Від Островського до Дубри: символічна команда латвійських гравців у нашій футбольній історії.

Блогер Sport.ua Олексій Рижков розповідає про найталановитіших представників бурштинового регіону, які виступають на наших футбольних аренах.

Літо 1987 року стало знаковим для Риги, де місто готувалося до важливого футбольного матчу. В гості до місцевої команди "Даугава" завітав знаменитий московський "Спартак" для зустрічі в рамках Кубка СРСР. Першу гру двоматчевого протистояння червоно-білі виграли на своєму полі з невеличким рахунком, залишивши латвійцям надію на успіх у матчі-відповіді. За словами вболівальників "Даугави", такої футбольної емоції в місті не було вже давно. Я, як свідок тих подій, можу підтвердити, що це дійсно так. Вулицями старої Риги бродили фанати московського клубу, а директор Будинку творчості архітекторів у Дзінтарі, де я проводив літні канікули, їздив до столиці республіки в пошуках квитків (на 15 200 місць було кількаразово більше охочих), а після матчу до Юрмали поверталися місцеві фанати "Даугави" з великими прапорами, хоч і розчаровані поразкою (1:2), але щасливі від участі в значній футбольній події. Команда того часу, "Даугава", з такими відомими гравцями, як Старков, Шевляков, Ємельянов та Друпас, мала потенціал піднятися до вищого дивізіону радянського футболу, але кожного сезону їй чогось не вистачало, і зрештою цього не сталося. Проте незабаром багато з тих футболістів розпочали нові кар'єри за кордоном, деякі навіть в Україні, що сприяло формуванню нової генерації, яка створила непогану національну збірну Латвії, яка на початку XXI століття досягла фінальної стадії Євро. Європейський чемпіонат 2004 року став чудовою платформою для латвійських футболістів, що привернуло увагу українських клубів. В результаті, багато представників цієї талановитої країни здобули гарну репутацію в українському футболі. Давайте згадаємо найяскравіших з них.

Цей голкіпер є вихованцем школи "Даугави", однак, за великим рахунком, здобув собі ім'я саме в українському футболі. До наших країв він перебрався в 1988 р., коли пристав на пропозицію луцького "Торпедо", яке очолював Віталій Кварцяний. А перегодом "Торпедо", власне, й стало "Волинню", і слово "госпрозрахунок" у контексті лучан лунало чи не найперше в Україні серед клубів нижчих дивізіонів. Лайзанс, можна сказати, виграв конкуренцію за місце у воротах у Михайла Бурча. В сезоні-88 автозаводці, попри доволі високе 8-ие місце (серед 26-ти команд) мали від'ємну різницю забитих і пропущених м'ячів (пропускали лучани забагато, годі й казати, навіть у тоді ще кіровоградської "Зірки", що фінішувала аж 23-ю, пропущено було менше). А от у сезоні-89 "Волинь" виграла українську зону 2-ї ліги, а істотний внесок у цю звитягу зробив латвійський воротар. Додам, що Лайзанс того сезону відіграв майже вдвічі більше матчів, ніж Бурч (який згодом дістане славу воротаря-бомбардира). Після Луцька в кар'єрі Лайзанса були львівські "Карпати". Власне, в складі зелено-білих він також став переможцем української зони 2-ї ліги чемпіонату СРСР, а надалі встиг дебютувати в чемпіонаті України. Український футбольний досвід пішов Лайзансу на користь, адже по поверненні до Латвії він на довгі роки став голкіпером національної збірної.

Зліва в захисті я оберу Андрейса Циганікса. Хоча він і провів у "Зорі" не так багато часу, мені запам'яталася його рідкісна для захисника охайність: у своєму першому сезоні в луганському клубі, який тоді ще базувався в Запоріжжі, він жодного разу не отримав попередження в матчах національної першості, не кажучи вже про червоні картки. Варто зазначити, що Андрейс переважно виконував оборонні функції і рідко виходив на передній план у творчих моментах. Єдиним яскравим епізодом, який я можу згадати, став останній матч сезону 2020/21, коли він зробив чудовий навіс зі свого флангу на Олександра Гладкого, і той вразив ворота суперника ударом головою. Також Циганікс запам'ятався своїм номером "97" на футболці, що відповідає року його народження.

