В цьому інтервʼю - про тренера, який приходив додому, якщо Діма пропускав тренування, бійку в роздягальні "Олімпіка", автогол Максима Білого після слів Вернидуба, McDonald's перед матчем в Іспанії та відсоток жиру, через який він не потрапляв у заявку, "Цезаря" Васильєва, світло на "Стадіо Олімпіко" і про те, що він хотів би зрозуміти набагато раніше.
"Я почав думати про завершення ще рік тому"
Під час літа ти оголосив про свій відхід з професійного футболу після майже двох десятиліть у цій грі. Коли ти усвідомив, що настав момент піти? Це було спонтанне рішення чи процес зрілості думок?
Ти зараз ставиш мені питання, і хоча з того часу минуло лише півроку, відчуття таке, ніби це сталося дуже давно! Звичайно, це не було спонтанним рішенням. Я почав розмірковувати про це приблизно рік тому. Практично щодня, після кожного тренування, я повертався до цієї думки. Не можу сказати, що це було надто важко, але відчуття суму все ж присутнє. Проте, як говорить моя дружина: "Ти вже молодець!" (сміється - прим. К.К.).
Що є найбільш складним у процесі відпускання? Чого тобі найбільше не вистачає після кількох місяців?
- Однозначно - колективу. Пацанів, жартів у роздягальні, підготовчого процесу перед тренуваннями, виїздів на ігри. Трошки важко, звісно, коли протягом 20 років у тебе кожен день проходить приблизно однаково, а потім раптом цього всього немає. Але, як я вже казав, я готувався до цього, і, можливо, це трохи спростило ситуацію.
У своєму зверненні ти згадував, що плануєш залишитися у світі футболу. Чим ти займаєшся в даний момент і яку роль бачиш для себе через п’ять років – тренера, спортивного директора чи агента?
- Коли 20 років займаєшся улюбленою справою, важко дивитися на щось інше. Я люблю футбол, люблю все, що відбувається в ньому і навколо нього! Зараз працюю тренером в академії "Руху" з командою U-17. Пацани топові, я з ними кайфую. Це одні з найкращих і найталановитіших молодих гравців України, тому з ними дуже цікаво працювати. Роль спортивного директора мені також цікава, але поки що не доводилося спробувати себе в ній. Тому зараз це більше бажання, а як буде далі - подивимося.
"Президент виплатив мені зарплату заздалегідь, хоча я про це не звертався."
Останній розділ - "Куликів-Білка" та Друга ліга після УПЛ, а також роль капітана в "Кривбасі". Що спонукало прийняти таке рішення?
Я завершив чемпіонат за кілька турів до його кінця – останньою, здається, була гра проти "Ворскли", якщо не помиляюся. Через травму коліна мені довелося зробити операцію. Вона виявилася досить простою і тривала близько 20-30 хвилин: мені почистили меніск, і на цьому все.
Літня відпустка виявилася зовсім нетривалою, і я зміг відновитися лише на початку третього туру чемпіонату. Здавалося, що відшукати щось цікаве в той час буде непросто. А їхати кудись на тих умовах, які пропонували деякі команди, не хотілося. Вже краще залишитися вдома. Після зустрічі з Юрієм Трушем (менеджером у футболі - прим. К.К.) все змінилося, і перехід у "Куликів", який спочатку здавався мені абсолютно неможливим, все ж таки відбувся. Тоді я вирішив, що це стане останньою командою в моїй кар'єрі. І ані на мить не пожалкував про те, що опинився там.
Яка ж насправді Друга ліга зсередини, особливо в порівнянні з УПЛ, національною збірною та європейськими турнірами? Що стало для тебе несподіванкою, і чи приносив цей сезон задоволення?
Безумовно, існували відмінності в кількості працівників, умовах для спортсменів, можливостях для реабілітації та відновлення, а також, можливо, в організації та рівні професіоналізму. Проте, команда "Куликов" заслуговує на велику похвалу! Я мав можливість спілкуватися з керівництвом, і вони чітко усвідомлювали поточний стан клубу та свої майбутні цілі. Вони відкрито визнавали свої помилки та завжди прагнули їх виправити. Хоча процес не завжди був швидким, вони все ж знаходили шляхи для покращення.
