Станьте дублером у фільмах і віднайдіть любов до гір. Історія ветерана, який втратив кінцівку, і його шлях до адаптації в цивільному житті.

Технічний персонал готує освітлення і регулює камеру. Асистентка режисера вигукує незрозумілу комбінацію цифр і букв: "5.2 5.2А 1.1.". Вона клацає чорно-білою хлопавкою. На екрані з'являється Олександр Міхов.

Він все життя був професійним військовим. Але у травні 2023 року отримав поранення -- йому відірвало ногу нижче коліна. Далі був довгий шлях реабілітації, боротьба із залежністю від наркотичних знеболювальних та бюрократична тяганина з виплатами на лікування. Але попри це Олександр все одно знаходить сили займатись тим, що йому подобається. Після поранення він вперше спробував себе в кіно та став дублером.

Liga.net відвідала знімальний майданчик і ділиться історією про те, як, незважаючи на численні виклики, ветеран досяг статусу віцечемпіона світу з пара-джиу-джитсу, заснував власний бізнес, почав займатися гірськими походами та мріє про підкорення Евересту. Також в матеріалі йдеться про його шлях до дублювання в кіно.

Олександр Міхов, 30-річний військовослужбовець, все своє доросле життя присвятив службі в армії. Після закінчення школи у 2011 році він вступив до військової академії. Після отримання диплома його направили до військової частини в Харкові, де він займався супроводом конвоїв в'язнів. У 2016 році він вперше потрапив в зону АТО, хоча тоді не брав участі в бойових діях, а лише ніс службу на блокпостах. Через два роки він перевівся до спеціального підрозділу "Омега" Національної гвардії і повернувся до рідної Одеси, де й став свідком початку повномасштабного вторгнення.

Перші три місяці служби Олександр провів разом із товаришами у військовій частині, розташованій в Одесі. У той час усі з нетерпінням чекали на можливу висадку ворожого десанту і побоювались, що противник зможе прорвати оборонні позиції в Миколаївській області та дійти до Одеської. Тому підрозділ Олександра залишили там у якості резерву. Коли російські війська були зупинені у Вознесенську на Миколаївщині, вже наступного дня їх переправили на десяти вертольотах Мі-8, і підрозділ відправився в Донецьку область. "Там для нас розпочалася справжня війна", - згадує Олександр.

Завдання були дуже різними: доводилось працювати як розвідка, заходити в тил ворога як ДРГ чи просто сидіти в окопах. Але переважно прикривали українські підрозділи, які йшли на штурм. Так було і цього разу.

25 травня 2023 року о п'ятій ранку підрозділ Олександра вийшов на завдання. Треба було наблизитись до ворожих позицій та з ПТРК (протитанковий ракетний комплекс. - Liga.net) прикривати інший підрозділ від ворожої техніки -- "а вони мали відбивати пі*арську зеленку". Але все пішло не за планом. Під час виходу на позиції пролунав вибух. В Олександра у вухах почало дзвеніти, він лежав на землі. Дезорієнтація. Він нічого не розумів, але відчував: "щось не так з ногами". За декілька секунд зміг підвести голову та побачив: він став на міну, і йому відірвало частину правої ноги. Від шоку біль зовсім не відчувався. Чоловік просто лежав на землі та чекав, поки до нього підбіжать побратими.

Згодом Олександр усвідомив, як йому пощастило. По-перше, це не була засідка, інакше нас би вже не було. По-друге, тоді панував густий туман, який завадив росіянам підняти дрони для виявлення їхнього місця розташування. Хоча вибухи вони, безсумнівно, чули — підрозділ Олександра знаходився всього в 500 метрах від ворожих позицій.

Лише кілька секунд пройшло після вибуху, коли Олександр помітив, що до нього мчить медичний працівник. Той швидко наклав турнікет і надав знеболювальне. "Якби я намагався самостійно накласти турнікет у такому стані, навряд чи це вийшло б вдало. Я б лише затягнув час, можливо, на кілька секунд або хвилин", — зазначив військовий. Він продовжував лежати на землі, чекаючи на евакуацію. У цей момент біль майже не відчувався, хоч і трохи посилювався. Через 20 хвилин біль став нестерпним, і знеболювальні вже не давали полегшення.

