З юних років у цього чоловіка виявлявся талант підтримувати людей і рятувати їх у складних ситуаціях.
Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. Батько - хірург, мама - медична сестра. У сім'ї росли двоє хлопців - старший Богдан та молодший Роман.
"Це були звичайні хлопчики - дуже шустрі, часом нечемні, галасливі. Але там, де був Богдан, завжди був порядок. Він був дуже наполегливим. Пам'ятаю, коли вперше сів на велосипед, то і падає, і встає, але за кілька хвилин вже їде", - пригадує мама Богдана, пані Олександра.
Молодий чоловік активно займався боксом, боротьбою та тхеквондо. Його пристрасть до футболу привела Богдана до команди "Спартак", де він здобував свої перші нагороди.
"Де б не з'являвся Богдан, там завжди панувала радість і неповторна атмосфера. Він дуже швидко налагоджував стосунки в колективах. Незважаючи на свою веселу натуру, Богдан володів сильним характером і був принциповим: міг піти на конфлікт, якщо відчував правоту за собою. Цінував чесність, порядок та дисципліну у всьому. Мій брат з дитинства був витривалим і надзвичайно сильним", - згадує молодший брат Роман.
Розповідає, що у школі Богдан думав про медичний фах, але після 9-го класу вступив у Коломийський економіко-правовий фаховий коледж. Після нього продовжив навчання у Чернівецькому університеті, де здобув фах економіста. Паралельно з навчанням Богдан завжди працював. Він добре знався на техніці, любив автомобілі та вмів їх ремонтувати.
На самому початку великої війни Богдан вирішив залишити все позаду. Разом з Романом вони стали донорами, щоб допомогти фронту, а вранці 25 лютого відвідали військовий комісаріат. Того ж дня брати отримали військову форму.
"Я ніколи не зможу стерти з пам'яті той перший день війни. Мої сини сказали мені: 'Мамо, ти ж розумієш, що Україна у нас лише одна, і не буде ні другої, ні третьої, ні п'ятої... А тепер прийшла велика біда'. Вони піднялися і пішли. Я могла лише молитись до Бога, щоб вони повернулися. Це були роки страшного очікування. Я тільки й жила, щоб отримати звістку, щоб бачити, що сини на зв'язку", - ділиться своїми переживаннями пані Олександра.
Вона розповідає, що в перші дні війни поруч з її синами був і чоловік Роман. Він вже мав військовий досвід з часів АТО, але повернутися додому після початку повномасштабних бойових дій зміг не одразу. Під час служби на передовій Роман пережив інфаркт і повернувся з війни з обмеженими можливостями.
Роман та Богдан розпочали службу у роті контрдиверсійної боротьби. Побратими називали Богдана "Борода".
"У Богдана справді була борода, яка виділяла його. То хлопці його так назвали ще під час військової підготовки, перед відправкою на фронт", - пригадує дружина бійця Ася.
Їх зустріч відбулася у 2020 році. Коли розпочалася війна, Ася намагалася переконати Богдана залишитися, але згодом усвідомила, що її слова не мають сили. Хлопець був непохитний у своєму бажанні стати на захист батьківщини.
"У брата був потужний потяг до навчання. Йому незабаром доручили керувати відділенням. Вочевидь, помітили в ньому лідерські якості, здатність вести за собою та готовність приймати рішення, навіть коли інші цього уникали. Саме таким був Бодя," - розповідає Роман.
Після розпуску контрдиверсійної роти Богдан і Роман вирішили перейти до стрілецького батальйону. "Ми не прагнули служити в підрозділах забезпечення чи інших тилових структурах. Наше бажання полягало в тому, щоб брати участь у бойових діях", - підкреслює Роман.
Богдан пройшов складний бойових шлях, служив у 75-му батальйоні 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, згодом у 1-му батальйоні 106-ї окремої бригади Сил ТрО. Воював на різних посадах, згодом очолив стрілецьку роту. На Запорізькому напрямку брати стояли разом.
"Вони обоє були командирами, підтримували один одного. Що розповідав Богдан? Говорив, що війна - це важко, а ще й величезна відповідальність перед хлопцями", - згадує дружина.
"Богдан був одним із перших, хто ставав у бій, вмів підняти за собою людей. За пораненими він йшов у найважчі ділянки, звідки можна було не повернутись. Ми завжди забирали вбитих і поранених після бою", - пригадує Роман.
Розповідає, що на службі Богдан керувався гаслом: "Я вимагаю тільки те, що сам готовий зробити. А коли все погано, командир має зробити набагато більше, ніж від нього очікують". А ще Богдан відмінно володів тактичною медициною та завжди спішив на допомогу побратимам.
"З раннього віку Богдан мав природний талант допомагати іншим і рятувати їх. Хоча під час служби він не був бойовим медиком чи санітаром, йому вдавалося вправно надавати першу допомогу товаришам у польових умовах. Пам’ятаю один випадок, коли під час нічного бою в міській забудові один з наших хлопців отримав поранення. Дістатися до нього було непросто, але Богдану це вдалося. Він витягнув його в укриття, а потім переніс на собі. Богдан зупинив кровотечу, обробив рани і врятував йому не тільки життя, але й кінцівку. І таких ситуацій, коли він надавав домедичну допомогу, було чимало," - ділиться молодший брат.
Кажуть, що Богдан часто вирушав на розмінування шляхів та доріг у Гуляйполі, якими пересувалися його солдати, і це не входило до його обов'язків як командира роти. Тоді він також активно знищував ворожі безпілотники. Під час однієї з таких операцій йому довелося спостерігати, як ворожий дрон вразив автомобіль військових.