Різниця між командами дійсно відчувалася, і хлопці це усвідомили під час матчу Кубка з "Кривбасом". Проте я отримав справжнє задоволення від цього етапу. Моя мета була швидко адаптуватися після переходу з "Кривбаса", і, на мою думку, мені це вдалося. Найважливіше, що хлопці та весь клуб прийняли мене в свою сім'ю. Я щиро вдячний їм за це, адже до переходу я нікого там не знав!
Ви здобули титул чемпіонів і піднялися до Першої ліги, але влітку вирішили розірвати контракт за взаємною згодою. Чому ж не продовжили співпрацю на рівні Першої ліги?
Так, це насправді моє перше золото в кар'єрі! (сміється). Після чемпіонату ми провели зустріч з керівниками та тренером, де обговорили моє майбутнє в команді. Основна тема розмови стосувалася моїх м'язових травм, яких, треба визнати, було чимало під час чемпіонату. Ми дійшли згоди, що якщо ситуація не поліпшиться, то просто попрощаємось - і на цьому все.
Так і трапилося: я знову отримав травму, і після цього наша співпраця завершилася. Щоб ти зрозумів, рівень довіри між мною та керівництвом був на найвищому рівні. Я навіть підписав річний контракт, але всього через два тижні змушений був покинути клуб. Президенти виплатили мені зарплату за кілька місяців наперед, навіть коли я вже не був у команді, хоча я цього не просив. І я без зайвих запитань розірвав контракт.
"Перший тренер приходив до нас додому, якщо я пропускав тренування"
- Ти з Вугледара - міста, про яке вся Україна дізналася через війну. Яким воно було у твоєму дитинстві?
Це місто для мене стало символом кохання та спогадів. Усе, що я маю, всю свою пристрасть до футболу я здобув саме звідти. Там пройшли мої дитячі роки, і всі мої друзі — деякі з них зараз на передовій. Саме там я зустрів свою дружину, і саме там вперше зрозумів, що таке добро і зло. У підсумку, це був надзвичайно цікавий час!
Хто став твоїм проводирем у світ футболу? Чому ти обрав "Олімпік", а не "Шахтар" чи "Металург", які були так близько?
Мій перший наставник - Микола Микитович Панасюк з Вугледара. Я щиро вдячний йому за те, що колись вирішив взяти мене під своє крило. Коли я пропускав тренування (усміхається), він без вагань приходив до нас додому, щоб дізнатися, чому я не прийшов. Він також організовував мої перегляди в академіях, пропонував мені різні клуби і ніколи не припиняв своїх зусиль у цьому напрямку!
Тоді якраз проводили набір дітей до спортивних академій. Звісно, я вирушив до "Шахтаря". Відбір складався з чотирьох етапів, і я успішно пройшов три з них, але на четвертому не зміг показати потрібний результат. Одразу ж після цього з'явилася можливість приєднатися до "Олімпіка". Мені запропонували місце, і ми з батьками вирішили погодитися.
У 17 років ти вже виступав за професійний "Олімпік". Які це відчуття — бути підлітком на полі проти досвідчених чоловіків?
- Тоді запровадили ліміт: у Другій лізі на полі мав бути один футболіст 1990 року народження, у Першій - 1989-го. Ось так мене й узяли. Хоча з чотирьох років в академії "Олімпіка" я приблизно три з половиною просидів на заміні! У першій грі, здається, я забив. Спочатку думав, що все буде так само, як з однолітками, але потім у мене були не дуже вдалі матчі. Старші почали трохи "пхати" мені - і ми навіть побилися прямо в роздягальні. Після цього моє легковажне ставлення одразу змінилося!
Протягом усієї своєї кар'єри мені пощастило мати поруч чудових хлопців. Як і годиться, старші гравці завжди підтримували, усвідомлюючи, що один молодий футболіст все ж знайде своє місце на полі. І, напевно, краще вже допомогти йому, ніж перешкоджати! (сміється).
Яким був "Олімпік" в донецькі часи і яку роль у його розвитку відігравав президент Владислав Гельзін?
