Ветеран Михайло Дамаскін знаходить підтримку в спорті для себе та своїх товаришів (ВІДЕО)

28-річний Михайло Дамаскін з 2019 року служив у десантно-штурмових військах. У квітні 2022 отримав важке поранення на Херсонщині. Нині у нього паралізовані нога і дві руки. Але він ходить і займається спортом - за допомогою нейростимуляторів.

Нещодавно Михайло пройшов через регіональні змагання "Ігри ветеранів", де здобув золоту медаль у кросфіті. Крім того, він заохотив двох своїх друзів взяти участь, і вони в підсумку стали бронзовими призерами, повідомляє Репортер.

З дитячих років Михайло Дамаскін активно займався спортом, зокрема легкою атлетикою та футболом. Він навіть виступав за харківський клуб "Металіст". Однак згодом Михайло вирішив обрати шлях служби в армії. У 2019 році він підписав контракт із 79 окремою десантно-штурмовою бригадою, а перед початком повномасштабного вторгнення здійснив переведення до 80 бригади.

Я родом з Харкова і завжди усвідомлював, що цей момент настане рано чи пізно, - розповідає Михайло. - Тому я вирішив приєднатися до армії. Ще в 2014 році мав таке бажання, але тоді вступив до ДСНС і був курсантом, а моя дружина настійливо відмовляла мене від цього кроку. Після цього вона завагітніла, і поки нашому синові не виповнилося три роки, військовий комісаріат не мав права призивати мене в армію.

Михайло опинився на полігоні, коли почалося повномасштабне вторгнення. Він згадує, що 18 лютого тільки-но повернувся з відпустки. Його підрозділ готувався до відправлення в зону операції Об'єднаних сил на Луганщину.

24 лютого, о 5 ранку, я привів себе до порядку і мав заступати в їдальню на чергування. Ми стояли, пили каву й почули вибухи, - пригадує Михайло. - Але ми були на полігоні, тому не здивувалися. Та коли зайшов командир роти і підняв усіх по тривозі, тоді все зрозуміли. Зібралися, отримали зброю, повантажились на техніку й поїхали на виконання завдань у Херсонську область.

На той момент дружина Михайла та їхній син перебували в Харкові, в районі Салтівка, де саме в перші дні відбувалося активне бомбардування.

Я був в курсі подій у домі, оскільки постійно спілкувався з дружиною, - згадує Михайло. - Мені було важко зосередитися на своїх справах, адже думки постійно поверталися до того, що відбувається вдома.

Через два тижні дружині та синові вдалося дістатися до матері Михайла, яка жила в більш спокійному районі. Після цього вся родина — дружина з сином, мати Михайла та його молодший брат — переїхали на Прикарпаття.

Михайло Дамаскін ділиться спогадами: «Мій батько тоді перебував під Мар'їнкою. Він також був військовим і служив у 54-й бригаді. На жаль, 14 лютого цього року він загинув від отриманих поранень. Зазвичай діти йдуть слідом за батьками, але в нашому випадку все сталося навпаки — батько вирішив стати на захист країни, коли я вже був у армії. Я служу з 2019 року, а він підписав контракт у 2021-му, сказавши: "Як так — мій син на фронті, а я залишуся осторонь?"».

Михайло отримав важке поранення 5 квітня 2022 року під час одного з перших контрнаступів.

"Перед нами стояло завдання звільнити два села та захопити третє, - ділиться спогадами ветеран. - Сталася сутичка на відстані приблизно 100 метрів. Не найуспішніша, оскільки супротивники були укріплені в будинках та окопах, а ми атакували з лісу. Під час відступу я отримав поранення в спину від БМД-2. Але, на щастя, удар був не прямим, а рикошетом під великим кутом. Якби снаряд потрапив безпосередньо, наслідки могли б бути жахливими."

Михайла швидко евакуювали. Медики поставили невтішний діагноз. Три кінцівки були паралізовані.

"Тоді мене охопило сум'яття, - згадує військовий. - Лікарі говорили, що, якщо я й зможу ходити, то лише на одній нозі, а інша залишиться бездушною. Від тієї туги мене витягнула любов до моїх дітей. Саме тоді я дізнався, що моя дружина чекає на нашу другу дитину. Це стало моєю мотивацією. Я не хотів, щоб вони бачали батька в такому стані. У мене вже є син, якому 8 років, і донька, якій виповнилося рік і дев'ять місяців."

Далі на Михайла чекало довге лікування в Україні та за кордоном. У Латвії, каже, його підняли на ноги. Там навчили ходити на милицях й управляти м'язами рук.

"Коли ти спостерігаєш за своєю рукою та м'язами, ти починаєш їх контролювати," - ділиться думкою Михайло Дамаскін. "Спочатку я також був вражений, коли мені це пояснювали. Але якщо присвятити цьому час, то все виявляється досить простим."

Наразі сім'я Дамаскіних проживає у Франківську. Щодня Михайло відвідує обласну лікарню для проходження реабілітації. Він займається там з ранку до вечора, виконуючи вправи, спрямовані на відновлення м'язової сили.

Михайло ділиться своєю історією: «Я маю спинномозкове поранення, внаслідок якого моя права нога та обидві руки паралізовані. У Києві мені провели операцію і встановили нейростимулятори. Ці пристрої допомагають мені бути активним і пересуватися, але я все ще мушу працювати над відновленням м'язів».