Розпочалася евакуація. Шлях до першого стабілізаційного пункту, який також слугував як укриття, зайняв 40 хвилин. На місці Олександру зняли турнікет, обробили рану та наклали новий. Він отримав таблетку потужнішого знеболювального, яке мало подіяти за 15 хвилин, але ефекту так і не настало.

Найскладнішим етапом була дорога до наступного стабпункту в Боровій, що розташований приблизно за 40 кілометрів від місця отримання поранення. "Під час поїздки довелося ще більше затягнути турнікет. Хоча весь дискомфорт відчувався саме від нього, а не від травми, -- згадує військовий. -- Я намагався відмовитися близько п'яти хвилин, але мене переконали. Мені дали електронну сигарету, щоб я міг стиснути її в зубах. Вони взяли мене за руки і все ж зробили це. Це був пік мого страждання".

Заспокоїти біль військовому вдалося лише після прибуття до лікарні, коли його поклали на операційний стіл і зробили наркоз. Олександр був при свідомості, але не відчував жодних відчуттів. Лікарі почали запитувати його, що саме і де болить. Через вибух кістка ноги вдарилася об таз, тож біль відчувався в куприку. Лікарі розрізали його штани та почали хірургічне втручання. Коли вони намагалися зняти одяг далі, Олександр зупинив їх: "Я попросив лікарів не робити цього. Я сам знімлю, щоб не пошкодити, адже це моя власність, і в ній закарбовані спогади".

Після операції, військового перенесли у швидку та відправили до Харкова. Дорогою йому постійно давали знеболювальні. "Я казав, що мені боляче. Медсестра колола якусь наркоту - і ставало легше". У Харкові зробили ще декілька операцій, потримали тиждень, а потім відправили у Київ. Там Олександр мав завершити своє лікування та пройти реабілітацію.

Однак біль не полишав його, і він безперервно благав про знеболювальні: "Зазвичай це, здається, був морфін у розведеній формі".

Після прибуття до Києва Олександру виконали кілька додаткових операцій, зашивши залишки кінцівки, що залишилися після ампутації, та розпочали курс лікування. Однак однією з найсерйозніших проблем залишався нестерпний біль, який могли зняти лише сильнодіючі наркотики. "Коли моя нога починала боліти, я звертався з проханням вколоти знеболювальне, і медики це виконували. Проте я усвідомлював, що це може призвести до залежності і що таке лікування не може тривати вічно".

Лікарі почали поступово зменшувати дозу наркотичних речовин, щоб позбутись залежності. Але так не виходило. "Лікарі розуміли, що мені болить, але намагались поступово зменшували дозування, і щоб при цьому його було достатньо, аби втамувати біль, -- розповідає військовий. -- Але в мене так не виходило. В принципі, я тривалий час залишався на тому рівні наркотиків, що і в Харкові. І лише коли мені зашили куксу, і біль ставав меншим, я почав трішечки злізати з цього". Олександр зміг відмовитись від важких наркотиків лише за два місяці.

Менший, але біль все ж таки залишався. Тепер було достатньо знеболювальних з легшими наркотичними речовинами. Ще одні наркотичні знеболювальні, які можна купити лише за рецептом, Олександр став приймати без відома лікарів.

"Коли біль став нестерпним, не завжди виникало бажання звертатися до лікарів, тому іноді вдавався до самолікування. Мені порадили ці препарати, і я почав їх приймати, -- ділиться своїм досвідом військовий. -- Але в момент, коли розуміння підказує, що настав час зупинити таке лікування, організм навмисно провокує біль, щоб ти не міг відмовитися від цього процесу."

Олександр продовжував вживати різноманітні знеболювальні препарати — як за призначенням лікарів, так і таємно від них. Проте згодом трапилося два випадки, які змусили його змінити свої звички. Він жартома називає їх "знаками від Всесвіту". Перший випадок стався під час тренування в спортзалі, коли у нього раптово виникла тахікардія. Це було дивно, адже він завжди активно займався спортом. Але тепер, через вплив наркотичних речовин, його серце не відновлювалося так швидко, як раніше. Ця ситуація дуже його налякала, і він вирішив поступово зменшувати дозу.

