Тія і Вероніка жили на Донеччині, де Україна і українське до квітня 2014-го були звичною реальністю. Але одного дня все змінилося: Росія розпалила війну, принесла з собою чужі прапори, російські підручники і переписану історію. Українська мова, культура та ідентичність спершу стали неважливими, а згодом - небезпечними.
Після 2014 року та початку повномасштабного конфлікту в 2022 році Кремль інвестує в розвиток на окупованих територіях не лише лояльних громадян, а й осіб, які готові віддати своє життя за Росію.
Дві молоді жінки, одна з яких була всього дев'яти років під час окупації, а інша - шістнадцяти, діляться своїм досвідом втрати української ідентичності. Під час спроб відновити своє коріння вони зіштовхнулися з відчуттям страху, ізоляції та осуду з боку найближчих людей. Після десятирічного життя в умовах окупації, вони вирішили вирватися з нав'язаного російського світу та світогляду, залишивши своє рідне місто, щоб розпочати нову главу в Дніпрі та Харкові.
Імена героїнь були змінені за їхнім побажанням. Пропонуємо вам їхні історії, викладені в їхніх власних словах.
Весна 2014-го. Я кричу і намагаюсь забитись під ліжко, хоча це неможливо. Трасою зі сторони Росії в моє місто заїжджає військова техніка. Мама рахує машини і сміється. Каже, це наші "мальчики", все нормально. Ніхто не пояснює, що відбувається: окупація? вторгнення? звільнення?
Мені 9, я живу в сім'ї шахтарів в Макіївці на Донеччині. Хоча це російськомовне місто - навчаюся і пишу свої перші вірші українською. В школі у мене є предмет "Я і Україна". Я знаю, що у нас носять вишиванки і віночки. Весь мій побут, усе навколо - українське.
Я поки що не вивчала історію і не зовсім усвідомлюю кордони своєї держави, але все ж не можу зрозуміти, як якась її частина може просто відокремитися?
Я завершаю 4-й клас за старою програмою. Мені вручають український табель успішності та похвальний лист. Після цього українська мова залишається тільки на уроках мови та літератури, яких проводять небагато і часто без натхнення. Якщо є можливість замінити уроки на класну годину, вчителі так і роблять. З часом деякі учні втрачають розуміння мови і починають користуватися перекладачем на телефоні. Вчителів української мови відправляють на перенавчання, щоб вони викладали російську. Наш клас вважають "відсталим", адже ми пишемо російською на рівні першокласників. Мої вірші також стають російськомовними.
На школі висять прапори "ДНР". У моєму класі висять портрети російських письменників. Ми маємо "Уроки гражданственности Донбасса", на яких нам розповідають про русскую православную церковь: їй немає альтернатив. На уроках музики замість пісень про вчительку, маму і дощик вивчаємо військово-патріотичні.
Щороку ми уважно готуємося до 9 травня. Ми завжди приносимо квіти до танка, що є пам’ятником подіям Другої світової війни. З 2017 року в коридорах нашої школи з'являються великі стенди, присвячені історії Росії та цій війні.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
2022-й. Я люблю фентезі, яскраво одягатися, займатися рукоділлям. Навчаюсь на першому курсі Донецького університету на філолога-русиста. Мені страшенно подобається.
Я планую стати педагогом з російської мови та літератури.
Якщо ви запитаєте мене, ким я є, я не зможу дати чітку відповідь. Мої батьки стверджують, що Україна зазнає атак, але в глибині душі я відчуваю себе українкою. Проте впевненості в цьому немає. Коли мені вручають паспорт "ДНР", це сприймається як образа, адже насправді громадянство "ДНР" є ілюзією.
Ознайомтеся також: "Вони не вловлювали суті, лише знищували життя людей". Як російські окупанти тероризували мешканців українських населених пунктів.
24 лютого 2022-го. Я сподіваюсь, що люди в Росії вийдуть на вулиці проти війни. Необачно і по-дурному публікую в інстаграмі сторіс українською про допомогу цивільним на лінії фронту. Моя одногрупниця пише: "Тепер ходи озирайся. Щоб більше я такого не бачила". Мені вистачає доби, щоб зрозуміти - постити таке небезпечно. Я закриваю сторінку і залягаю на дно. Через якийсь час знайомий каже, що не виходить з дому, бо на нього написали донос. Я думала, доноси померли разом зі Сталіним.