- На той час я вважав їхню академію однією з найкращих. Звісно, "Шахтар" і "Динамо" зараз не беремо до уваги, але там було все: екіпірування, нові номери на базі, харчування, поля для тренувань. Для мене було все необхідне! Владислав Григорович жив цим клубом і робив усе, щоб ставало краще - як для першої команди, так і для академії. Я знаю його тільки з хорошого боку!
Оренда в "Кривбасі" у 2010 році стала моїм першим досвідом на рівні професійного футболу. Що залишилося в пам’яті?
Безумовно, я пам'ятаю той момент, коли це сталося. Мені подзвонили з клубу "Олімпік" і повідомили: "Готуйся, через два дні вирушаєш до Кривого Рогу". І я поїхав! Це був мій перший довгий переїзд від рідного дому, тому, звичайно, я трохи нервував. Але з часом все налагодилося.
Вернидуб вигукнув: "Поверніться і забийте у свої ворота!" – і Білий реалізував момент.
Як ти потрапив до Луганська і до команди "Зоря"?
Перед матчем з "Кривбасом" я проходив збори з основним складом "Зорі" в Туреччині, але не потрапив до команди. Після цього я вирушив до Кривого Рогу. Рік я провів у дублі, а згодом Максимов запросив мене до першої команди. Я зіграв перше коло, а згодом "Зоря" знову вирішила забрати мене до себе.
- "Зоря" Вернидуба - це "мужики", характер, контратаки. Що Юрій Миколайович змінив особисто для тебе?
Мабуть, найважливіше, що я засвоїв від нього, — це навчитися ставити перед собою високі вимоги як на полі, так і в житті. Я безмежно поважаю цю людину. Звісно, часом було непросто, іноді хотілося йому заперечити (сміється). Але все, що він зробив для мене пізніше, я щиро ціную.
2014 рік: анексія Луганська, переміщення до Запоріжжя, затримки з виплатою зарплат. Як ти це витримував? Чи виникали у тебе думки про те, щоб втекти?
Це справді захоплююча розповідь. Я спостерігав, як усе розгорталося: лише-но почали зводити барикади, люди почали гуртуватися. Ми з Максом Білим відправили наших дружин приблизно за місяць до того, а самі виїхали пізніше, коли ситуація стала напруженою. Нам вдалося вирушити в останній день - після нас людям вже було надзвичайно важко покинути місто, все почало загострюватися.
Я пережив два періоди затримок виплат із "Зорею". Зараз можу про це говорити спокійно, але тоді ми всі прагнули грати, і я, звісно, не був винятком. Ніхто не був задоволений ситуацією, але ми змушені були терпіти. У голові зрідка виникали думки про можливість знайти нову команду і змінити обставини, особливо в контексті затримок. Я також задумувався про можливість спробувати свої сили за кордоном.
Перший матч у Лізі Європи проти "Феєнорда" в Роттердамі. Які спогади залишилися у тебе про той вечір?
Це було справжнє безумство, а не просто матч! І результати, і все, що відбувалося, перевершило всі очікування. Звичайно, в позитивному сенсі. Для багатьох з нас це була перша гра на такому великий стадіоні серед такої кількості вболівальників! Згадую про це з посмішкою на обличчі. Під час перерви відбулася кумедна ситуація. Ми програвали 0:2, Юрій Миколайович, як завжди, влаштував нам "розборки" у роздягальні (сміється), а перед тим, як вийти на другий тайм, кинув нам: "Ідіть, ще у свої ворота забийте!". І що ж? Здається, на першому ж стандарті – і Білий забиває у власні ворота! (сміється). Ми тоді на полі переглянулися і не змогли стримати усмішки, звісно (перший матч у Києві закінчився 1:1, а в Роттердамі "Зоря" змогла відігратися з 0:3, але пропустила на 90+2 хвилині і програла 3:4 - прим. К.К.).
Білий зателефонував: "Вітаю з запрошенням до національної команди!"
Серпень 2013 року: Фоменко запрошує тебе на матч з Ізраїлем як єдиного новачка. Яким чином ти дізнався про своє запрошення, і які емоції це викликало в тобі?
