"Скільки знадобиться" – це слова бойового медика з Маріуполя на ім'я "Мала", яка з нетерпінням очікує на повернення свого нареченого з полону.

Полонений наречений Юлії Шахман - Олександр. Фото надане героїнею інтерв'ю

Бойова медикиня Юлія Шахман, відома під позивним "Мала", змогла залишити оточений Маріуполь у березні 2022 року. На жаль, її наречений опинився в полоні. Незважаючи на це, жінка невпинно бореться за свого коханого і не має наміру здаватися.

Любовна історія Юлії та Олександра сповнена труднощів. На початку їх відносини страждали від розлуки через військову службу, відстані та різні міста. Наразі пара стикається з найскладнішим випробуванням — російським полоном. Юлія Шахман поділилася своїми переживаннями про життя в постійній тривозі, смутку та надії в ексклюзивному інтерв'ю для "Новин Донбасу".

Перед тим, як розпочати службу в армії, Юлія працювала в хірургічному відділенні Гб№1 у Маріуполі. Вона вела насичене активне життя, часто подорожуючи Україною, а поїздки до Львова стали для неї регулярними. Юлія завжди захоплювалася екстримом та незвичайними враженнями: вона пробувала стрибки з парашутом і відвідувала футбольні матчі. На фанатському секторі вона знайшла свою компанію і познайомилася зі своїм першим чоловіком, від якого згодом народила двох дітей. Проте цей шлюб не виправдав її сподівань.

У 2017 році Юлія Шахман вирушила на службу в військовий госпіталь Маріуполя. Вона обійняла посаду старшого електрика, адже мала технічну освіту, а вакансій для медичних працівників не було. Так проходило її життя, поки не сталася важлива зустріч, яка змінила все.

З Олександром Юлія познайомилася на другому році свого контракту наприкінці 2018 року. Як би це не було банально, але знайомство відбулося в Інтернеті.

"Я навіть не можу згадати, в якій саме групі на Фейсбуці ми познайомилися. Тоді він також служив у війську. Протягом півроку ми просто листувалися, а вже потім зустрілися в реальному житті," -- ділиться спогадами маріупольчанка. Їхні побутові звички, погляди на світ і життєві принципи настільки співпадали, що розставатися їм не хотілося. Проте військова служба обох постійно вносила свої корективи у їхнє життя.

На початку великих військових дій Юлія і Саша не були разом і так і не змогли зустрітися до цього часу...

24 лютого 2022 року Юлія зустрілася з друзями на шляху до Одеси. Проте миттєво усвідомивши, що може допомогти пораненим, вона вирішила повернутися в рідний Маріуполь, де її навички стануть у нагоді.

"Я цілий день шукала як мені повернуться. Усі рейси скасовувалися. Тільки наступного дня співробітники військової прокуратури знайшли для мене за УБД резервний квиток", -- згадує жінка. Їхати довелося з Пологів, Запорізької області, із пересадкою, бо залізничні колії виявилися пошкодженими під час бойових дій. Однак пізніше вона все ж знайшла перевізника і ввечері 26 лютого Юлія опинилася в Маріуполі.

Залишивши своїх дітей під опікою матері та матері колишнього чоловіка, 27 лютого мешканка Маріуполя відвідала Штаб Територіальної оборони, де стикнулася з браком розуміння.

"Як дівчина, мене не хотіли брати. Мені довелося сперечатися та доводити, що я їм потрібна. Врешті-решт, я лише почула, що добре, що вони прийняли мене," - ділиться вона.

Першими завданнями для медикині стали ті, які вона визначила для себе: знайти перев'язувальний матеріал через волонтерів. Першу допомогу пораненому бійцеві Юлія надала 1 березня. Це було поранення середньої тяжкості. "Мала" з легкістю стабілізувала стан постраждалого і організувала його евакуацію до шпиталю № 555, що знаходився неподалік плавбасейну "Нептун". Там Юлія Паєвська, відома як "Тайра", поділилася з нею своїми медикаментами. Завдяки наявності запасу препаратів, виконувати свої обов'язки стало простіше, але Юлія зазначає, що в ТРО існували серйозні проблеми з організацією.

Виконувати свої обов’язки в ролі бойової медикині "Мала" почала при госпіталі лише з 10 березня. Раніше вона разом із бойовими підрозділами пересувалася містом, зупиняючись на різних командних та спостережних пунктах, і вела свою діяльність майже без відпочинку.

Перед початком "повномасштабної війни" Юлія віддала близько трьох років своєї кар'єри роботі в госпіталі, що дозволяло їй надавати допомогу в будь-якій ситуації, включаючи підтримку цивільним.

"Я не можу точно сказати, скільки людей постраждало — як військових, так і цивільних. Лише починався обстріл, і в госпіталь почали привозити поранених, іноді їх приносили на носилках або просто на руках. Ніяких навіть приблизних даних я не можу надати," — ділиться Юлія.

"Мала" відзначає, що в лікарні діяла злагоджена команда, де кожен член знав свої обов'язки. Серед працівників були також цивільні медики, зокрема з Обласної лікарні, що знаходиться на 23 мікрорайоні, яка першою в місті потрапила під контроль російських військ.