Я зрозуміла, що перебуваю в окупації, лише після початку повномасштабного вторгнення. Раніше цей термін асоціювався у мене переважно з лекціями про "Велику вітчизняну війну" та "німецько-фашистських загарбників".
Я починаю слухати багато української музики. Навіть можу підспівувати. Мама теж слухає. Коли їй хочеться насолити сусідам - робить гучніше. Але коли я вдома випадково говорю українською - на мене кричать матом і розбивають губи.
Я вирішила перейти на українську мову у своєму телеграм-каналі, споживаю контент українською, хоча продовжую навчання на факультеті російської філології. Мене оточує російська культура, історія та ментальність. Проте, я вся у проукраїнських настроях. Я українка, яка має тюркомовне походження (греки-урумки України - УП). Російська не є моєю рідною мовою, але я володію нею краще, ніж багато росіян, адже змушена була її вивчати. Іноді думаю: “Ну це ж справжня абсурдність!”
Університетський викладач висловлює думку, що всіх "хохлів" слід знищити. Це викликає у мене глибокий страх. Я вирішую залишити навчання і знайти роботу. Мені потрібні гроші, щоб придбати квитки, валізу та переноску для мого кота.
Я настільки звикла спілкуватися українською, писати тексти, і грати в онлайн-ігри з україномовними, що мені стає тривожно виходити з дому. Я постійно думаю українською. Мене лякає можливість вимовити "Добрий день, можливо, вам чимось допомогти?" у магазині, де я працюю. Одного разу я випадково вжила українське слово, і це одразу ж звернуло увагу керівника. Він запитав, чи я спілкуюсь так само з клієнтами.
Люди не бажають слухати "хохляцьку" мову; вони вважають, що їхнє життя вже протягом десяти років підриває народ "хохлів".
Почуваюсь, ніби посеред мінного поля.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Протягом місяця мама спостерігає, як я пакую свою валізу. Я стверджую, що вирушаю до товаришів у Фінляндії. Хоча насправді я планувала поїздку, у мене немає документів на кота. Я кваплюся, щоб уникнути примусу отримати російський паспорт.
Дізналася, що з підтримкою волонтерів мені вдасться поїхати в Україну. Через три тижні повідомляю мамі, що я вже в Харкові. Вона вже рік переконує мене, що місто можуть знищити всього за три дні.
Після виїзду мені важко і самотньо: довкола люди з іншим бекграундом, а я ніхто: у мене немає української освіти, я навіть не можу сказати, що я філолог, тому що я філолог-русист. Ані мені, ані людям з мого нового оточення не хочеться мати справу ні з чим російським. Це боляче, неприємно і огидно.
Я прагну виявити підтримку своєму місту та країні, які є моїм рідним домом, а також людям, які відкрили мені нові горизонти. Я знайшла спільноту, котра не критикує за незнання, а навпаки, допомагає навчитися та зрозуміти більше.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Важко з цим миритися, але мені простіше сприймати, що мого рідного міста більше немає, і стати частиною тих, хто втік з розбитих вщент. Адже моє місто вже не існує. Це лише оболонка, яку постійно нищать.
Життя під окупацією забрало в мене родину, адже в моменти труднощів дорослі, на жаль, часто забувають про дітей.
Життя під окупацією вкрало в мене здоров'я: я не мала можливості скористатися адекватною медичною допомогою і не могла дозволити собі витрати на лікування.
Життя в окупації позбавило мене нормальних стосунків з їжею, тому що їжі не було. А якщо була, то я б нікому не радила таке їсти.
Життя під окупацією відібрало в мене відчуття власної гідності, оскільки доводиться постійно пристосовуватися до вимог сильнішої сторони, щоб уникнути насильства і осуду.
Існування під окупацією явно свідчило про те, що ти не зможеш вирватися з цього стану. Ти позбавлений прав і свобод.