Одного разу Олександр, піднімаючись на милицях з метро, раптом відчув, як все навколо почало "плисти". "Я ставлю ногу на сходинку, але вона, здається, зникає з-під мене. Це було справді страшно", — згадує він. Це був другий сигнал, після якого він одразу зрозумів, що потрібно кинути. Проте зробити це миттєво виявилося складно. Без медикаментів Олександру стало "дуже тяжко", тому за тиждень він знову почав вживати їх, проте лише протитривожні — "моя нервова система просто не витримувала". Однак через півтора місяця він зміг відмовитися і від них.

Олександр вирушив на протезування до філіалу американського протезного центру, розташованого у Сваляві. «Я чув безліч позитивних відгуків про це місце, тому вирішив звернутися сюди. Хоча протезування було платним, витрати мали бути покриті за рахунок компенсацій на лікування», — ділиться своїми враженнями ветеран. Тут йому виготовили новий куксоприймач і надали тимчасовий вживаний протез стопи, щоб він міг навчитися ходити.

Протягом трьох тижнів навчального процесу Олександр захворів: у нього підвищилась температура, а на нозі утворилась велика гематома, наповнена кров'ю. Її довелося хірургічно розрізати і викачувати рідину. Через кілька тижнів у нього виникла алергічна реакція. Процес протезування знову був відкладений.

Проблеми накладалися одна на одну. Єдиним джерелом доходу для Олександра в той час були виплати на лікування, які надавались державою. Коли настав час очікуваної виплати, грошей не виявилося. "Я зателефонував начальниці медичної служби, і вона повідомила, що законодавчі норми змінилися, і довідка, на основі якої мені раніше нараховували кошти, більше не відповідає вимогам", – ділиться він.

У Олександра більше не було коштів на протезування. Проте інші проблеми зі здоров'ям все ще залишалися. Тому керівник протезного центру порадив йому спершу зайнятися лікуванням, вирішити питання з військовою частиною, а вже потім повернутися для отримання допомоги.

Ветеран вирішив взяти справу у свої руки і вирушив до державної лікарні в Київ. Там він лікував свою алергію, щодня дзвонив у військову частину, намагаючись домогтися відновлення виплат, але прогресу не було. Тому Олександр заповнив заявку на отримання безкоштовного державного протезу.

У Києві він лише отримав новий куксоприймач, а сам протез мав отримати вже вдома, в Одесі. Проте цього так і не сталося. "Пів року шукали мені протезиста, кликали з Києва, з Дніпра... Але за шість місяців в мене відпало бажання, в принципі їздити до Державної протезної організації, -- розповідає чоловік. -- Зараз у мене цей недороблений протез просто лежить дома біля балкона. От і вся його функція".

Проблема бюрократії залишалась і у відносинах з військовою частиною -- щоразу коли Олександр змінював місце лікування, коли повертався у Київ, чи їхав додому в Одесу, йому припиняли виплачувати кошти, і він мусив домагатись їх поновлення.

Після кожного виходу з лікарні Олександр змушений був проходити військово-лікарську комісію, адже формально він залишався на службі. Під час одного з таких обстежень виявили, що у нього гепатит Б. Ця недуга передається через контакт з кров'ю інфікованої особи, тому чоловік впевнений, що заразився саме через отримане поранення. Проте військова частина не поділяла його думки, і він так і не отримав жодних додаткових виплат на лікування.

Виходить, що в процесі своєї реабілітації я постійно стикався з конфліктами з медичним персоналом частини, часто проходив військово-лікарську комісію і мав справу з численними бюрократичними нюансами, щоб звільнитися з армії. Хоча, насправді, в цей період мені слід було б шукати роботу і просто намагатися вижити, -- розповідає Олександр. -- Але я не прагнув до простого виживання. Незважаючи на всі ці труднощі, я намагався займатися тим, що приносить мені задоволення. Я хотів, щоб це також приносило дохід, щоб я міг забезпечити себе, свою дружину та дитину, і врешті-решт стати незалежним від зовнішньої допомоги.

