Тепла ванна і сад (не вишневий)

Один з дослідників національних і націоналістичних явищ, експерт у стародавніх мовах і цивілізаціях, а також у ранньому християнстві, видатний французький філософ Жозеф Ернест Ренан (Joseph Ernest Renan, 1823-1892) підкреслив, що нація являє собою щоденний плебісцит. Важко спростувати цю думку, тож можна її доповнити: адже повсякденність, що здається звичайною рутиною, з її усталеними схемами та комбінаціями, також є свого роду плебісцитом. Різниця полягає в тому, що у другому випадку мова йде про індивідуальний аспект і внутрішній світ кожної людини. Це означає постійні коливання між різними моделями поведінки, безперервні сумніви та зважування всіх "за" і "проти".

Окреме питання, яке заслуговує на увагу, це спосіб взаємодії між владою та суспільством. Існує певна модель, яку можна охарактеризувати як радянську, де "правітєльство" не просто зневажає "насєлєніє", а бачить усіх його представників як безвольну масу, що слідує беззаперечно за його вказівками. На противагу цьому, в демократичних країнах влада розглядає свою роль як службу суспільству. Політики усвідомлюють, що їхня мета — не задоволення власних амбіцій, а забезпечення добробуту громадян. Ці моделі, звісно, є ідеалістичними, адже реальність часто складніша, з'являються різноманітні гібридні варіанти. Давайте спробуємо визначити місце України в цій системі координат.

Відповідальність влади і безпека людей

Часто дії чинної української влади вважають гідними. Принаймні дії президента Володимира Зеленського. Хоча б від початку російської агресії проти України. До того поведінка владної команди і президента була дивною. Ідеться не тільки про очі Путіна та бажання зійтися десь посередині. Також про нехтування багатьма принципами демократії й надбаннями цивілізаційного поступу, суспільними і громадськими інститутами, моральними й етичними нормами. Не скажеш, що відбулися кардинальні зміни, але час від 2019 і до лютого 2022 року показовий. Президент і його команда уникали діалогу зі суспільством, не комунікували свої рішення, ігнорували наявність у суспільстві різних точок зору, бачили себе ексклюзивним суб'єктом політичного процесу і просто пиляли корабельну сосну.

Однією з основних складових цієї політики стало ігнорування загрози з боку Росії та звинувачення партнерів у дестабілізації українського суспільства і створенні паніки. Звинувачувати когось у неналежній реакції на агресію з боку Росії важко, адже передбачити розвиток подій і масштаби конфлікту було практично неможливо. Якщо хтось і сподівався на наступ, то лише на локальному рівні. Представники влади не є пророками і не могли знати, що принесе завтрашній день. З іншого боку, відповідальність за державу лежить на владі. Президент, як гарант цілісності країни та безпеки її громадян, має для цього відповідні інструменти. Варто також зазначити, що чинна владна команда прагне монополізувати інформацію для громадян, заперечуючи альтернативні думки та джерела. Це означає, що вони беруть на себе повну відповідальність за безпеку та долю тих, хто покладається на їхній підхід.

Міністерство гусей — це єдина надія на випадок непередбачених обставин.

Ті, хто цікавиться футболом не лише емоційно, а й з аналітичної точки зору, добре знають, що за результати улюбленої команди, як позитивні, так і негативні, в першу чергу відповідає тренер. Не варто звинувачувати футболіста, який не виправдав сподівань, навіть якщо за нього заплатили значну суму, або суддю, який ухвалював спірні рішення на користь суперників. Саме тренер несе відповідальність за позицію команди в турнірній таблиці, її досягнення та виконання поставлених цілей. Він формує стратегію, керує грою та вносить необхідні корективи. Аналогічну роль відіграють політичні лідери. Хоча ця аналогія не без недоліків, вона дозволяє розглядати процеси з різних перспектив і глибше їх аналізувати.

Який же план у правлячої команди України щодо "гри"? Це запитання стає дедалі актуальнішим із розвитком подій та тривалістю війни. Відсутність чіткої стратегії на початку президентської кампанії Володимира Зеленського, а також у момент російського вторгнення ще можна було пояснити різними причинами: від браку досвіду до небажання створювати додаткову напругу. Проте відсутність плану на четвертому році війни вже не просто дивує, а викликає серйозне занепокоєння. Не будемо заглиблюватися в міркування про те, що означає перемога на нинішньому етапі. Зосередимося на конкретних питаннях. Чи просто Україна виживає? Чи відбувається у нас світоглядна та технологічна модернізація? Чи намагаємося ми повернути окуповані території? Чи плануємо це робити дипломатичними засобами? Чи ставимо на паузу питання втрати земель? Що ми взагалі робимо і в якому напрямку рухаємось? Де ми знаходимося зараз?

