Карло Анчелотті - у складі збірної Бразилії. Легенда не прагне осіннього періоду.

Валерій Василенко - про резонансний, але небезпечний вибір "Папи Карло"

Нещодавно, коли я розмірковував про майбутнє Карло Анчелотті, я з нетерпінням сподівався, що цей видатний тренер не обере місце у ВІП-ложі на "Сантьяго Бернабеу", з якого можна спостерігати за значними, але насправді неважливими обов’язками весільного генерала у компанії великого і грізного дона Флорентіно. Мої сподівання справдилися.

Після невдалого сезону в "Мадриді", не змігши піти з клубу у належному стилі, Карло все ж залишає "королівський клуб" з гордо піднятою головою. Адже, з одного боку, йому вдалося додати кілька зірок на титульний фюзеляж найтитулованішої команди світу. З іншого боку, досвідчений тренер здійснив такі кроки, про які до останнього моменту, до офіційного оголошення від бразильської футбольної конфедерації, важко було повірити.

Не вірилося не тільки тому, що, як виявилося, переговори між Анчелотті, "Реалом" і бразильською федерацією йшли дуже складно. І якоїсь миті якісь дуже авторитетні джерела стверджували, що Карло ніколи не опиниться на чолі "селесао".

Але не вірилося особисто мені ще й тому, що для 65-річного тренера, який звиклий працювати у винятково зручних умовах, подібна трансформація може стати справжнім шоком у всіх сенсах та відчуттях. Адже це дійсно страшенно складно - весь час вирощувати полуницю, а потім різко перейти на вирощування гладіолусів.

У зв'язку з цим, у моїй голові постійно виникає асоціація з ще одним видатним тренером — Оттмаром Хітцфельдом. На завершальному етапі своєї клубної кар'єри він вирішив спробувати себе у ролі тренера національної збірної, обравши для цього скромну Швейцарію. За вікном розкривається краса пастельних пейзажів, альпійські луки, де пасуться вівці, едельвейси, а також смачний сир і шоколад — все це створює ідеальну атмосферу для патріарха, який насолоджується своєю заслуженою осінню життя.

Напевно, саме такою і повинна бути патріархальна осінь. Спокійною, гармонійною, привабливою і задоволеною. Я був майже впевнений, що Карлетто, відійшовши від своїх обов'язків у "Реалі", врешті-решт знайде себе десь у Саудівській Аравії, де кожну мить йому будуть заглядати в рот і стелити свіжі троянди, зробивши його підсвідомо найвисокооплачуванішим тренером у світі.

Визнаю: саме так я уявляв подальший кар'єрний шлях Анчелотті. Можливо, в кінцевому підсумку все розгорнеться саме в цьому напрямку. Але цього разу ситуація виглядає зовсім інакше.

Замість умиротворених та ситих пейзажів Карло Анчелотті обрав постійний карнавал. Постійну самбу. Постійну пристрасть. І постійну можливість перебувати під дамоклевим мечем принизливої критики.

Отже, ще залишився порох у порохівницях. Це означає, що я все ще готовий до серйозного виклику в своїй кар'єрі. Можливо, навіть до найзначнішого з усіх. Як можна втриматися від того, щоб разом з усіма не вигукувати «ура», підкидаючи вгору жовто-зелені шарфи?

"Він - найвидатніший тренер в історії, а тепер він очолює найвидатнішу національну команду на планеті. Разом ми напишемо нові значні глави для бразильського футболу. Це заява світу про те, що ми рішуче налаштовані повернути собі найвище місце на п'єдесталі". Велика цитата - справа рук глави бразильської національної конфедерації Едналдо Родрігеса. І я, разом із мільйонами шанувальників таланту й Анчелотті, й збірної Бразилії готовий підписатися під цими багатообіцяючими словами.

Однак після того, як я вже підписався під цими багатообіцяючими словами, і як мій жовто-зелений шарфик упав додолу під крики ура, мені чомусь стало здаватися, що у всій цій до мурах красивої голлівудської історії, крім щасливого кінця, може і не виявитися хепі енду. І ось чому мені так стало здаватися.