Коли Олександр усвідомив, що новий протез від держави так і не стане реальністю, він вирішив знову відвідати протезний центр у Закарпатті. Це сталося наприкінці літа 2024 року, більше року пройшло з моменту його поранення. У центрі йому виготовили новий куксоприймач і стопу, які, за його словами, були значно кращими, ніж тимчасові, що він отримав раніше.

Олександр не витратив часу даремно і негайно вирішив протестувати свій новий протез. Наступного ранку, не дожидаючись реабілітологів, він вирушив на прогулянку. Поблизу протезувального центру височіла гора, тому він взявся за її підкорення. Після півроку з старим "тимчасовим" протезом, новий, вдосконалений, значно полегшив йому підйом на пологий схил. Він пам'ятає, що на вершині стояв хрест, і того ранку йому не вистачило лише 100 метрів, аби дістатися до нього, адже вже настав час повертатись. Проте згодом, завдяки підтримці лікарів, він все ж таки зумів піднятися на ту гору.

"Коли я підіймався туди вперше, зрозумів, що мені це дуже подобається, і я хочу підійматись в гори. А потім приїхав додому, подивився фільм "Еверест", і ще більше цього зажадав, -- розповідає Олександр. -- Піднятись на Еверест -- відтоді моя мрія".

Кілька місяців тому, під час лікування в Одесі, Олександр знову повернувся до спорту та зацікавився пара-джиу-джитсу. Це бразильське бойове мистецтво акцентує увагу на боротьбі в партері, де суперники взаємодіють у сидячому, наколінному чи лежачому положенні. Завдяки цій специфіці, дисципліна була адаптована для людей з ампутаціями нижніх кінцівок. Оскільки змагання проходять у сидячому положенні, учасники не використовують протези. "Спорт — це моя пристрасть. Я займаюся ним з дитинства, тому, звісно, продовжив і після травми, відкривши для себе джиу-джитсу," — ділиться своїм досвідом ветеран.

Отже, отримавши новий, зручніший протез, Олександр вирішив взяти участь у чемпіонаті України з пара-джиу-джитсу. Після трьох місяців наполегливих тренувань він здобув титул чемпіона України, а згодом вирушив до Абу-Дабі, де здобув срібну медаль на чемпіонаті світу. Олександр не планує зупинятися на досягнутому і прагне продовжувати займатися джиу-джитсу, мріючи змагатися не лише у пара-джиу-джитсу, а й в інших категоріях.

Олександр, паралельно з процесом протезування, вирішив створити власний мотиваційний бренд, щоб продемонструвати на своєму прикладі, що життя з протезом не закінчується. Спочатку він розробив серію стикерів із надихаючими висловами та патч. Наразі він займається створенням адаптивного одягу, призначеного спеціально для людей з інвалідністю (як зазначає Liga.net), і планує подати заявку на грант, щоб реалізувати цю ідею в повноцінний бізнес. "Це мій заклик до суспільства. Я прагну показати молодим людям з різними травмами, як важливо пробувати щось нове і досягати успіху. Хочу, щоб усі розуміли: незважаючи на труднощі, можна досягати великих звершень", - ділиться своїми думками Олександр.

Однак, створення власного бренду не є єдиним способом показати, що життя після травм або ампутацій продовжується. Олександр також активно долучився до різноманітних соціальних ініціатив. "Спочатку мене запросили пограти у футбол на протезах. Організатори забезпечили всі необхідні умови для гри та спілкування, -- ділиться своїм досвідом ветеран. -- Там я зустрів хлопців, які потім запросили мене взяти участь у зйомках соціальної реклами".

Згодом Олександра запросили взяти участь у зйомках кліпу на пісню "Пташка". Він зіграв роль військового, який є чоловіком головної героїні, співачки SWOIIA. У сюжеті подружжя мало сина, роль якого виконав син режисерки Юлії Павлової. Пізніше Юлія запросила Олександра стати дублером у її новому проєкті. Вона працювала над серіалом, що розповідає про ветерана та його труднощі з адаптацією до цивільного життя. Олександр виконував роль дублера головного героя, який, за сюжетом, втратив ногу під час війни. Його дублювання було необхідне в сценах, де демонструється протез.