Схоже, що описана раніше тенденція, за якою влада не взаємодіє з суспільством і не визнає його партнером у справі збереження державності, все ще залишається актуальною. Представники чинного уряду ніколи не сприймали свідомих громадян як активних учасників політичного процесу. Вони продовжують ігнорувати громадянське суспільство та ставити під сумнів його потенціал. Проте саме волонтерський рух, починаючи з 2014 року, продовжує слугувати опорою для армії в найскладніших обставинах. Українське суспільство постійно демонструє свою витривалість і зрілість, чого не можна сказати про чинну владу, яка досі не змогла чітко окреслити, в якому напрямку рухається країна. Якщо провести аналогії з футболом, нинішня ситуація нагадує післяматчеві висловлювання гравців типу "м'яч круглий, поле рівне": жодної стратегії чи плану, вся надія покладається на випадковість.

Останнім часом активно обговорюють концепцію чорних лебедів. Але не варто забувати й про гусей, які, як відомо, врятували Рим від раптового нападу супостатів. Чи не є це нашою власною стратегією чи планом?

Складна участь політика та його тернистий шлях серед каміння.

У сучасних реаліях буття демократичних країн жодна влада не хоче мати справу з тривалими процесами і глибинними змінами. На такому неможливий піар та й наслідки, найімовірніше, пожинатимуть наступники. Тому й виходить, що кожну владну команду в Україні, переважно справедливо, підозрювали в неефективності й саботуванні реформ, імітації діяльності.

Влада, що зараз перебуває на чолі, з самого початку свого існування визначила себе як альтернативну силу, здатну "перетворити всіх". В результаті, ми спостерігаємо затримку реформ, що вже помічають наші західні партнери, безладні та неорганізовані дії, які регулярно відчувають на собі українці, незадовільні рішення та спроби знайти прості виходи з складних ситуацій, адже представники цієї команди не мають іншого досвіду. У звичайних умовах така стратегія не може тривати довго, а в умовах війни вона взагалі виявляється неефективною.

Останні зміни у складі Кабінету Міністрів не вказують на те, що влада усвідомлює всю серйозність проблем, які існують в Україні. Вона, можливо, лише припускає, що оточення, а особливо партнери, залишаються незадоволеними поточною ситуацією. У контексті ротацій міністрів ми спостерігаємо не стільки продуману та послідовну стратегію, скільки реакцію на зовнішні обставини, що нагадує зміну декорацій. Це стає особливо тривожним, адже на всіх рівнях існує безліч глибоких і системних проблем, які вимагають термінового вирішення, а не поверхневого підходу.

Ворог наступає - нашкодь собі сам

Найгіршим аспектом є те, що безлад і непрофесіоналізм влади останнім часом все більше змінюються на безглузді дії, що нагадують суїцид. Відмова призначити керівником БЕБ кандидата, який виграв відкритий конкурс, можна оцінювати саме в цьому контексті. Так само, як і політично мотивовані напади на антикорупційні організації в цілому. Усе це свідчить про стару проблему - відновлення забутої практики ігнорування діалогу з суспільством. Ця тенденція вказує на безпідставну самовпевненість серед представників влади. Відповідно, така дитяча поведінка негативно позначається на відносинах із партнерами та дестабілізує ситуацію в країні.

Але чому дивуватися? По-перше, представники влади ніколи не відчували своєї відповідальності і, схоже, не відчувають її й досі – адже вони вважають, що "нікому нічого не винні". По-друге, згідно з їхньою логікою, ми нібито вже на порозі перемоги у війні. Отже, можна гратися у вибори, імітувати боротьбу з уявними ворогами та ігнорувати реальність здорового суспільства в Україні. На думку владної команди, українці мають змиритися з будь-якими незаконними та антиконституційними рішеннями, як це сталося в Росії чи Білорусі.

Найкращий подарунок, який можна зробити ворогу у війні, - розсварити українців на рівному місці, тримати їх в інформаційній бульбашці, плекати неуцтво й необізнаність із тим, що відбувається насправді. Ще позбавити нас надійного плеча й опори в особі західних партнерів. Десь цим шляхом зараз влада рухає нас до "світлого" майбутнього. При цьому вона настільки захопилася політичними хороводами, що має всі шанси розвалити тил і позбутися західного фінансування. На щастя, не доводиться констатувати першого. Проте з другим певних "успіхів" уже досягнуто.