Я витратила десять років свого життя. Залишився лише досвід, який я використовую, щоб донести, що окупація — це не мир, а негатив. Навіть якщо це відбувається поступово, через тривале цькування, а не під загрозою зброї.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Виявляється, коли в тебе нічого немає, можеш пробувати нове. Я відвідую театральні студії, дивлюсь на різну архітектуру, вивчаю досвід людей, знаходжу свої сильні сторони.
У Харкові я звільняюся від забуття своєї української ідентичності. Під час репетицій колядок з ансамблем, у моїй пам'яті спливають спогади про те, як я вже колись співала колядки. Хоча це було давно, ще в дитячому садку, але ці моменти залишилися зі мною. Я згадую, як у нашій родині готували кутю, і повертаюся до традицій писанкарства. Без формальної української освіти я здобуваю достатньо знань, щоб працювати в книгарні, що спеціалізується на літературі про українську культуру.
Це може звучати дивно, але спершу я залишалася в Харкові частково через переконання, що повинна особисто пережити досвід війни. В окупації нам говорили, що Донбас зазнавав обстрілів протягом десяти років, але я ніколи не бачила такої війни, як тут. Я відчувала величезну провину за те, що не була поруч. Згодом це почуття змінилося на захоплення: "Людей атакують, а вони продовжують жити! Які ж вони сильні!"
Загроза вже стала звичним явищем. Коли над головою пролітає дрон, здатний знищити кілька поверхів будівлі, я просто закриваю вікно, щоб уламки, якщо вони й з’являться, впали на підвіконня, а не розлетілися по всій кімнаті. Беру свого кота і прямую до туалету. На шляху до роботи я проходжу повз зруйновані або частково пошкоджені споруди. Декілька з них постраждали вже не раз. Поряд із культурним простором, де я працюю, вже чотири рази відбувалися атаки дронів. Але ми продовжуємо свою роботу.
Я став таким, як і всі в цьому місті: отримую удари, але продовжую жити.
Вони голосно стверджують, що в Україні панують фашисти, і що ми завжди були частиною Росії — це люди з закритими обличчями, які тримають російські прапори. Їх більше сотні. Я спостерігаю, як з будівлі зривають герб України. Це виглядає жахливо, але мій батько сповнений натхнення. Він добре розуміється на політичних питаннях. Я вважаю, що, напевно, він знає все.
Донецьк, 2014 рік. Мені тоді було 16 років.
Хтось залишає напис на стіні: "Геть Америку".
Я усвідомлюю серйозність ситуації лише тоді, коли ФК "Шахтар" залишає Донецьк, а "Донбас Арена" закриває свої двері. Футбол для нас — це не просто спорт, а справжнє святе місце для моєї родини.
Навколо панує інформаційний безлад. Вчителька мови натякає, що ситуація дуже складна, в той час як інші стверджують, що з Росією нам буде краще, адже насправді ми – росіяни. Мене турбують українські військові, які в умовах оточення борються за донецький аеропорт, але тато запевняє, що якщо вони зайдуть у Донецьк, нас можуть вбити. Отже, ти опиняєшся перед вибором: або загинеш від рук української фашистської влади, або Росія прийде на допомогу, і тоді все налагодиться.
З'являється страх. Щоб захиститися, ти маєш асимілюватися. Тому відтепер я вважаю себе росіянкою. Зрештою, серед моїх предків були росіяни. Я можу обрати, з ким себе асоціювати.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Проходить певний час, і мене охоплює ностальгія. Я згадую, як у місті з'являлися нові торгові центри, приїжджали іноземці, і ми грали у футбол. Нині ж "Донбас Арена" заросла бур’яном. Я вже не відвідую матчі, і взагалі, футбол тут забули.
Коли я слухаю сепаратистів, мені часом здається, що я не відрізняюся від них — також маю промиті мізки. Тоді я переключаюсь на російських опозиційних блогерів. Поволі в моїй свідомості ніби руйнується стіна, і я починаю по-іншому сприймати навколишню реальність.