Ситуація розгорталася наступним чином: ми завершили тур, і, як зазвичай, всі вирушили додому на вихідні. І раптом мені телефонує Білий і каже: "Вітаю, ти отримав виклик до збірної!". Я спочатку не повірив і відповів: "Зачекай, ти жартуєш, яка збірна?". Він лише порадив: "Зайди, подивися сам". Ось так я дізнався цю новину. Відразу почав шукати інформацію, перевіряти, чи це дійсно правда. Звісно, спершу зателефонував родичам.
Якою постаттю був Михайло Іванович для спортсменів у такому випадку?
- Він був дуже спокійним. Більшість тренувань спостерігав збоку. Мені здається, коли я вперше приїхав до збірної, ми з ним навіть не розмовляли. Але він давав можливість проявити себе.
Яка ж була атмосфера в тій команді! Хоча Шевченко вже залишив пост, серед гравців все ще залишалися такі зірки, як Ярмоленко та Коноплянка...
Атмосфера в команді була неймовірною! Раніше я змагався проти цих гравців і спостерігав за виступами збірної, а тепер раптом опинився в їхньому колі. Тож спочатку я був дещо вражений!
Хто тебе зустрів і з ким ти завів дружбу?
У збірній я залишався досить стриманим. Особливих дружніх зв’язків не зав’язував. Найбільше спілкувався з Пʼятовим, Ракицьким та Кучером, адже ми часто разом подорожували на збори. Загалом, з усіма підтримував добрі стосунки, і всі ставилися до мене позитивно.
Яка, на твою думку, причина того, що після чотирьох матчів викликів більше не проводилися?
Вважаю, що моя гра проти Литви була не зовсім вдалою, і після того матчу мене більше не запрошували (товариська гра з Литвою 18 листопада 2014 року закінчилася з рахунком 0:0 - прим. К.К.). Можливо, вплинуло також те, що я перейшов до другого дивізіону Іспанії.
"В Іспанії мене не включили до складу команди через рівень жиру в організмі."
Як з'явилася ідея співпраці з Іспанією у 2015 році?
- Спочатку був варіант поїхати до Польщі, в "Ягеллонію". Ми навіть зустрілися у Варшаві після гри з "Легією", і я вже мав на руках контракт. Але потім щось пішло не так, і цей варіант відпав. Одразу після цього мене знайшла "Понферрадіна". Я думками вже був десь там, тому рішення про перехід ми ухвалили досить швидко.
- Що таке Понферрада - місто та клуб та яким був твій побут там?
Спочатку все здавалося надзвичайно складним. Я не розумів мови, не знав міста - взагалі нічого. Коли я прибув, у них почалися свята, і все було закрито на вихідних. Я вирушив у цю подорож сам, і не міг знайти нормальне місце для їжі, навіть перед грою змушений був заглянути в McDonald's!
Яким було оточення та як би ти охарактеризував місцевих фанатів?
- Люди там добрі, спокійні, нікуди не поспішають. Звісно, було багато мороки з документами, квартирою, мовою, але з часом усе налагодилося і стало легше. Це невеликий клуб з історією та вболівальниками, які живуть командою. Вони дуже тепло зустрічають і проводжають, ставляться з розумінням.
- Іспанську трохи підтягнув чи рівень "уна сервеса пор фавор"? (перекладається як "Одне пиво, будь ласка").
Ну, головне, що я швидко освоїв мову (сміється). У мене був викладач іспанської, тому вже через чотири-шість місяців я вільно спілкувався. Навколишнє середовище також стимулювало мене вчити мову: кафе, супермаркети, подорожі та спілкування з людьми. Зараз, коли немає практики, мені важче говорити. Багато чого з того, що я знав, вже забулося.
- А що було найважчим в адаптації - мова чи футбол Сегунди?
Мова – це, безумовно, перший аспект, який я зрозумів на 100%. Як тільки я усвідомив, чого від мене очікують, я вже був поза командою (сміється). І, звичайно ж, це зовсім інший стиль життя. Я приїхав з України, з Запоріжжя, з "Зорі", де все відбувається швидко і просто, де після роботи з Миколайовичем (Вернидубом - прим.К.К) ти завжди у русі. А тут, в команді, можна було мати два-три вихідні на тиждень! Можливо, це просто моя особиста ситуація. Я прагнув займатися самостійно, робити щось додаткове, а мені кажуть: "Діма, відпочинь, пообідай, добре виспись, прогуляйся, а завтра ми будемо тренуватися - ось там і працюй!".