"Кожен знав, що має робити. Усі один одному допомагали. Санітарочки і навіть дівчатка зі штабу одразу вибігали і допомагали приймати поранених. Але завантаженість була просто божевільна", -- каже Юлія, але відмовляється вдаватися в подробиці страждання вивчених людей.

"Привозили безліч дітей. У той момент я стала свідком того, як маленький хлопчик помер у мене на очах. Не можу пригадати дату, адже все злилося в один хаотичний день. Я несла його на руках до операційної, але у нього не було жодних шансів. Осколок вразив його серце. Йому було лише 8 років," -- згадує лікарка. Юлія зізнається, що в той час вона пережила нервовий зрив, і хвиля відчаю охопила її цілком.

Юлія чітко згадує момент, коли російський літак скинув бомбу на госпіталь. Вона стала свідком трагічної сцени, побачивши трьох загиблих військових, які перебували під апаратом штучного дихання після операцій. Четвертого тяжко пораненого транспортували в іншу лікарню, але, на жаль, він помер під час перевезення.

"Це був добрий молодий чоловік з "Азова", який влучив у одного з командирів кац...ків," – згадує Юлія.

Втрати збільшувалися. Місця для зберігання загиблих виявилося недостатньо. Їх розміщували просто на землі позаду шпиталю.

Наприкінці березня всіх поранених перевели з госпіталю на заводи "Азовсталь" та Ілліча. Юлія усвідомила, що настав час повернутися додому і захистити свою родину. Разом із близькими вона дісталася торгово-розважального центру ПортСіті, де переночувала, а потім на автобусі вирушила до Нікольського. Там їй довелося ховатися від окупантів, які організували евакуацію місцевих мешканців до Росії. На щастя, вдалося відновити зв'язок і дізнатися, що з Бердянська існує можливість виїзду на територію, що контролюється Україною. Після двох днів у подорожі Юлія з дітьми нарешті опинилася в Запоріжжі.

"Ми довго не могли пройти через останній блокпост, і в результаті всім довелося ночувати просто неба," – розповідає Юлія. Російські солдати проводили детальний огляд, змушуючи всіх роздягатися до спідньої білизни та уважно вивчаючи татуювання.

Опинившись на вільній території дівчина почала шукати зв'язок із коханим. Раніше вона зв'язувалася з командуванням 55 ОАРБ де він служив. Юлії відповіли, що з Олександром усе добре, а про те, що він виконує бойові завдання в Маріуполі промовчали. Вона не розуміла, де ж її наречений, сподівалася на краще, але сталося жахливе.

20 квітня я помітила, що він "онлайн" у телеграмі, але відповідав вже "сепар". Після кількох обмінів повідомленнями і телефонного дзвінка, вони почали запрошувати мене до Маріуполя, щоб забрати нареченого. (Вони вже знали, що я служу в ЗСУ). Коли їхній план провалився, вони почали погрожувати, що віддадуть його кадировцям, які заподіють йому жахливі речі, аби він ніколи не міг стати батьком. "Згадує Юлія. Пізніше їй все ж таки вдалося поговорити з Олександром телефоном протягом однієї хвилини. Це була їх остання розмова на сьогодні.

Які відчуття мене охопили в той момент? Це був шок, гнів і думки про те, що якби я знала, що він теж у Маріуполі, все могло б скластися зовсім інакше. Я переживала страх, адже згодом виникла нова проблема: російська сторона не визнавала його перебування в полоні. Я писала безліч листів, зверталася до російського Червоного Хреста, але там мене ввічливо відправили геть. Лише в минулому році Ірландський Червоний Хрест підтвердив його статус полоненого, - ділиться Юлія Шахман. Вона також активно займається пошуками інших людей, які опинилися в російському полоні.

Буквально перед Новим роком вона отримала від Олександра листа...

У листі Олександр просив зв'язатися з його рідними, передати, що з ним усе добре, і цікавився, чи в безпеці Юлія та її рідні.

"Висловила думку, що не очікувала, що все ще перебуваю в очікуванні. Але я дійсно чекаю. І готова чекати стільки, скільки знадобиться. Адже ця людина дуже важлива для мене, і я прагну залишатися поруч з нею до кінця своїх днів," -- ділиться Юлія.

Вона зазначає, що активно продовжує надсилати листи до різних міністерств і звертається до військової частини Олександра з проханням долучитися до боротьби за полонених, ініціюючи запити на їхній обмін.

"На жаль, наші можливості обмежені. Багато в чому залежить від російської сторони. Для них артилерія означає майже те ж саме, що і 'Азов'. Вони проводять демонстративні судові процеси. Але надія ніколи не зникає. Я вже три роки чекаю на свого Сашка," -- ділиться Юлія.

Родичі Олександра опинилися на території, що знаходиться під контролем окупантів, тому існує можливість надсилати йому пакунки з харчами та необхідними речами. Проте Юлія зазначає, що його стан здоров'я значно погіршився.

Юлія наразі не має ясного уявлення про те, чи вони житимуть за межами країни (вона зараз у Німеччині), чи повернуться в Україну після обміну Олександри.

"Усе залежатиме від його стану, захоче він служити далі чи ні. Я гадаю, що після трьох років у полоні потрібно дуже багато часу для реабілітації, як фізичної, так і психологічної. Я готова прийняти будь-яке його рішення", -- каже Юлія.