Богдан миттєво кинувся до автомобіля. Усередині знаходився один боєць у критичному стані — у нього була пробита легеня і зупинилося дихання, а інший зазнав численних осколкових травм. Богдан витягнув найважчого, і після надання першої допомоги той почав дихати. Іншому він наклав турнікети. Поки вони виводили поранених, ворог знову атакував автомобіль. Машина згоріла повністю, але Богдан і його товариш змогли вивезти поранених до стабілізаційного пункту, що врятувало їм життя, — розповідає Роман.
У червні 2024 року Богдан відвідав Івано-Франківськ на кілька днів відпустки. Його дівчина Ася була в очікуванні дитини, і молодята вирішили побратися. На церемонії були присутні лише найрідніші. А 25 грудня 2024 року в їхній родині з'явився синочок.
"Богдан хотів бути присутнім на пологах, але не встиг. Його відпустили на три дні. Він їхав усю ніч, щоб нас побачити. Ми разом обрали ім'я сину, назвали Арей", - розповідає дружина.
Вона зізналася, що в той момент намагалася переконати Богдана покинути службу заради родини та сина. Проте він рішуче заявив, що залишиться на службі до самого кінця.
"Ми мріяли про весільну подорож до моря, адже ніколи раніше не подорожували разом. В планах було узаконити наші стосунки та облаштувати затишний будинок... Остання його відпустка припала на серпень 2025 року, а вже у вересні Богдан пішов на фронт, і з того часу ми не зустрічалися", - розповідає Ася.
У листопаді 2025 року в Гуляйполі розпочалися запеклі бої. Богдан і Роман разом зі своїми підлеглими вели оборону міста. Ворог невпинно атакував, і обстановка ставала дедалі критичнішою.
"Ми зробили все можливе. 10 грудня я і мій товариш потрапили в засідку ворогів, і в той момент я отримав поранення від кулі. Вийти з оточення без сторонньої допомоги було б неможливо. Мій брат врятував нас. Богдан разом з побратимом змогли очистити будівлю, з якої нас обстрілювали, що дало нам можливість втекти. Пораненого, у якого була пошкоджена кістка і сухожилля, брат виніс на собі. Завдяки швидкій евакуації медики змогли зберегти йому ногу", - ділиться Роман.
Згідно з повідомленнями, обстановка в Гуляйполі набирала критичних масштабів. Ворог зміг оточити місто та активно просуватися вглиб. Основні укріплення Збройних сил України залишалися в ізоляції.
"Ми боролися до останнього моменту. Коли відбувалася перегрупування, Богдан рішуче відмовлявся залишати місто, поки не вийдуть всі його підлеглі. Він залишився, щоб забезпечити їм прикриття," - зазначає чоловік.
В оточеному місті ворог проник у будівлю, де були наші військові. Богдан першим вступив у стрілецький бій. Вже пізніше стане відомо, що тоді йому вдалося зупинити ворога, виграти дорогоцінний час для перегрупування та врятувати життя 19 військових.
"Під ранок наступного дня противника вдалося вибити. Брат ціною власного життя вчергове продемонстрував готовність битися до останнього і знову ризикувати заради інших...", - пригадує Роман.
Він проніс тіло брата під вогнем ворога, подолавши майже вісім кілометрів.
"Богдан телефонував мені у той день вранці. Тоді ми змогли поговорити довше, ніж зазвичай. Він ще по відеозв'язку побачив сина. Розповідав, що вперше за багато днів йому вдалося поїсти гарячого супу. Вони тоді практично не їли кілька днів, а Богдан ще й захворів... Це була наша остання розмова", - пригадує дружина.
17 грудня 2025 року Богдан отримав кульове поранення в голову, несумісне із життям. Його поховали 24 грудня на Алеї Героїв у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Того дня "Борода" мав отримати звання старшого лейтенанта.
"25 грудня у сина Романа, Арея Богдановича, відзначили перший рік життя. Роман розповідає: 'Ми з Богданом мріяли, що якщо все складеться, було б чудово повернутися додому на Різдво та відсвяткувати його день народження. Але, на жаль, цього не сталося.'"
"Ми так сподівалися, що сини зможуть приїхати на день народження онука... У мене неймовірний біль. Щойно я вийду з дому, відразу згадую Богдана, його усмішку, і наче знову чую, як він каже: 'Мам, трохи ще почекай, і ми будемо вдома'... Син завжди мріяв стати лікарем. І цю мрію він зміг втілити на фронті. Багато хлопців тепер дякують мені за те, що їх врятував Богдан", - розповідає пані Олександра.
Лейтенанта Богдана Гучка посмертно нагороджено Хрестом бойових заслуг. Йому назавжди 32 роки.
25 вересня 2026 року Івано-Франківська обласна рада ухвалила звернення до Президента Володимира Зеленського щодо присвоєння лейтенанту Гучку Богдану Романовичу звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Раніше таке ж звернення ухвалили депутати Івано-Франківської міськради.
15 жовтня 2026 року рішення було схвалено Верховною радою більшістю голосів.
"Він загинув так, як і жив – на передовій, завжди захищаючи своїх побратимів і не перекладаючи відповідальність на інших. Його останнє бойове завдання стало логічним завершенням його військового шляху, що характеризувався відвагою: він неодноразово повертався під ворожий вогонь, рятуючи поранених, виносячи загиблих і залишаючись вірним присязі до останньої секунди", – зазначено в повідомленні обласної ради.
У Богдана Гучка залишилися рідні: батько Роман, мати Олександра, дружина Ася, син Арей та брати-воїни Андрій і Роман. Роман продовжує свою службу в Збройних силах України і зазначає, що справу його брата ще не закінчено.
#
