Олексій Юренко, ініціатор Благодійного фонду "МІЛА", поділився: "Мене надихає погляд людей, сповнений вдячності."

Спогади про матір, підтримка військових, розвиток культури та спорту, піклування про переселенців і безпритульних тварин – діяльність Олексія охоплює багато аспектів. Ми мали можливість поспілкуватися з ним про його благодійну діяльність, виклики, з якими він стикається, джерела натхнення та основні принципи життя.

Олексій Андрійович Юренко — відомий благодійник, активний громадський діяч, волонтер та підприємець. Він з'явився на світ 7 жовтня 1985 року в столиці України, Києві. Навчався в Київському університеті туризму, економіки і права, де здобув спеціальність у галузі правознавства. Олексій є засновником Благодійного фонду "МІЛА", який активно підтримує киян, які опинилися в скрутних ситуаціях, а також допомагає переселенцям, зокрема з Маріуполя.

Засновник і керівник компанії "7-ГРУП", а також голова житлово-будівельних кооперативів "Махалівський" і "Європа". Основна сфера його діяльності зосереджена на будівництві житла економ- і середнього сегменту в околицях Києва, а також розробці мобільних домівок для українців, які втратили свої оселі через війну.

Олексію, поділіться, будь ласка, коли у вас виникла ідея зайнятися благодійною діяльністю?

Відверто кажучи, я з самого дитинства пам'ятаю, як завжди допомагав оточуючим. У школі та дитячому садку я часто ділився з тими, хто потребував більше. Я регулярно пригощав своїх друзів яблуками та цукерками, віддаючи все, що мав. Ідея створити офіційний фонд прийшла мені в голову у 2011 році, після того як втратила мама.

Цей етап мого життя виявився надзвичайно важким, але саме тоді я усвідомив важливість продовження добрих справ, які робила моя мама. Вона працювала в сфері харчування, допомагаючи тим, хто потребує, та мала велике серце для тварин. Моя мама була надзвичайно доброю і щирою людиною, завжди готовою поділитися останнім. Коли я почав думати про створення благодійного фонду, назва з'явилася миттєво — на честь Людмили, яку ми в сім'ї лагідно називали Міла. Це стало не просто формальністю, а справжнім символом: її пам'ять живе в кожній доброті, яку ми здійснюємо.

Коли ваша підтримка стала офіційним фондом?

Коли розпочалася війна в 2014 році, я вирішив заснувати благодійний фонд. З початком АТО я не міг залишатися байдужим, тому разом із друзями та знайомими почали збирати гроші та речі для армії, купуючи автомобілі. Спочатку все проходило в досить хаотичному режимі. Згодом, у рамках нашої діяльності, ми також намагалися зосередитися на проблемах залежностей — алкоголізму, наркоманії та ігрової залежності. Це теж було важливе внесення, хоч і виходило за межі традиційної благодійності.

Три роки тому я змінив свій підхід до надання допомоги. Я помітив, що з’явилося безліч фондів, які підтримують військових, але звичайні люди — переселенці, пенсіонери, багатодітні родини — часто залишаються без уваги й підтримки. Тому я вирішив зосередитися на їхніх потребах, а також не забуваю про тварин, яких залишили напризволяще. Я знайшов своє покликання, отримую позитивні відгуки та вдячність від людей, які звертаються до нас, і це приносить мені велике задоволення.

Яким чином ви вирішуєте, кому надати свою допомогу?

- У нас зараз дуже багато звернень. Люди приходять, пишуть заяви, приносять необхідні документи. Наші працівники Фонду все занотовують та перевіряють. Працюємо у Києві, у Шевченківському районі - я там виріс, добре знаю цю місцевість. Тож допомагаємо насамперед пенсіонерам, людям з інвалідністю саме з цього району. Також до нас звертаються ВПО та жителі інших районів столиці, яких ми не залишаємо без уваги.

Наша основна діяльність полягає у наданні продуктових наборів, адже їжа є базовою необхідністю. Проте трапляються й інші випадки. Наприклад, одна мама-переселенка звернулася до нас з проханням про планшет для свого сина, який має аутизм, щоб він міг комунікувати – ми знайшли можливість і придбали його. Іншій жінці, пенсіонерці, було необхідно вікно у соціальному закладі – ми вирішили цю проблему. Навіть звичайний чайник став предметом запиту. Здавалось би, це дрібниці, але саме вони роблять життя людей більш комфортним і людяним.

Чи траплявся у вас момент, коли ви усвідомили: "Це саме те, чим я хочу займатися"?

У 2023 році я нарешті знайшов своє призначення. Раніше я намагався визначити, чим хочу займатися, експериментуючи з різними шляхами. Але, коли побачив справжню вдячність у очах переселенців, дітей і літніх людей, зрозумів, що знайшов своє місце. Спілкування з ними наповнює мене натхненням.

- Які проекти вашого фонду Ви вважаєте найбільш значущими?