Ти провів 17 ігор, і згодом висловлював жаль, що твій час в Іспанії був коротким. Які твої думки про цей досвід сьогодні?
- Мені там подобалося. Я вивчив мову, зрозумів, чого від мене хочуть, познайомився з класною сімʼєю, з якою ми досі спілкуємося. Не дуже часто, але завжди можемо запитати, як справи, привітати одне одного зі святами чи якимись подіями. Не хотілося, щоб мій перший закордонний досвід виявився негативним, особливо з огляду на те, що я там пробув недовго.
Чи зустрічав ти когось, хто згодом став знаменитістю? Які партнери чи суперники залишили незабутнє враження?
На мою думку, у цій команді є троє або четверо гравців, які виступали або ще виступають в Ла Лізі. На жаль, імена їх наразі не приходять мені на думку.
- Пилип Будківський розповідав нам, що в Європі легіонера не няньчать: або ти кращий за місцевих, або до побачення. Як було в Іспанії?
Саме так, я цілком підтверджую його слова! Для них не має значення, звідки ти походиш і скільки заробляєш. Мене виключили з ігор і навіть з деяких тренувань через відсоток жиру в тілі. Сказали, що поки він не знизиться до 10,5%, а в мене на той момент було 14%, я не зможу потрапити до списку на матч!
В "Ягеллонії" Васильєва отримав прізвисько Цезаря.
Як же ти врешті-решт потрапив до "Ягеллонії"?
Після мого від'їзду з Іспанії, "Ягеллонія" невдовзі знову зв'язалася зі мною. Цього разу все пройшло гладко і без затримок!
Сезон 2016/17 запам'ятався тим, що "Ягеллонія" до останнього моменту боролася за чемпіонський титул, здобувши в підсумку статус віцечемпіона. Якою була атмосфера в команді та чи існувала надія на те, що ви зможете обійти "Легію"?
Цей сезон виявився для мене надзвичайно цікавим. У нас була чудова команда, і, безумовно, ми прагнули до чемпіонства, сподіваючись його здобути. Проте в кінці нам трохи не вистачило. Я добре пам'ятаю останній матч, коли нам була потрібна перемога, але ми завершили гру внічию 2:2, зумівши відігратися після 0:2 (гра з "Лехом" відбулася 4 червня 2017 року; чемпіоном стала "Легія" - прим. К.К.). У команді атмосфера була досить нейтральною: не можу сказати, що на нас був сильний тиск, але й байдужості не спостерігалося.
Міхал Пробєж - який же це наставник? Всі говорять, що він надзвичайно емоційний.
Ця особа, як кажуть, ніколи не вагатиметься висловити свою думку! Він суворий і емоційний, проте завжди вмів відчути, коли саме його підтримка була необхідна команді. Переважно він був веселим і життєрадісним, але коли дратувався, це могло справити досить серйозне враження. Його характер частково можна порівняти з Миколайовичем. Він міг дати відсіч, але потім також міг визнати свої помилки.
Ми підтримуємо здорові стосунки. Я навіть надіслав йому повідомлення з привітаннями з приводу його призначення до збірної Польщі. Ми мали спокійну розмову.
- У складі були Пшемислав Франковський (потім "Ланс", "Галатасарай", збірна Польщі), Тарас Романчук, Костянтин Васильєв. Хто вражав найбільше? Чи було видно, що Франковський виросте до такого рівня?
- Уже з першого погляду на Франковського можна було зрозуміти, з ким саме ми маємо справу. Тоді він вже мав усі шанси потрапити до національної збірної, і навколо його особи точилося багато розмов. Тарас Романчук - це справжній трудяга, який на полі боровся за кожен м'яч, не зважаючи на обставини. Ми досі підтримуємо зв'язок і маємо добрі стосунки.
Що стосується Васильєва (рекордсмена національної збірної Естонії за кількістю зіграних матчів - прим. К.К.), то він дійсно втілює те, про що ти говориш. Він завжди міг здивувати. У "Ягеллонії" його прозвали Цезарем. Ті передачі, які він виконував, і ті голи, які забивав у тому сезоні, вразили не лише мене, а й всю команду!