Прошу вибачення за затримку, але я вирішив використовувати схему з ліберо замість класичного захисту з чотирьох гравців. Можливо, це виглядає як архаїзм, проте така символічна команда все ще відображає всі етапи часу. Кандидатура Леоніда Островського, триразового чемпіона СРСР у складі "Динамо" під керівництвом Маслова, є найкращою для ролі ліберо. Вихованець "Даугави" вирізнявся непримиренним стилем гри, відмінними навичками відбору, високою мобільністю в захисті та тактичною дисципліною, що робило його важливим елементом стратегічної побудови Віктора Маслова. "Я можу організувати захист так, що навіть м'яч, а тим більше миша, не зможе потрапити до воріт," — запевняв Маслов перед початком сезону 67. І саме Островський мав бути відповідальним за контроль цієї "миші". Він запам'ятався своєю сосредоточеністю на виконанні обов'язків, виправляючи помилки своїх партнерів. За весь час у "Динамо" він забив лише один гол: відкрив рахунок у виїзній грі проти мінського "Динамо" у сезоні 67, скориставшись помилкою воротаря Анатолія Глухотка, якого, до речі, одразу ж замінили. У мене є програмка того матчу, і я помічаю суттєву її відмінність від київських аналогів того часу. Справа не лише в тому, що рекламна продукція була російськомовною (в Києві тоді випускали програми виключно українською, в Тбілісі — грузинською, в Єревані — вірменською, а в Баку — двома мовами), а в написі "50 років" у правому верхньому куті на фоні червоних прапорів, що свідчить про 50-річчя Великого Жовтня (так радянська влада називала Жовтневий переворот 1917 року). У столиці Білорусі тоді намагалися максимально догодити метрополії. У кар'єрі Островського після завершення ігрової кар'єри були різні етапи: тренерська діяльність, складні часи з алкоголем, робота вантажником, служба в Києво-Печерській лаврі, повернення у футбол та інше.

Безумовно, якби не війна, вихованець ризького "Сконто" Каспарс Дубра продовжував би виступати за "Олександрію". У своєму останньому матчі за цей український клуб у грудні 2021 року він став автором вирішального гола. Латвійський футболіст скористався помилкою минайця Ігоря Гончара після кутового і, виконуючи естетичний удар у падінні, вразив ворота суперника.

Основна спеціалізація Віталійса Ягодінскіса - центрдеф. Однак за потреби він може зіграти й правого захисника. Власне, на цю додаткову для нього позицію я й поставлю вихованця "Даугави" в цій команді. На початку 2012 р. він переїхав до Києва, де грав за другу динамівську команду, а надалі був орендований ужгородською "Говерлою". В її складі запам'ятався вправною грою на 2-му поверсі й зокрема голом головою у ворота "Металіста" в сезоні-2014/15, коли вчасно відгукнувся на навіс Лукмана Аруни зі стандарту.

На позиції захисника виступав Валентінс Лобаньовс. Він представляв запорізький "Металург" у складі збірної Латвії під час фінального турніру Euro-2004. Особливо запам'ятався його гол у поєдинку проти "Ворскли-Нафтогаз" у сезоні 2003/04. Тоді латвійський легіонер врятував свою команду від поразки в матчі з сусідніми суперниками по таблиці (команди займали 12-те та 13-те місця), відзначившись на 88-й хвилині зустрічі.

Євгеній Космачовс приєднався до "Севастополя" в другій половині сезону 2011/12, після невдалої спроби підписати контракт із запорізьким "Металургом". Вже з перших матчів у складі кримського клубу він продемонстрував свої здібності. Особливо запам'ятався його майстерно виконаний штрафний удар у грі проти алчевської "Сталі", який залишив слід в пам'яті севастопольських уболівальників. Однак, незважаючи на успішний старт, Космачовс не затримався в українському клубі більше ніж на півсезону.

Арманд Зейберліньш, який в основному діяв у центральній зоні півзахисту, мав можливість зіграти й на позиції правого півзахисника, коли це було необхідно. Він довгий час виступав за луцьке "Торпедо", яке в той час перейменовувалося на "Волинь", під керівництвом Віталія Кварцяного у другій половині 1980-х, ставши чемпіоном УРСР у 1989 році. У сезоні 1990 року Арманд спробував свої сили у донецькому "Шахтарі", попри чутки про інтерес київського "Динамо". Проте, через свою запальність та нехтування спортивним режимом, він не затримався в команді. На межі 20-го та 21-го століть, вже будучи досвідченим гравцем за 30, він повернувся до українського футболу, погравши трохи за луцький клуб та запорізький "Металург".