У мене виникають сумніви щодо того, чому я повинна довіряти Росії, коли вона є однією зі сторін конфлікту. Мої бабуся і дідусь розповідають про російські новини, в яких стверджується, що українці вживають у їжу дітей. Мені цікаво, чому українці прагнуть нас знищити? Що ми їм зробили? Я задаю ці питання татові, і ми можемо сперечатися годинами. Не можу зрозуміти, чому його дратують мої запитання.
Мій погляд на світ зазнає змін. Важко визнати, що я помилялася. Але сподіваюся, що тепер зможу донести до родичів, що Росія не є нашим рятівником, а Україна - не ворог. Сподіваюся, вони зрозуміють. Проте нині я відчуваю, що для них я стала джерелом зла. Вперше в житті переживаю глибоке відчуття самотності серед близьких.
З татом наша комунікація обривається, коли я не вітаю його з Днем Перемоги. Він називає мене бандерівкою і звинувачує в жахливих вчинках. Для мене це лише день пам'яті, а не нагода підкреслювати, як ми з Росією сильні і як зможемо підкорити всю Європу. Я згадую розповіді прабабусі: трьох її братів відправили на фронт у перші дні Другої світової, і жоден з них не повернувся. 9 травня для неї не було святковим днем; в цей день вона тільки й могла, що плакати.
Я багато думаю про свою прабабусю. Про її українське ім'я. Про те, як вона говорила зі мною суржиком. Про те, що прізвища моїх предків були українськими, а прізвище діда русифікували. Що я сама народилася і виросла в Україні. Росія не дала мені нічого хорошого - після окупації моє місто деградує. Чому ж я маю вважати себе росіянкою, якщо це неправда?
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Напередодні повномасштабного вторгнення планую поїхати в Росію підзаробити, бо так планує мій хлопець. Але після 24 лютого ця ідея виглядає абсурдно. В Донецьку в ті дні тихо, лише відключили воду. Я безперервно читаю новини, заспокоюю подругу з Краматорська. Сподіваюсь, до моїх родичів нарешті дійде, що Росія агресор, але моя тітка дивиться фейкові новини, і каже, що "Харків наш". Я в ще більшому шоці.
Ділюся інформацією щодо підтримки дітей в Україні. Змушений блокувати всіх, хто запитує: "Навіщо? Вони самі вибрали таку долю". Мені байдуже на критику, я просто прагну хоч якось допомогти комусь.
Адміністрація коледжу звернулася до мене, як до старости, з проханням уточнити місцезнаходження моїх однокурсників. Це, в основному, стосується хлопців. Я відчуваю, що це пов'язано з ситуацією на фронті. У нас триває мобілізація. Я попереджаю своїх товаришів, щоб вони не відповідали на дзвінки. Я дуже хвилююся за них. Вони не залишають своїх домівок.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
Коли я слухаю українські новини, мене охоплює відчуття параної: я переживаю, що можуть прослуховувати мої розмови, що сусіди можуть на мене поскаржитися. Мій Телеграм захищений паролем, а новини зберігаються в архіві. Коли я переглядаю український контент за межами дому, постійно озираюся, щоб упевнитися, що ніхто не підглядає у мій телефон. В Донецьку говорити українською або обговорювати політику, якщо твої погляди відрізняються від думки більшості, стає справжньою загрозою.
Мій внутрішній протест переходить в зовнішній. Я дізнаюсь про рух "Жовта стрічка". Стрічка кольору частини українського прапора - символ опору. Купую і ріжу смужками жовту тканину. Йду в парк кованих фігур. Не кажу нікому. Мені хочеться висловити солідарність. Так ми ніби підтримуємо одне одного на відстані, бо дізнатися, чи людина розділяє твої погляди в окупації - неможливо. Говорити - це наражати себе й іншого на небезпеку.
Коли я зав'язую стрічку, завжди озираюся, щоб переконатися, що поруч немає нікого. З 2014 року в нашій країні немає жодних протестів, адже вони заборонені, і всі живуть у страху. Я також боюся виглядати підозріло. Як я можу пояснити свої вчинки? Що відповім, якщо правоохоронці заглянуть у мої соціальні мережі? Лайки, коментарі, підписки? Живучи в авторитарному режимі, це дуже легко виявити. Я чула про дівчину, яка знімала плакати з закликами йти на фронт і публікувала відео в ТікТоці. Їй загрожувало до 10 років в'язниці. Я теж зриваю плакати: біля школи, на ринку, в автобусі. Але я дуже обережна, адже не хочу потрапити в таку ж ситуацію. Мені приємно бачити, що хтось вже зірвав плакати до мене.