Польща та Україна - сусідні країни, але їхній футбол має свої особливості. Чим відрізняються організаційні аспекти, культура вболівальників та ставлення до іноземців?
Що стосується ставлення до іноземців, я не можу зазначити нічого особливого. Їх було досить багато, тому я не спостерігав якихось незвичних ситуацій. Проте футбольні аспекти, організація навколо команди та підготовка – це вже інша справа. На стадіоні "Ягеллонії", що вміщує 25 тисяч глядачів, практично завжди було не менше 20 тисяч фанатів. Це стосувалося майже кожного виїзду! Передматчевий ажіотаж, взаємодія з уболівальниками, стратегії залучення людей до футболу та виховання у дітей любові до "Ягеллонії" – все це відбувалося на дуже високому рівні.
"Кажу пацанам: "Все, хлопці, вже 2:0 горимо!"
Ти знову опинився в "Зорі", але тепер під керівництвом Скрипника. Які зміни відбулися в команді в порівнянні з часами Вернидуба?
Це двоє тренерів, які мають різні методи взаємодії як з гравцями, так і з керівництвом, а також у процесі тренувань та підготовки команди. Порівнювати їх, мабуть, не дуже коректно. Все змінилося кардинально - від прибуття на базу до підготовки та проведення офіційних матчів. Можливо, Скрипник використовував більш демократичний стиль, ніж Миколайович.
- Дві бронзи, фінал Кубка. Що з того періоду цінуєш найбільше? Фінал Кубка досі болить?
- Я дуже ціную той колектив і сумую за ним. Це найкращий колектив за всю мою карʼєру. Я ціную всіх, хто тоді був поруч. Настільки все було круто, що я не можу сказати жодного поганого слова про когось. Попри всі проблеми, які були в команді та в кожного особисто, ми ніколи не приносили їх у роздягальню. Для мене це дуже цінно!
Що стосується фінальної гри, то я сприйняв її з холодною головою ще на етапі підготовки. Фінал є фіналом. Ми показали гідну гру, хоча нам трішки не вистачило до успіху, тому я не відчуваю сильного розчарування.
Група Ліги Європи, до якої увійшли "Лестер", "Брага" та АЕК, а згодом Ліга конференцій, де ми зустріли "Рому" під керівництвом Моурінью. Які спогади про єврокубкові баталії у тебе виникають? Ти обмінювався футболками з кимось?
- Щодо футболок, то вже не можу згадати (сміється), можливо, десь я і обмінювався! Найяскравіше в пам'яті залишилися стадіони, команди та футболісти, з якими ми зустрічалися. Одним з найцікавіших моментів була наша поїздка до Рима на матч проти "Роми". Звичайна розминка перед грою проходила, коли ми вийшли на поле раніше за суперників. І раптом на стадіоні почало гаснути світло, запанувала тиша — "Рома" виходила зі свого тунелю. Уся увага була прикута до них, а фанати почали співати.
Потім усе навколо стало яскравішим, засяяло, атмосфера була просто приголомшливою. Я звертаюся до хлопців: "Ну все, друзі, вже 0:2 програємо!" (сміється). Звичайно, це була лише жартівлива заувага, але, здається, ми насправді програли з рахунком 0:5 (сміється) (хоча насправді "Зоря" в Римі зазнала поразки 0:4, а вдома - 0:3 - прим. К.К.).
Ти мав можливість виступати разом з молодшими гравцями "Зорі", такими як Лунін, Кочергін та інші. Якими, на твій погляд, були їхні відмінності в порівнянні з твоїм поколінням?
- Я прийшов у "Зорю" якраз тоді, коли Лунін переходив до "Реала", тому про нього нічого особливого сказати не можу. А от Кочергін, Тимчик, Михайличенко, Кабаєв - усі молоді, голодні до футболу. Вони вже тоді ні на кого особливо не зважали, були стійкими до всього, працювали, не переймалися дрібницями. У кожного були свої особисті цілі, над якими вони працювали. Я про таке дізнався вже десь у 27-28 років, та й то від них самих! (сміється).
Спостерігаючи за Каменюкою та Вернидубом, я мріяв також стати капітаном.