На мою думку, найяскравішим виступом Андрейса Штолцерса у команді "Шахтар" можна вважати матч сезону 1999/00 проти тернопільської "Ниви". Тоді команда здобула переконливу перемогу з рахунком 5:0, а Штолцерс відзначився двома голами та асистом. Цей поєдинок запам’ятався також знаменитим ударом скорпіона від Сергія Попова. У тому ж сезоні Штолцерс двічі вразив ворота донецького "Металурга": спочатку він пробив голкіпера потужним ударом з гострого кута, а згодом відзначився влучним пострілом з льоту після подачі з лівого флангу. Наприкінці 90-х років Штолцерс тричі поспіль ставав срібним призером чемпіонату України у складі "Шахтаря". Варто зазначити, що в дитинстві він вважався найкращим хокеїстом у Латвії серед своїх однолітків, але згодом обрав шлях у футболі.

Маріс Верпаковскіс, нині займаючий високу посаду у РФШ, розпочав свій футбольний шлях у Лієпаї. У кінці 2003 року він підписав контракт з київським "Динамо", а вже в 2004 році був визнаний найкращим гравцем клубу. Він забивав м'ячі не лише "Трабзонспору" (після дальнього удару Валентина Белькевича, воротар турків не зміг зафіксувати м'яч, і Маріс виявився першим на добиванні), а й "Реалу" (пройшовши лівим флангом, він змістився до центру та потужно пробив правою у дальній кут), а також, що цікаво, своїй рідній команді - лієпайському "Металургсу". В складі "Динамо" він став чемпіоном України та двічі піднімав над головою національний кубок (у 2005 році зіграв у фіналі проти "Шахтаря", який завершився перемогою киян з мінімальним рахунком).

Невисокий, але швидкий форвард Валерій Семьоновс у сезоні 1983 року продемонстрував вражаючу гру за команду СКА "Карпати" (Львів). Він став автором вирішального голу в складному матчі проти смоленської "Іскри", який відбувся перед майже 25-тисячною аудиторією (такі тоді були відвідування в першій лізі!). Крім того, в заключні хвилини зустрічі з нікопольським "Колосом" Семьоновс забив важливий гол, що дозволив львів'янам зрівняти рахунок. Варто зазначити, що під час своїх виступів за український клуб Семьоновс жодного разу не отримав жовтої картки, не кажучи вже про червоні.

Безумовно, досягнення українських представників у латвійському футболі не можна порівняти з успіхами їхніх співвітчизників у інших спортивних дисциплінах, таких як Угіс Крастіньш чи Айнарс Багатскіс. У першій половині 1990-х Яніс Скределіс ненадовго очолив запорізький "Металург", але, на жаль, не зміг досягти подібних успіхів. У той час його інтерв'ю були сповнені ностальгії — він стверджував, що "другої 'Даугави' вже не буде". Незабаром після цього він повернувся на батьківщину, де його прагнення до роботи ставало більш очевидним. Як кажуть, коли є справжня пристрасть, робота сама проситься в руки. На жаль, у Запоріжжі Яніс не проявив такої енергії. Він вважав своїм основним досягненням те, що його команда "грала в чесний футбол". Яку роль він відіграв у підйомі латвійського футболу на початку XXI століття, коли збірна кваліфікувалася на Euro? Безумовно, він заклав основи цього успіху, адже у 1980-х роках активно популяризував футбол у Латвії, що викликало інтерес у молоді та сприяло їхньому запису до футбольних шкіл. Варто зазначити, що завдяки його зусиллям футбол зміг стати серйозною альтернативою традиційно популярним в Латвії видам спорту, таким як хокей, волейбол та баскетбол. Проте я не став би перебільшувати зв'язок між досягненнями 1980-х і 2000-х років. На мою думку, ці успіхи є окремими явищами, а отже, не є частинами одного ланцюга. Однак я цілком визнаю унікальність тренерського таланту самородка з Ілуксте.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

На мою думку, сучасний підйом латвійського клубного футболу перевищує навіть період середини 1980-х, коли "Даугава" була на піку своїх можливостей. Сьогоднішній РФШ здобуває перемоги над такими командами, як "Аякс", незважаючи на те, що січень для латвійських клубів — це не найкращий час для набуття ігрової форми. Однак, незважаючи на це, не можу стверджувати, що кияни є безумовними фаворитами в сьогоднішньому матчі.