мандрував містом на тролейбусі.

Враховуючи ваше прізвище, можна припустити, що ваш родовід має українське коріння.

Мої батьки походять з Кіровоградської області. Після закінчення Другої світової війни багато українців вирушили до Киргизстану, Казахстану та Узбекистану, серед яких були й мої предки. Проте, батьки не ділилися цими спогадами, і я не намагався їх розпитувати.

Футбол став тією ниткою, що з'єднала вас із землею ваших предків. У 1994 році ви приєдналися до черкаського Дніпра, отримавши запрошення від вашого колишнього партнера Семена Осиновського.

- Разом з Осиновським ми грали за Алгу. Він розпочинав тренерську кар'єру в Черкасах і покликав мене у Дніпро. Осиновський був класним футболістом, а потім став хорошим організатором, підібрав чудовий колектив, з якого розпочали свій шлях багато відомих українських футболістів.

Ви очолювали команду Алга, ставши головним бомбардиром і, будучи ще молодим, здобули всі можливі трофеї, отримавши звання найкращого гравця Киргизії. Напевно, у вас були варіанти більш престижні, ніж пропозиція з Першої української ліги.

- Конкретики не було. Наш тренер Борис Подкоритов казав, що є інтерес від різних команд, проте Осиновський був найшвидшим. Зрештою, я ніколи про це не шкодував. Ще раніше, коли мене викликали в юнацьку збірну СРСР, я отримував запрошення у Харківський спортінтернат. Однак мій перехід не відбувся.

У Алзі ви також мали можливість співпрацювати з В'ячеславом Соловйовим, котрий раніше був тренером київського Динамо на переході між 50-ми та 60-ми роками. Які враження залишилися від роботи з ним?

- Строгою. Дуже організований чоловік. Командна структура була надзвичайно простою: Соловйов висловлював свої думки, а ми їх реалізовували.

Після двох років, проведених у Черкасах, ви переїжджаєте до Кристалу в Чорткові, що на Тернопільщині. Команда відзначилася найуспішнішим сезоном у Першій лізі.

- Фантастичне місто! У Чорткові чудові люди, які нас тепло підтримували на стадіоні. Мабуть, в плані атмосфери та спогадів це моє друге улюблене місто. Звичайно, що після Полтави. Осиновський поїхав тренувати у Чортків і взяв із собою мене та ще кількох хлопців. Тренер підібрав футболістів, котрі справді любили футбол. У нас не було жодних завдань, але ми отримували величезне задоволення від самого процесу.

- 1996-го вас запрошують у Полтаву. То була ініціатива головного тренера Ворскли Віктора Пожечевського?

Хоча я не володію всіма нюансами переходу, хочу підкреслити команду, яку зібрав Віктор Олександрович. Окрім мене, до Полтави вирушили також Сашко Агарін і Василь Гречаний. Ми грали простий футбол, без складних тактичних схем, але на полі показували хороші результати. Бронзова медаль після виходу з Першої ліги — яскравий доказ цього.

Кажуть, що в Полтаві вас кликали Роберто Баджо.

(Сміючись) Так, це дійсно так.

Як ви вважаєте, це пов'язано з манерою гри чи, можливо, з образом зачіски?

- Напевно, обидва фактори мали значення. Принаймні, я не ображався. У будь-якому разі я не намагався наслідувати Баджо. Однак прізвисько приклеїлося.

Через кілька років, коли ви знову з'явилися на полтавському стадіоні, вже в ролі футболіста київської Оболоні, фанати вітали вас гучними оваціями.

Це ніколи не стерти з пам'яті. Пам'ятаю, як шанувальники вигукували моє ім'я, і всі піднялися з місць. Це було надзвичайно зворушливо.

Ви почали свою кар'єру у Вищій лізі в 24-річному віці. Чи не трохи запізно?

- Звичайно. Якби потрапив сюди раніше... Але не скаржитимуся - дехто узагалі до Вищої ліги не добирається.

- Ваш стиль футболу - це, скоріше, про атаку та креатив. Однак два вилучення в елітному дивізіоні таки заробили. Пригадуєте їх?

