Ветеран Олег Прус, після тяжкої травми, знову здобув здатність ходити і самостійно виховує своїх двох синів.
Він вирушив на фронт як доброволець. Пройшовши кілька місяців на донецькому напрямку, отримав серйозне поранення голови, що змусило його пересуватися в інвалідному візку. Лікарі були песимістично налаштовані, стверджуючи, що Олег ніколи не зможе ходити. Проте він подолав всі труднощі. Після тривалого лікування і реабілітаційного процесу 36-річний чоловік знову встали на ноги, а своє крісло передав іншому ветерану.
Прус каже, що не має права здаватися заради синів-близнят, яких виховує сам. Тато мріє, що гратиме зі своїми хлопчиками у футбол та рибалитиме.
Його досвід показує, що наполегливість, сильна віра в себе та батьківська любов творять дива.
Вступив у боротьбу, адже присягнув на вірність українському народу.
- У сестри знайомої сталося жахливе: у Гостомелі, під час окупації, зґвалтували і вбили її доньку, - ділиться Олег Прус. - Я пам'ятаю, як привозив цій дівчинці велосипед на її шостий день народження... Коли я запитав, хто це зробив, мені відповіли: "орки". Я не міг стримати сліз, усвідомлюючи, що таке сталося, адже я присягав на вірність народу України. Взяв рюкзак, сталеву чашку, ложку, мультитул і пішов до військкомату. Я проходив службу і мав добру підготовку, тому не потребував додаткових тренувань. Вступив до Першої окремої бригади ім. І. Богуна на позицію медика-стрільця.
У листопаді 2021 року, всього за кілька місяців до початку повномасштабної війни, він вперше став батьком. Близнюки Макар і Тимур з'явилися на світ раніше терміну, тому деякий час залишалися в лікарні, поки не набрали необхідну вагу. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олег вирішив відправити дружину з новонародженими до родичів у Чехії, а вже 15 березня він прибув до Торецька в Донецькій області для виконання бойових завдань.
- Я не пішов захищати Україну через гроші, як це хтось може думати. Раніше я заробляв більше, ніж у Збройних Силах України, - підкреслює ветеран.
Раніше Олег займався складанням алюмінієвих конструкцій у Литві. Він ділиться, що хоча робота була непоганою, його завжди тягнуло повернутися додому. Врешті-решт, він вирішив повернутися до Житомира, де спробував себе на різних роботах.
УЛАМКИ СНАРЯДА ПРОБИЛИ КАСКУ ТА ГОЛОВУ І ЛИШИЛИСЯ В ЧЕРЕПІ
Військовослужбовець отримав поранення 22 травня 2022 року в ході танкового наступу російських військ поблизу Бахмута.
"Снаряд упав всього за 3-4 метри від мене," - ділився він своїми спогадами. "Коли міна летить, чути її свист. Проте, виходу з танка не почуєш, а момент прильоту може бути непомітним. Уламки снаряда пробили мою каску та травмували голову, три з них залишилися в лівій частині черепа. Мабуть, це був Божий промисел. Хлопці згодом казали, що після поранення я навіть продовжував стріляти, а коли мене несли, благав, щоб мене відпустили, адже хотів іти самостійно."
Олега доставили у лікарню ім. І. Мечникова в Дніпрі. Там фахівці дістали з голови уламки черепа. За видалення рештків снаряда не бралися, бо це дуже складна операція. Воїн два тижні пробув у комі, а коли прокинувся, лікарі сказали, що він не зможе ходити. З усіх кінцівок працювала лише права рука.
Далі були шпиталі у Вінниці та Житомирі, інтенсивні заняття з реабілітологом, якого наймав Олег. Волонтери подарували йому додому тренажери. Він пересувався на кріслі колісному за допомогою мами.
У Вінниці реабілітолог підтримував мене, тримаючи за пояс, поки я намагався зробити кілька маленьких кроків. Ви не уявляєте, як це було складно, - ділиться він.
"Діти - це моє найбільше джерело натхнення."
Згодом на Олега чекала операція в Німеччині. Його разом із двома десятками українських захисників зі складними пораненнями "швидкими" доставили в Польщу, а звідти літаком - у німецьку клініку.
- Мені здається, що космос більше вивчений, ніж моя голова, - жартує ветеран. - Німецькі лікарі одразу сказали: "Ми не знаємо, як ти вижив, а як тебе лікувати - тим більше". Вони мене прооперували, вилучивши з голови два уламки, а один так і лишився. Втручання було дуже довгим, складним і страшенно дорогим, але мені його зробили безкоштовно.
