Новина про загибель на фронті колишнього гравця збірної України Романа Максимюка сколихнула всю футбольну спільноту. Через різні обставини він не зміг повною мірою реалізувати свій талант, хоча провів доволі яскраву кар'єру.
У найважчий для країни час Максимюк став на захист Батьківщини, за яку віддав найдорожче - своє життя.
"Чемпіон" згадав ключові етапи кар'єри Романа Максимюка, котрий сподівався повернутися до футболу після закінчення війни.
Футбольний самородок з Івано-Франківщини
Шлях Романа Максимюка у великий футбол дещо нагадує кар'єру Івана Яремчука. Обидва не проходили підготовку у футбольних школах провідних клубів, а пробивалися до еліти з регіональних команд.
Максимюк з'явився на світ 14 червня 1974 року у селищі Битків, яке розташоване в Івано-Франківській області. У віці дев'яти років він розпочав заняття футболом в дитячо-юнацькій спортивній школі Надвірної. Від його рідного села до райцентру було 15 кілометрів, і автобус курсував лише тричі на день, що змушувало часом проходити цю відстань пішки.
У 17 років Роман дебютував у дорослому футболі за Прикарпаття - це сталося в останньому чемпіонаті Радянського Союзу. Пробитися до основного складу івано-франківців одразу не вдалося, тож згодом він виступав за чортківський Кристал, київський ЦСКА та надвірнянський Бескид.
Незважаючи на вражаючі фізичні здібності, Максимюку не вистачало технічних навичок і тактичного навчання. Його колишній товариш по команді «Прикарпаття», Петро Русак, згадував слова тренера, адресовані молодому футболісту: "Романе, якщо ти досягнеш успіху деінде, я залишу футбол".
Утім, скептицизм тренера не справдився. Після повернення Прикарпаття до Вищої ліги Максимюк провів у складі рідного клубу два з половиною сезони й привернув увагу відомих команд.
Яскравий вогник у Петербурзі.
У зимовий період 1998 року Максимюк підписав контракт з російським клубом Зеніт, де тренером був Анатолій Бишовець, колишній футболіст київського Динамо. Перехід українця до Санкт-Петербурга став можливим завдяки сприянню Леоніда Колтуна, який допомагав Бишовцю в підборі гравців. Команда шукала лівого півзахисника, і 23-річний Максимюк повністю відповідав критеріям, встановленим тренерським штабом. З-поміж 21 футболіста, які проходили перегляд, вибір впав саме на нього.
Досить неочікувано, виходець з Івано-Франківщини став одним з ключових гравців у складі Зеніта. У першій частині сезону петербуржці навіть займали перше місце в турнірній таблиці Російської Прем'єр-ліги, а Максимюк відзначався серед найрезультативніших футболістів своєї команди.
У 1999 році футбольний клуб Зеніт святкував перемогу в Кубку Росії, а одним із ключових гравців фіналу виявився українець. У вирішальному матчі проти московського Динамо, який закінчився з рахунком 3:1 на користь петербуржців, Максимюк забив третій гол своєї команди.
Виступи в Санкт-Петербурзі стали важливим етапом для Романа, адже вони відкрили йому двері до національної збірної України. Його перший матч за команду відбувся 19 серпня 1998 року в рамках товариської гри проти Грузії, де українці здобули переконливу перемогу з рахунком 4:0.
Протягом невеликого проміжку часу невідомий раніше футболіст перетворився на одного з найяскравіших зірок російського чемпіонату. Тому цілком зрозуміло, що в Києві вирішили повернути цього талановитого гравця на рідну землю.
Перехід до Динамо: втрачене можливість
У одному з своїх інтерв'ю Максимюк відкрив, що з ранніх років мріяв про команду київського Динамо. У січні 2000 року він приєднався до цього столичного клубу. Перспективи виглядали вражаючими: регулярні виступи в Лізі чемпіонів та можливість потрапити до збірної України, яку в тому ж році очолив видатний Валерій Лобановський.
Проте виграти конкуренцію у Віталія Косовського та Валентина Белькевича Максимюку не вдалося. Бути гравцем резерву та грати за Динамо-2 - було не найкращим варіантом для 26-річного гравця, який звик до провідних ролей.
Залишався лише один вихід - перейти до іншого амбіційного клубу. Незважаючи на здобуття чемпіонського титулу та виграш Кубка України, час, проведений у Динамо, не став значним кроком вперед у кар'єрі.
Геймерська залежність, що зруйнувала професійний шлях.
Переїзд до Дніпра став для Максимюка справжнім віддихом свіжого повітря. В той період президент клубу Ігор Коломойський активно займався зміцненням команди, залучаючи досвідчених футболістів. Разом із Максимюком до складу Дніпра приєдналися ще троє гравців з Динамо: Сергій Коновалов, Володимир Мазяр та Володимир Єзерський.