Чому ти вирішив перейти з "Зорі" до "Кривбасу"? Тобі вже виповнилося 32 роки — чи усвідомлював ти, що цей проєкт може стати для тебе останнім значущим у кар'єрі?
Я не роздумував над цим довго. Коли Вернидуб зателефонував, я миттєво дав згоду під час розмови. Вже за мить після цього вирушив в дорогу. У мене не було альтернативи, окрім як прийняти цю пропозицію, та й відмовлятися не хотілося! Тоді я не заглиблювався в ці думки. Тепер, коли все стало на свої місця і "Кривбас" виявився моїм останнім клубом в УПЛ, можу так висловити свої почуття.
- Ти став капітаном. Що для тебе означала повʼязка в клубі, в якому ти не виховувався?
Я завжди захоплювався Каменюком і Вернидубом Віталієм, мріючи одного дня стати на них схожим і очолити команду. Це було для мене неймовірно важливо. Коли ж мені нарешті довірили капітанську пов'язку, я, можливо, не виявляв своїх емоцій надто яскраво, але в душі відчував гордість за цю довіру з боку хлопців і тренера. Бути капітаном як у "Зорі", так і в "Кривбасі" стало для мене великою честю.
Бронза з Вернидубом - тим самим наставником, який працював у першій "Зорі". Чи відбулися зміни в його підходах за цей час?
- Звісно, змінився. Став ще досвідченішим тренером. Так, він трохи спокійніший, ніж був у перший період у "Зорі", але зберіг усі свої здібності та якості - і як людина, і як тренер. Він спокійно прийняв те, що футбол і технології не стоять на місці. У цьому йому допомагав Віталік (син Віталій Вернидуб, який працює асистентом батька - прим. К.К.), до якого він зумів пристосуватися, і згодом це добре працювало.
Чому ви вирішили піти з "Кривбасу" у 2025 році? Чи було у вас бажання залишитися?
- Я провів у "Кривбасі" три роки - стільки ж, скільки тривав контракт Миколайовича. Можливо, клуб чимось був незадоволений у мені або дивився на вік - не знаю. Була розмова, під час якої мені просто сказали, що контракт продовжувати не будуть. І все. Але я точно хотів би залишитися там, без жодних питань!
"Професійний футболіст веде унікальний стиль життя."
Фінальні запитання. Хто був твоїм найскладнішим суперником на полі?
(сміється) У Європі ми зустрічалися з майже усіма надзвичайно цікавими командами. Грати проти них було не лише захоплююче, але й вкрай складно! Серед них можна виділити "Лейпциг" та "Рому". Не можна забути й про "Брагу", "Лестер" та "Бетіс". Зазначу, що у 2018 році "Зоря" вибила "Брагу" в кваліфікації Ліги Європи, а потім поступилася "Лейпцигу" з рахунком 0:0 вдома та 2:3 на виїзді (прим. К.К.).
З ким на полі ви мали найкраще спілкування?
Безумовно, хочу виділити свого товариша Віталіка Вернидуба. Загалом, з усіма ми були на одній хвилі. Хоча, як це часто буває, не все проходило бездоганно – іноді траплялися ситуації, коли один йшов у ліс, а інший – по дрова (сміється).
Хто з тренерів справив на тебе найбільший вплив?
Безперечно, Юрій Миколайович Вернидуб та Віктор Анатолійович Скрипник стали важливими фігурами у моєму житті. Обидва надали мені безцінні уроки, які я продовжую використовувати до сьогодні.
Який момент у футболі залишився у вашій пам'яті найбільше: гол чи гра?
Гол, напевно, належить "Десні" з Чернігова. Не можу виділити якийсь один матч, адже не всі з них запам'ятовуються однаково, проте кожен з них має свою особливу привабливість.
Якщо б з'явилася можливість переглянути одне зі своїх рішень у професійному житті, яке б це було?
- Я хотів би раніше зрозуміти, що означає бути професійним спортсменом не лише під час тренувань і матчів. Це щоденна робота над собою: підготовка до тренувань і після них, відновлення, харчування, сон, правильне ставлення до свого організму. Тобто усвідомити, що професійний футболіст - це не просто людина, яка приходить на тренування і грає матчі. Це цілий спосіб життя.
#