"Я швидко прийняв пропозицію, адже зніматися у серіалі — це справжнє задоволення, — ділиться Олександр. — Цей проєкт буде про життя ветерана після отриманого поранення, а також про ті труднощі, з якими він стикається. Нам важливо донести цю історію до широкої аудиторії, щоб суспільство усвідомлювало, з чим доводиться стикатися таким людям."

Згідно з сюжетом, персонаж, який отримав поранення, прагне повернутися на фронт. У серіалі є епізод, де він проходить тренування на військовому полігоні: здійснює постріли з автомата, бігає по шинах і долає смугу перешкод. Перед початком зйомок творці серіалу запитали Олександра, чи зможе він виконати ці завдання.

"Безумовно, я відповів, що впораюся. Я ніколи не вважаю себе людиною з якимись перепонами, адже у моїй свідомості немає жодних меж. Я повністю підтримую ідею демонструвати, що навіть з травмою, як у мене, можна досягати великих результатів," — ділиться Олександр.

Сьогодні в Олександра останній робочий день на зйомках серіалу. Він заходить на знімальний майданчик. Це недобудований будинок друга головного героя -- побратима, якого вважають зниклим безвісти. За сюжетом, головний герой приїхав сюди, щоб познайомитись з сином побратима.

Ветеран лягає на кілька дерев'яних палет. Таке ліжко облаштував собі головний герой. Оператори налаштовують камери та починають знімати. Олександр "прокидається", стягує з себе ковдру та сідає. Знаходить біля себе лайнер (спеціальну шкарпетку для кукси. - Liga.net), вдягає спочатку її, а потім протез. Встає та йде умиватись.

Протягом усього цього часу в кадрі з'являється лише нижня частина тіла — видно тільки куксу та протез. Подібним чином знімають практично всі епізоди з Олександром. Його обличчя абсолютно не нагадує обличчя провідного актора. Тому всі сцени, де потрібно знімати в повний зріст або вести діалог, виконуються з участю актора, але лише до пояса або в довгих штанях.

Олександр переважно знімається саме у сценах побуту. І бачить у цьому свою місію -- показати, яким є побут ветерана з ампутованою кінцівкою. Це ж важливо і для команди серіалу. Тому під час роботи вони звертались за консультаціями у кілька ветеранських організацій. Також проводили інтерв'ю з ветеранами з різними пораненнями, щоб говорити про ветеранів словами самих ветеранів.

Останній день зйомок Олександра підходить до завершення. Він влаштовується на саморобному ліжку, одягає джинси та взуває черевики. Ззовні важко здогадатися, що він користується протезом, лише легеньке шкутильгання видає його особливість. Режисерка запевняє Олександра, що з'явилися вдалий дубль, але все ж відпускає його.

На сцену виходить провідний актор. Коли вони опиняються поруч, ззаду їх можна розрізнити лише по зачісці: у Олександра кучеряве волосся темнішого відтінку. Їхній зріст і статура практично ідентичні.

Олександр не поспішає прощатися з колегами. Він прямує до фургончика і чекає там – на випадок, якщо знадобиться щось перезняти, адже його поїзд додому лише ввечері. Чоловік не відчуває смутку, навпаки, він радий, що отримав такий унікальний досвід. Він висловлює бажання знову зніматися, але не лише в ролі дублера – йому хочеться спробувати себе в акторській майстерності. Олександр мріє зіграти персонажа, який кардинально відрізняється від його реального образу – можливо, когось агресивного чи навіть жорстокого. "Але я ніколи не погоджуся грати росіян", – серйозно і з певною суворістю зазначає він.

"Зараз я активно досліджую себе, займаючись різними справами: спортом, горами, розвитком свого бренду, але мені також подобається зніматися, - зазначає він. - Це приносить мені задоволення, я отримую насолоду від багатьох аспектів життя і не стримую себе у спробах нового. Навпаки, я прагну цього. А що саме мене захопить повністю, поки що не можу сказати."