Завдяки нейростимуляторам, Михайло здатен пересуватися на милицях протягом чотирьох годин, оскільки саме стільки часу тримає заряд. Проте незабаром його чекає нова операція, в ході якої український нейростимулятор буде замінено на американський. Це може здійснити мрію Михайла - ходити без допомоги милиць.

Михайло ділиться, що навіть брав участь у змаганнях для ветеранів, використовуючи український нейростимулятор під час бігу. Він активно залучається до різноманітних спортивних заходів і надихає своїх друзів на нові досягнення.

Михайло Дамаскін ділиться своїм досвідом: «Я вперше спробував себе у спорті минулого року, через півтора року після отриманого поранення. Мені випала нагода пройти відбір до національної команди, яка готувалася до поїздки в Америку. Хоча я не зміг пройти далі, все ж залишився задоволений своїм виступом. Цього року я знову брав участь у відборі на Invictus Games, але знову не пройшов. Проте я не їду туди з метою вигравати медалі. Найголовніше - це неймовірна атмосфера. Коли опиняєшся серед ветеранів і спостерігаєш за їхніми переживаннями та тим, як вони долають труднощі, в тебе виникає бажання так само боротися зі своїми викликами».

Мій товариш брав участь у відборах на Invictus Games 2023, де отримав футболку, яку потім подарував мені, - ділиться спогадами Дамаскін. - Він успішно пройшов відбір і вирушив на змагання в Німеччину, звідки також привіз цікаву футболку. Я вирішив написати йому, запитуючи, коли ж чекати на свою футболку. Він відповів, що я його вже дістав, адже починаються нові відбори, і щоб я сам реєструвався, бо він мене там бачив. І так мені довелося зробити. Коли я вперше потрапив у цю атмосферу, зрозумів, що це - моє. Тепер ми з хлопцями, які проходять або не проходять відбір, домовляємося, що на наступні відбори знову всі реєструємося і приїжджаємо разом.

Ознайомтеся також: Після травми. Сергій Тарнавський з Долини знаходить порятунок у спорті та підтримує своїх товаришів.

А ті брендовані футболки від Invictus Game були цінними для Михайла саме написом. На спині є девіз ігор: "Бійці - чия сила волі сильніша за тіло". У Михайла їх тепер уже три.

Два тижні тому в Івано-Франківську відбулися регіональні змагання під назвою "Ігри ветеранів". У заході взяли участь близько 40 спортсменів. Серед них був і Михайло, а також двоє його друзів, яких він, за його словами, переконав взяти участь у кросфіт змаганнях.

Хоч вони обидва не хотіли, але я їх переконав, - говорить Дамаскін. - Кажу, мовляв, спробуйте. Потім постійно будете цим займатися. Вам треба спілкування, треба попасти в це середовище і ви зрозумієте, для чого це все.

Михайло говорить, що більше вболівав і переживав за них, ніж за себе. Також серед друзів в Instagram постійно викладає й розповідає про адаптивні види спорту, як займається сам.

"Invictus - чому я обираю цю подорож? Тому що тут реалізується реабілітаційна програма через адаптивний спорт, - ділиться думками ветеран. - Це процес, який охоплює як психологічну, так і фізичну реабілітацію. Заняття адаптивними видами спорту значно полегшують процес відновлення і сприяють інтеграції в суспільство. Це надзвичайно важливий аспект, що допомагає ветеранам знайти своє місце через спорт."

До речі, у Франківську ініціатива "ветераницивільні Петрос" працює над тим, аби ветерани могли займатися усіма адаптивними видами спорту. Для цього оголосили збір - один мільйон гривень на обладнання для занять спортом ветеранами.

Щовівторка в своєму просторі на Промприладі організовують різноманітні майстер-класи для ветеранів.

До речі, Михайло з родиною не пропускають жодної. Разом робили ювелірні вироби, вироби зі шкіри, вчились робити декоративну штукатурку.

Не можу казати за всіх, але для мене "Петрос" - це щось більше, це вже друга сім'я, - говорить про спільноту Михайло Дамаскін. - Ти попадаєш в середовище, де відпочиваєш морально та фізично, серед своїх.

На вулиці, говорить він, можуть траплятися найрізноманітніші обставини. Є деякі неприємні моменти, через які не хочеться покидати домівку, особливо коли перебуваєш у інвалідному візку.

Ситуація виглядала досить невинно, але морально важко пережити, - ділиться своїми переживаннями ветеран. - Я тільки що вийшов з кабінету свого тату майстра, спілкувався по телефону з дружиною, курив айкос і сидів у інвалідному візку. Раптом до мене підійшла жінка і простягнула 20 гривень. Я відповів їй, що дякую, але гроші мені не потрібні. Я не прошу милостиню, у мене все є. Але замість того, щоб вислухати мене, вона просто засунула ці 20 гривень у відкриту військову сумку і пішла. Подібних випадків було вже безліч, і не лише зі мною. Це справді дуже дратує. Я ж не прошу подаяння.

Михайло рекомендує цивільним лише одне – не акцентувати надмірну увагу на пораненнях військового, а спілкуватися з ним, як з будь-якою іншою людиною.

Зайва увага може нашкодити, - переконаний ветеран. Існують військові, які, навпаки, використовують цю ситуацію, вважаючи, що тепер усі повинні їм щось винні, але їх не так вже й багато. А є й інші, як я, які сприймають це дуже негативно.

Інша проблема, зауважує він, полягає в тому, що в місті неможливо пересуватися на інвалідному візку. Так, на інвалідному візку не ходять, а пересуваються.