В Донецьку я почуваюсь чужою. Навіть родичі не приймають мене з моїми поглядами. Хочу бути серед тих, хто мене зрозуміє. Не хочу боятися, що на мене донесуть. Думаю, це можливо лише в Україні.
Мені потрібні гроші, щоб виїхати.
Влітку 2022-го я влаштовуюсь в піцерію. Спершу працюю офіціанткою, потім і адміністраторкою, і стою за баром - усе одразу. П'ять днів на тиждень, з 9 до 21. Інколи взагалі без вихідних. Але так навіть краще, робота відволікає від новин, від того, що в мене немає підтримки, що у мене з партнером різні погляди на війну.
Я працюю у місці, де літають "гради" і дрони. Тут дуже гучно, сповіщення про обстріли не працюють. Я можу сховатись хіба що за баром. Коли військові хваляться, які вони герої - маю бути усміхненою. Я не можу показувати огиду, я контролюю слова. Інколи мені хочеться, щоб сюди влучив снаряд і я більше нічого не бачила.
Я нагадую собі, що роблю це, щоб вибратися. Це тимчасово.
Я відкладаю 50 тисяч рублів і готую свій чемодан.
Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.
В день, коли я мав вирушити в дорогу, моя тітка приховала мій український паспорт, а родичі лякали, що в Польщі мене можуть захопити в рабство, а в Україні - відправити за ґрати. Проте я все ж вирішив їхати. Коли на кордоні між Латвією та Росією я пред'являв своє старе свідоцтво про народження, мої руки тремтіли від хвилювання.
В Україні я відчуваю, наче прокинувся після тривалої сплячки і опинився в майбутньому. Це нагадує подорож з Радянського Союзу до сучасної Європи. Дороги ідеально рівні, вулиці без сміття, а інтернет безперебійно працює навіть на трасі. Люди дійсно щасливі, їхнє життя вражає! Є автоматизовані каси, які навіть спілкуються, поштомати та водомати, а над усім майорять синьо-жовті прапори.
Я зупиняюсь в Дніпрі. Не зважаючи на війну, це місто виглядає більш живим, ніж Донецьк. Я дивлюсь на людей. Вони не ховають очей.
Незважаючи на всі труднощі, мені важко знайти своє місце. Лише одна подруга підтримує мене, а решта - нікого поруч. Потрібно відновити документи, відновити зв’язки та знайти роботу. Я зараз працюю оператором на автозаправці, і це справді важка праця. У мене накопичилися борги, і я відчуваю депресію. Іноді здається, що служба в армії могла б бути простішим виходом.
На те, щоб знайти вихід, знадобилося півтора року. Я не шкодую про це, адже в Донецьку я б не змогла вижити. У Дніпрі я відчуваю себе в безпеці, адже я серед своїх людей, і страх більше не контролює мене. Я позбулася звички ховати свій телефон. Сказала собі: досить, ніхто не має права тебе принижувати. Я покращила свою українську, у мене є хлопець, і ми переїхали в простору двокімнатну квартиру, де я працюю в стоматологічній клініці.
Схоже, що нарешті можна розслабитися.
Надія Швадчак – це текст.
Ілюстрації виконала Анастасія Фаїзова.
#Україна #Латвія #Європа #Асоціативний футбол #Українці #Дніпро #Донецьк #Росія #Йосип Сталін #Росіяни #Російська мова #Перекладач #Українська мова #Фінляндія #Постер #Друга Польська Республіка #Харків #Радянський Союз #Донецька область #Українська правда #Північна та Південна Америка #Мамо. #Краматорськ #Вірш (поезія) #Донецька Народна Республіка #Військова окупація #Паспорт #Роздрібний магазин #Фашизм #Лінія фронту #Донбас Арена #Побут #Кремль (фортифікаційна споруда) #Світогляд #Філологія #Шахтар #Макіївка
