"Мав на думці, що це фінал": ветеран військових дій, який зазнав серйозних травм обох ніг, не залишає футболу – надихаюча розповідь про Олександра Мальчевського.

Читайте також:

"Виникла необхідність ампутувати частину стегна": колишній гравець Шахтаря, який у 18 років служив в Азові і отримав серйозну травму, мріє про повернення у великий футбол.

Після початку повномасштабної агресії Росії Олександр вирушив на фронт, щоб боротися з окупантами. Під час боїв у Харківській області він отримав серйозне поранення обох ніг. Незважаючи на всі випробування, Мальчевський не залишив свою пристрасть, яка супроводжувала його все життя — футбол.

На сьогоднішній день Олександр Мальчевський представляє команду "Буревій Київщина" та національну збірну України з ампфутболу, де гравці використовують милиці. У бесіді з журналістом NV один із найвідоміших ампфутболістів країни поділився своєю історією про те, як отримав поранення під час війни, і як після реабілітації він розпочав новий етап свого життя, займаючись спортом на милицях.

Яким чином розпочалася Ваша кар'єра у військовій службі? Чи проходили Ви якусь спеціальну підготовку перед цим?

Після того, як Росія розпочала повномасштабну війну я долучився до війська, служив в Окремій президентській бригаді імені гетьмана Богдана Хмельницького. Коли прибув до частини, нас забезпечили всім необхідним, пройшли базовий курс навчання. Потім мене та інших моїх побратимів відправили на Харківщину для виконання бойових завдань.

Коли я служив у армії, батько з ранніх років привив мені захоплення полюванням. Я мав власну зброю, тому деякий досвід у цій справі вже був. Але загалом підготовка проходила досить безладно. Я був фізично в більш-менш хорошій формі, але, як кажуть, в стрільбі важливіше не те, як ти стріляєш, а те, яку підтримку надає артилерія.

Якою була складність у вашій сфері?

Ситуація не була надзвичайно важкою. Ми звільняли території та просувалися вперед. Наша група безпосередньо завдавала ударів по ворожій техніці. Іноді нам вдавалося зайняти позиції, проте через значну перевагу ворога у кількості артилерійських снарядів, наші позиції зазнавали нищівного удару.

Яким чином ви зазнали травм?

На Харківщині моя група працювала по важкій техніці ворога. Потім мали закріпитися на позиції, але розпочався мінометний обстріл по нас. Буквально перший снаряд, який прилетів, якраз і відірвав мені ногу. Просто -- бах. Дивлюся: одна нога ціла, а інша, на жаль, -- ні. На одній нозі пострибав в окоп. Побратим допоміг накласти турнікет.

Хлопці відтягували мене під вогнем. Евакуація тривала майже шість годин -- під постійними обстрілами, тому ніхто не міг під'їхати, щоб мене забрати. Спочатку просто волочили через посадку. Потім поклали на якусь драбину, зробили імпровізовані ноші -- так і несли. Було важко, адже я мав поранення обох кінцівок: одна була повністю втрачена, інша -- сильно знівечена.

Але, зрештою, мене врятували. Медики швидко надали першу допомогу. Я тоді спостерігав за своїми ногами і думав: ця—ціла, а інша... Я зрозумів, що її майже немає. І якось миттєво прийняв це: сталося — так сталося. Це війна.

-- Що робили після того, як отримали поранення?

Насправді, ситуація залишилася майже незмінною. Я займаюся роботою, пов'язаною з комп'ютером, тому знову повернувся на свою попередню позицію. Батьки спочатку не були в курсі мого поранення — я розповів їм про це лише тоді, коли повернувся додому з протезом.

Єдине, що залишило моє життя, – це футбол. Це було не лише захоплення, а важлива складова мого існування. Я присвячував цьому багато часу, регулярно відвідуючи два тренування на тиждень і граючи матчі у вихідні.

Після травми мені здавалося, що все скінчено. Я лише усвідомив, що більше не зможу грати у футбол...

Проте згодом в Вашому житті з'явився ампфутбол. Як ви вперше почули про цей вид спорту?

Я поставив перед собою мету – повернутися до звичайного життя, щоб не ставати тягарем для близьких. Я навіть не здогадувався, що є такий вид спорту. Про ампфутбол я не мав жодного уявлення.

Коли побачив оголошення про створення команди, яка згодом стала фундаментом збірної з ампфутболу, дуже довго вагався. Але одного дня дружина просто зібрала мені речі й сказала: Давай, їдь на тренування. Я поїхав. Мені сподобалося. Відтоді не пропустив жодного тренування.

Зараз я вже не просто гравець -- ще й допомагаю команді як тренер. І це, чесно кажучи, навіть важче. Те, що колись було хобі, тепер стало майже роботою. Уже навіть задумуюсь: може, варто завершити кар'єру гравця і зосередитися лише на тренерстві (посміхається).

Олександр Мальчевський поділився історією про те, як українські ветерани зупинили вболівальницю з Росії.