Одним із ключових проектів фонду "МІЛА" стала реконструкція бомбосховища в лікарні "Охматдит". Хочу поділитися, як це відбувалося. Все почалося з благодійного вечора, організованого Ігорем Коржем, засновником фонду "Мистецька ініціатива". Я отримав запрошення взяти участь у цьому заході і дізнався, що метою збору коштів була реконструкція укриття в "Охматдиті". Однак зібраних коштів виявилося недостатньо, оскільки обсяг робіт був значним. Тоді Ігор звернувся до мене за допомогою, і я вирішив підтримати ідею. Як людина, що має досвід у будівництві, я одразу запропонував надати проекту необхідні матеріали.

Я спостерігав, в якому жахливому стані все перебувало до реконструкції, і яким стало після - охайним, чистим та безпечним. Найголовніше те, що цей проект вже врятував життя. У 2024 році, коли під час обстрілу столиці ракета вразила територію лікарні, в укритті знаходилися діти та медичний персонал. І саме завдяки цій роботі їм вдалося вижити.

Ми продовжуємо підтримувати лікарню, зокрема педіатричне відділення: забезпечуємо дітей фруктами, даруємо квіти медикам, а іноді фінансуємо лікування малечі. Це не завжди відбувається на публіці, але вчинки наші – від чистого серця.

Відомо, що ви сприяли виходу на екран фільму "Малевич". Чи є це вашою першою підтримкою українського кінематографа?

- Я допоміг у промоції фільму "Малевич". Адже мало просто створити фільм. Треба, щоб про нього дізналися в Україні та за кордоном. Важливо, щоб українці знали своїх митців, дбали про свою спадщину і обов'язково заявили на увесь світ, що Казимир Малевич - український митець!

Ви не раз ділилися враженнями про театральні вистави у своїх соціальних мережах. Як ви вважаєте, чи можна вас назвати театралом?

- Ні, театралом я себе не називаю. У дитинстві театр для мене був веселою розвагою. А вже у свідомому віці, десь у 25 років, я відкрив його зовсім по-іншому. У театрі є особлива енергетика, адже актори віддають глядачам свою силу та емоції.

Завдяки благодійній діяльності я став частиною театру "Особистості". Мене зустрів його керівник, Петро Мага, який є не лише талановитим актором, а й поетом. Він запропонував мені підтримати цей театр, і я миттєво погодився. Ми купили всі квитки на дитячу виставу та розподілили їх серед вихованців БФ "МІЛА". Реакція дітей була неймовірною - їхній захват став для мене найкращою винагородою.

Згодом я вирушив з дружиною та друзями на виставу "За двома зайцями". Це було просто чудово: щиро, весело і невимушено. Я усвідомив, що театр здатний не тільки розважати, але й виховувати. Тому я переконаний, що наша співпраця з театром продовжиться, адже це також сприяє розвитку нашої країни та формуванню майбутніх поколінь.

- Ви згадували любов до тварин. Це теж важлива частина вашого життя?

Отже, у мене вдома живуть три собаки і кішка. Я жартую, що це мій "Щенячий патруль" (сміється). Я також активно допомагаю притулку в Пирогові, яким опікується громадська організація "Товариство захисту тварин 'SOS'". Там перебуває більше тисячі тварин. Крім того, я підтримую притулок у Бучанському районі, де жінка пожертвувала свій будинок для 50 собак, які були залишені після окупації. Для мене це дійсно героїчний вчинок.

Моя мета — створити сучасний притулок для тварин, відповідно до європейських стандартів. У нас це вкрай необхідно.

Поділіться своїми іншими проектами, будь ласка.

Ми активно підтримуємо молодіжну регбійні команди, які готуються до міжнародних турнірів. Надаємо їм допомогу з транспортом, проживанням і харчуванням. Крім того, ми маємо намір організувати благодійний футбольний матч за участю ветеранів "Динамо" та команд переселенців.

Що надихає вас йти далі, незважаючи на всі випробування?

- Серце. Раніше бізнес дозволяв відкладати 20% на благодійність, а тепер ситуація змінилася - 80% коштів йде на фонд. Прибутки практично відсутні, але є команда та люди, які потребують підтримки. Особливо мене надихають очі людей, сповнені вдячності.

Чи вистачає часу на родину при такому розкладі?

Для мене батьківщина завжди на першому місці. Я одружився у двадцять, а вже в одинадцять став батьком. У нас троє хлопчиків. В мене є принцип: неділя - це день для родини. Жодних відряджень і роботи. Цей час присвячую дітям та дружині.

Які принципи ви втілюєте у вихованні своїх дітей?

- Повага до людей, шанування традицій предків і доброта. Я завжди наголошую: "Доброта - це справжня сила". Не конфлікти та зло визначають нашу силу, а вміння проявляти доброту і підтримувати ближніх. Бажаю, щоб мої діти виховувалися з цими цінностями.

У наступному сегменті нашого інтерв'ю ми обговоримо досвід Олексія у створенні мобільних житлових приміщень для людей, які постраждали від війни. Він поділиться викликами, з якими стикається у бізнесі в нинішніх умовах, а також розповість про новаторські рішення, які впроваджує у своїх проектах. Ми також торкнемося теми співпраці з державними та міжнародними партнерами, а також дізнаємося його думку щодо економічних реформ, які можуть позитивно змінити Україну.