Олег з щирою вдячністю згадує українських волонтерів, яких зустрів у Німеччині. Вони допомогли йому з зимовим одягом і були надійною опорою в складні часи.
Попереду у ветерана була післяопераційна реабілітація в Швейцарії, де він провів понад два місяці. У цей час йому заборонили читати новини на телефоні, тому він проводив години на балконі, милуючись Альпами та насолоджуючись чаєм.
- Коли я приїхав додому, вже трішки міг пересуватися, - ділиться Прус. - Тоді з Чехії привезли моїх дітей. Стосунки з жінкою не склалися, ми розійшлися і сини лишилися зі мною. Саме вони стали моїм найбільшим стимулом. Я усвідомив, що право на смерть у мене забрали під Бахмутом, коли вижив після поранення, а тепер маю жити заради дітей. Весь цей час відчуваю величезну підтримку своїх батьків.
Невдовзі у синів виявили аутизм. Олег безперервно працює з ними і стверджує, що таким дітям необхідно лише трохи більше уваги та ласки.
ВСТАВ ІЗ КРІСЛА КОЛІСНОГО Й ПІШОВ
Висновки медико-соціальної експертної комісії підтвердили, що 75% тіла ветерана не працюють. Йому було надано інвалідність другої групи, і він не зупинився у своїй боротьбі за відновлення.
Олег відвідує курси відновлення у Житомирському обласному медичному центрі вертебрології та реабілітації кілька разів на рік, а також проходить реабілітацію в одному з центрів Ірпеня.
Він згадує, як волонтери запросили його вирушити в подорож до Хорватії, де зібралися ветерани. У водах Адріатичного моря Олег освоїв плавання, маючи в розпорядженні лише одну руку та ногу.
- Лікарі казали, що мій мозок не зможе відновитися настільки, аби я ходив, - говорить чоловік. - А я встав із крісла колісного. Мій девіз такий: "Якщо ти маєш один відсоток можливостей, то будуть усі сто". Удома я пересуваюся без ціпка. Коли йду вулицею, беру його, аби водії бачили, що я не можу бігти. Реабілітація дає результат. От дивіться, ціпок стоїть, а я йду. Чотири роки докладаю до цього зусилля. Ліву руку я можу зараз підняти до рівня підборіддя, але знаю, що вона буде повністю працювати. Якщо людина захоче, для неї не буде неможливого, - наголошує співрозмовник.
Під час реабілітації Олег навчився застібати курку однією рукою. Він освоїв інклюзивну кухонну дощечку, за допомогою якої може почистити картоплю, нарізати ковбасу. Частину домашніх обов'язків узяв на себе, аби розвантажити маму. Зокрема, прибирає пилососом, миє газову плиту та підвіконня.
ПРОБЛЕМИ З ДОСТУПНІСТЮ ТРАНСПОРТУ І БОРОТЬБА ЗА СПРАВЕДЛИВУ ПЕНСІЮ
Зараз чоловік навідує двох ветеранів: одного, який через травму хребта не може встати з ліжка, та іншого, що пережив потрійну ампутацію. Він зазначає, що його візити мають на меті не лише спілкування, а й моральну підтримку. Олег також ділиться, що бере участь у хвилині мовчання в центрі міста, де збираються близькі загиблих воїнів і ветерани, щоб вшанувати їхню пам'ять.
З мікрорайону Мальованка, де проживає чоловік, до центру міста можна доїхати лише автобусами одного перевізника, оскільки вони є найбільш зручними. Інші варіанти транспорту наразі для нього недоступні. Олег переконаний, що в Житомирі варто встановити більше лавок, щоб люди з подібними проблемами, як у нього, або з ампутаціями, мали можливість відпочивати під час своїх подорожей.
Ветеран також судиться з державою за справедливу пенсію. Адвокат зголосився допомагати йому безкоштовно. За словами чоловіка, таких, як він, ветеранів, котрі проходять судові кола пекла за те, що їм неправильно нарахували пенсію, нині багато.
- Я постійно натикаюся на добрих людей, - ділиться Олег. - Одна волонтерка з Італії надіслала ліки, а ветерани принесли парти для маленьких. Нещодавно, коли гуляв Михайлівською (пішохідна вулиця в Житомирі, - ред.), жінки, що плетуть сітки, запросили мене і вручили пакет з речами для дітей.
Він ділиться, що здійснив одну зі своїх мрій, купивши власний будинок, де нині триває ремонт. Тепер хоче мати дружину і повноцінну сім'ю.
Ірина Чириця з Житомира
Зображення автора та з колекції Олега Пруса.
#