Почну з найпростішого для мене. У геніальності Анчелотті, а тим більше можливості налагоджувати контакт з футболістами, а тим більше з покровителями футболістів, я анітрохи не сумніваюся. Ну, було б дивно. Але я дуже сумніваюся, що перехід Карлетто з однієї води до іншої виявиться безболісним. Бо за визначенням "там" вода інша. Більш солона. І рідкіша. Все своє свідоме футбольне життя він працював за однією методичкою: осінь-весна, передсезонні-міжсезонні збори, гроші на трансфери, можливість надолужити втрачене на старті протягом довгої турнірної дистанції.

І раптом цього вже не буде. На зміну прийде зовсім інше. У найкращому випадку командам нададуть лише тиждень для підготовки до кваліфікаційних матчів. І знову ж таки, швидкоплинні турніри, де помилки не залишають місця для виправлення, адже немає навіть такої запасної можливості, як матчі-відповіді. Чи зможе досвідчений гравець, який звик до іншого стилю мислення, впоратися з цими викликами?

Цікаво, чи стане син Анчелотті частиною його тренерського складу. Давиде Анчелотті – це не просто нащадок відомого тренера, а вже зріла особистість, яка зарекомендувала себе як справжній професіонал. У нинішньому "Реалі" він відповідає за тактичні аспекти гри і готовий до самостійної діяльності. Відомі джерела регулярно зазначають, що іспанські та італійські клуби проявляють активний інтерес до його особистості.

Якщо Карло та Давиде возз'єднаються і в збірній Бразилії, тоді все зрозуміло. Зрозуміло, хто за що відповідатиме. Але якщо молодшого Анчелотті там не виявиться, тоді старшому доведеться поламати голову над тим, ким його замінити. Замінити рівноцінно.

Ось що важливо. Мабуть, це найголовніше. Незважаючи на те, що тренер Карло Анчелотті не мав жодного досвіду роботи зі збірними, протягом усієї своєї видатної кар'єри він умів налагоджувати контакт з бразильськими гравцями. Кафу, Діда, Сержиньйо, Кака, Марсело, Каземіро, Родріго, Вінісіус – всіх цих відомих майстрів м'яча він піднімав на нові висоти.

Проте підвищити рівень цих та інших магів не становило великої складності для маестро, адже він мав надійну підтримку як у вигляді ресурсу клубу, так і завдяки налагодженій системі, з якою працював раніше. Натомість на його новій посаді не передбачено ані таких умов, ані таких здібностей.

Сучасна збірна Бразилії не є найсильнішою командою у світі, як жартома зазначав Едналдо Родрігес. На жаль, нині ця збірна нагадує сплячого гіганта, і це в кращому випадку. У найгіршому ж випадку, ми маємо справу з втраченим поколінням. І тепер Карлетто має знайти спосіб вирішити ці проблеми.

Досі Бразилію не очолювали тренери з-за кордону. Однак, якщо це станеться, то іноземець на чолі команди, зокрема Анчелотті, може стати для країни справжнім рятівником. Як інакше можна пояснити ситуацію, коли останні три чи чотири тренери "селесау" зазнали невдачі? Рамон Менезес, Фернандо Дініз, Дорівал Жуніор і навіть Тіте в останні роки не змогли досягти бажаних результатів. Бразилія вже давно не була чемпіоном світу — остання перемога відбулася у 2002 році, а на чемпіонаті Південної Америки команда вигравала лише в 2019-му. Відтоді настав період затишшя та невизначеності.

І покоління 2019 року майже всім складом пішло на заслужений відпочинок. І під рукою у Анчелотті прямо зараз є круті гравці атаки (Вінісіус, Родріго та Рафінья), є непоганий воротар (Алісон), а в захисті можна згадати, хіба що, Маркіньоса. Ось і все, за великим рахунком.

І це точно не найкраще бразильське покоління - оте, яке поїде на ЧС-2026. Навіть якщо Карлетто і вирішить реанімувати кар'єри у збірній Неймара та Каземіро. Все одно ця Бразилія не найкраща команда планети. І вона знову може провалитися. Навіть на чолі із рятівником.

Проте Анчелотті був обізнаний щодо свого шляху. З таким досвідом, як у нього, це не дивно. Тож нехай іде вперед. Осінь його точно не заставить вдома.