Ні, у пам'яті залишилася тільки одна червона картка. Це сталося під час матчу з кіровоградською Зіркою, коли мене вилучив арбітр Сергій Татулян. Все було справедливо. Наприкінці гри я зіграв досить агресивно проти суперника, здається, це був Богдан Єсип. Радію лише тому, що не завдав йому серйозної травми.

Ваше ім'я, перш за все, асоціюється з Ворсклою. А які у вас асоціації виникають з Ворсклою та Полтавою?

- Це футбольне місто і увесь мій футбольний світ. Керівники клубу робили все для нас, а ми намагалися віддячувати на полі. 1997-го, коли у дебютному сезоні ми здобули бронзу, високо підняли планку. І ця планка трималася донедавна.

У команді Ворскла ти здобув чимало голів, а святкування їх відзначалося оригінальністю. Як виникла ця ідея?

Я звернувся до публіки з чимось на зразок поклонів. Це відображало мій душевний стан — таким чином я хотів виявити вдячність фанатам за їхню підтримку на стадіоні. Коли забив гол, я вклонився — так я дякував людям. Не можу точно сказати, звідки це виникло. Мабуть, це спонтанна ідея, яка прийшла мені в голову. Принаймні, я не черпав натхнення з інших джерел.

- Ви відчували тепло від полтавських вболівальників у відповідь?

Завжди і в будь-якому місці. У місті, в крамниці... Я дуже радий, що став частиною історії Ворскли як футболіст, який відзначився першим голом у єврокубках. Цей удар у Ризі у ворота Даугави 1997 року залишиться в моїй пам'яті назавжди.

Кажуть, що після фінальної гри за бронзову медаль ви в захваті кинули свої бутси в напрямку фанатів на трибунах?

- Дійсно? А я ще потім шукав, куди зникли мої бутси Diadora (Усміхається). Чесно, це так давно було, що я й забув.

- Ви настільки яскраво виступали за Ворсклу, що навіть отримали виклик до національної збірної України.

Так, Валерій Лобановський запросив мене на матч проти Англії. Клуб отримав офіційний запит від ФФУ. Однак, на той момент, напевно, ніхто не знав, що я раніше виступав за збірну Киргизії. Тому шансів отримати запрошення до національної команди України у мене не було. Добре, що інформацію про це вчасно з'ясували, і це не призвело до жодних документальних ускладнень. Хоча, з точки зору ігрової кар'єри, дуже приємно, коли тебе запрошують у збірну України — це справжнє визнання.

"Мені приємно, що я потрапив у історію Ворскли..."

Вашими колегами у Ворсклі були Сергій Баланчук та Олександр Гончар, які загинули на війні заради України. Чи мали ви можливість поспілкуватися з ними після завершення своєї кар'єри?

Я мав тісні стосунки з Сергієм. Ми регулярно спілкувалися по телефону та зустрічалися в Києві, щойно я приїздив туди. Мені надзвичайно сумно через його відхід. Ми були доволі схожі — врівноважені та спокійні. Принаймні, багато хто говорить, що я теж досить спокійний і тихий.

Чи змінило вас служіння в Збройних силах України?

Ні, зовсім навпаки. Ти занурюєшся у безліч нових процесів. Це абсолютно інший всесвіт, з атмосфетою, яка кардинально відрізняється від повсякденного життя.

- У буденному житті, окрім футболу, ви захоплювалися приготуванням їжі. Це давно у минулому?

- Я б сказав, що став готувати ще краще (Усміхається).

Ваш колега з Оболоні, Павло Кутас, обрав шлях кулінарії після завершення кар'єри у футболі. Чи розглядали ви можливість відкриття власного ресторану?

- Павло - красень! Суші крутить, займається цікавою діяльністю. Я полюбляю готувати, але виключно для себе і для рідних. Своєрідний метод відволіктися і розслабитися.

Чи вважаєте ви, що здобуття бронзових медалей з Ворсклою у 1997 році стало найзначнішим досягненням у вашій кар'єрі?

Мабуть, це дійсно так. Якщо поглянути на все своє життя, то найяскравіший момент полягає в тому, що я мав можливість грати у футбол і приносити радість фанатам. Це є найважливішою цінністю.