Коломойський дав згоду на виплату зарплати, аналогічної тій, що отримують гравці Динамо. Більше того, він погодився внести всю суму річного контракту відразу.
"Невдовзі після приїзду до Дніпра зустрів на клубній базі Ігоря Валерійовича. Підійшов до нього. Сказав, що хочу придбати квартиру, попросив виплатити мені зарплату за 12 місяців. Коломойський відповів: "Без проблем" і незабаром я придбав квартиру в Києві", - розповідав Чемпіону Максимюк.
Великі гроші завжди мають зворотню сторону. У Романа була ігрова залежність, яку він тривалий час не міг подолати. Походи в казино ледве не вартували футбольної кар'єри.
"За три місяці програв в казино все, що в мене було. Плюс машина в ломбард була здана. Audi A8 у мене була. Разом із машиною це біля 300 тисяч доларів. Це тільки в Дніпрі", - розповів футболіст в інтерв'ю ютуб-каналу "Бомбардир".
Лудоманія негативно позначилася на особистому житті Максимюка. Він розійшовся з першою дружиною Тетяною, яка згодом вийшла заміж за гравця Динамо і збірної України Олександра Алієва.
Після Дніпра Максимюк мав варіант із продовженням кар'єри в Металісті, але обрав Волинь, адже в Луцьку не було казино. Це місто стало рідним для футболіста. Там він вдруге одружився та створив нову родину.
Зруйнована кар'єра тренера та праця в магазині.
Після досягнення тридцятирічного віку Максимюк продовжив свою кар'єру в Казахстані та Чорноморці. Однак, щоб завершити цей етап життя, він повернувся до Луцька. Під наставництвом Віталія Кварцяного він розпочав свою тренерську діяльність, ставши асистентом та виконуючим обов'язки головного тренера команди Волинь U-19.
Влітку 2015 року Максимюк став частиною тренерської команди рівненського Вереса, надаючи підтримку Олегу Луткову. Проте в жовтні він вирішив покинути клуб, посилаючись на проблеми зі своїм здоров'ям.
У січні 2017 року Максимюк став керівником ФК Тернопіль, проте вже через кілька днів залишив цю посаду. На наступний день після його призначення, журналіст Ігор Циганик опублікував свідчення гравця Євгена Малика, в яких Максимюка звинувачували в причетності до організації договірних матчів.
Сам тренер заперечував свою причетність до цього, а згодом заявляв, що скандал зруйнував його тренерську кар'єру. За словами Максимюка, Генеральна прокуратура не знайшла доказів його участі в договірних матчах.
"Мене викликали до Генеральної прокуратури, де я надавав свідчення. Переді мною протягом двох годин свої свідчення надавав Ігор Циганик. Людину можна очорнити всього лише одним словом. Генпрокуратура провела своє розслідування і не знайшла жодних доказів моєї участі у договірних матчах. Мені сказали: 'До вас немає претензій, вибачте!' Проте після цього інциденту жоден клуб більше не запрошував мене на посаду тренера", - поділився ексфутболіст у розмові з Чемпіоном.
Після гучного інциденту з ФК Тернопіль Максимюк не отримав жодних нових пропозицій щодо роботи тренером. Оскільки потрібно було забезпечувати сім’ю, колишній спортсмен знайшов роботу вантажника в одному з супермаркетів Луцька.
"Країну слід було забезпечити їжею - син Ігор та донька Дарія росли. Тому я влаштувався вантажником у супермаркет, і саме на цій роботі пережив початок повномасштабної агресії," - поділився Максимюк.
На передовій боровся, як справжній лев.
З моменту початку широкомасштабної агресії з боку Росії Максимюк активно включився в підтримку українських військових. Спершу він брав участь у благодійних матчах для ветеранів, а восени 2022 року вирішив добровільно приєднатися до Збройних сил України. Роман служив у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, яка носить ім'я Січеслав.
За словами побратимів, Максимюк відзначався мужністю та відданістю військовому обов'язку. Недарма про нього говорили: "На передовій рубався, як лев".
30 січня 2025 року футболіст востаннє спілкувався зі своєю родиною. Він повідомив, що відправляється на позиції в напрямку Покровська, після чого його телефонний зв'язок раптово перервався. З того часу Максимюк вважався зниклим безвісти.
У червні 2025 року українська збірна виявила пошану до Максимюка перед поєдинком з Канадою, зробивши спільне фото з його військовим кітелем та футболкою Волині, у якій він провів найбільше зустрічей протягом своєї кар'єри.
У жовтні 2026 року його загибель підтвердили за результатами ДНК-експертизи. Про це повідомила дружина Віра Максимюк, яка разом із родиною тривалий час сподівалася на його повернення.
На футбольному полі Роман Максимюк завжди демонстрував неймовірну відданість, борючись до останнього за успіх своєї команди. Так само він проявив себе і під час війни, відчайдушно захищаючи Україну від російського агресора. Саме таким - відважним і незламним - Максимюк назавжди залишиться в серцях людей.
#
