Наразі я отримую задоволення від кожного дня. Ветеран Іван Назар з Прикарпаття розповідає про потужність спорту та підтримку близьких.

Іван Назар з Братківців провів 2,5 роки на фронті, служачи в 7 окремому стрілецькому батальйоні. Після отримання поранення він втратив одну з ніг. Наразі він знову на робочому місці, має змогу спостерігати за тим, як підростають його сини, і займається ампфутболом, використовуючи милиці.

Він зізнається, що у минулому мріяв виступати у Вищій лізі, і тепер ця мрія стала реальністю, повідомляє Репортер.

Перед початком війни Іван Назар обіймав посаду в "Новій пошті". Він часто відправлявся у відрядження, щоб підтримувати колег у таких містах, як Київ, Дніпро та Харків. Коли розпочалося вторгнення, він перебував у Боярці. Повернутися додому, згадує, було справжнім випробуванням. Ще навіть не доїхав до Рівного, як отримав дзвінок від мами, яка повідомила, що він вже потрапив у список на участь у війні.

У магазині Братківців повісили оголошення, - ділиться Іван. - Здається, там було близько тридцяти людей, і моє прізвище також значилося в списку. Я повернувся додому, обговорив це з дружиною, а потім вирушив до військкомату. Мені довелося туди сходити тричі, адже черга була дуже великою.

Відтак його записали у 7 стрілецький батальйон. Далі були навчання на полігоні, а 13 квітня - на фронт. Спочатку батальйон воював під Ізюмом, потім Куп'янськ. Іван Назар називає ті напрямки "легшими", адже потім батальйон перекинули на Лиманський.

"Тільки-но почався перший етап, а вже з'явилися двохсоті та трьохсоті, - згадує ветеран. - Саме там розпочалося справжнє жахіття."

Протягом 2,5 років Іван відвідав рідний дім лише двічі: один раз через 10 днів, а інший — через 15. Він стверджує, що серед своїх товаришів по батальйону мав, напевно, найбільшу кількість бойових виїздів. Його позивний — "Титан", адже раніше він служив у спецпідрозділі з такою ж назвою в Івано-Франківську.

Я завжди залишався стійким, ніколи не піддавався емоціям і завжди був готовий до виконання завдань, - ділиться Іван Назар. - Якщо ти пропустиш бойове завдання, це може призвести до того, що доведеться знову адаптуватися до нової команди. А коли ти постійно в строю, ти завжди в ритмі.

Проте витримувати таку ситуацію було нелегко. Людей не вистачало. Іван зізнається, що іноді відчував таку велику втому, що навіть розглядав можливість піти до СЗЧ.

"Як можна просто так віддати два з половиною роки служби? - висловлює свої думки Іван Назар. - Це ж якось і соромно. Тому я вирішив залишитися, що буде, те буде. У травні 2024 року нам дісталось чимало. Вісім днів в пеклі. 20 травня мене відправили на позиції, а 28-го я ледве зміг вибратися. Весь час йшли штурми, нас обстрілювали 120-мм мінами, вели вогонь - все відбувалося. Ми вже опинилися майже в оточенні. Троє з нас встигли вибігти. Наші могли і вистрілити в нас, адже не знали, хто виходить. Але з дронів нас помітили і повідомили, що це свої."

Іван Назар розповідає, що навіть під час війни спорт став його рятівником від негативних думок. У Лимані, під час перерв між виходами, хлопці грали у футбол. До початку війни Іван виступав за команду Братківців, а також грав за "Корону" — команду спиртзаводу, і "Нептун", що представляв водоканал.

Я ще тоді мріяв про це, коли був на двох ногах, а тепер - ось так, - усміхається він, - навіть не сподівався, що зможу грати після травми.

Іван Назар втратив ногу 6 серпня 2024 року, коли разом з двома товаришами по службі намагався евакуювати пораненого побратима.

"Не мали можливості нести його інакше, як у простирадлі," - пригадує Іван. - "Рушимо в путь, я тільки зробив крок вліво – і раптом вибух. На перший погляд, не зрозумів, що трапилося. Впав, у голові свистить, наче в сні. Поглядаю на ногу, а вона вся понівечена. Мій товариш спробував обійти мене, і теж підірвався."

У небі кружляли дрони, тому один з товаришів вирішив віднести поранених до укриття. Він наклав обом турнікети і зв’язався по рації, повідомивши, що вже маємо троє 300. Окрім розтрощеної ноги, осколки міни вразили руку Івана. У побратима ж відірвало пальці на нозі разом із черевиком.

Пораненим потрібно було знайти спосіб дістатися до евакуації. Іван серед них був у найгіршому стані. Його переміщали приблизно по десять метрів з перервами на відпочинок.

Вони не могли мене перенести. Пізніше прибула підмога, і кілька хлопців принесли носилки, - згадує Іван Назар. - Мене першого завантажили в пікап. Я отримав поранення о 14:30, а о 20:00 мене вже поклали в швидку. Той юнак, за яким ми йшли, живий. Я потім телефонував, цікавився. Він був з сусіднього підрозділу. Коли я підірвався, то подумав: "Нарешті я повернуся додому". Чесно кажучи.

Ногу відрізали ще в Лимані. Потім проходило лікування в Дніпрі, Луцьку і Франківську.

Через два місяці після отримання травми Іван почав використовувати тренувальний протез. Відзначає, що це було надзвичайно складно та болісно, але він не здався і наполегливо старався. Вже через два тижні він почав повільно пересуватися з паличкою.

А через три місяці поїхав на свої перші ветеранські змагання. Це були регіональні "Ігри Ветеранів" у Франківську. Про них Іванові розповів його реабілітолог, аби спробував. І там Іван Назар зайняв третє місце з кросфіту.

Від того часу він почав брати участь у різноманітних змаганнях. Одного разу, під час обласних ігор у Калуші, до нього звернувся ще один ветеран — Юрій Гапончук, який обіймав посаду заступника міського голови Івано-Франківська. Він запропонував йому приєднатися до ветеранської організації "Полюби долю" і грати в ампфутбол.

Ознайомтеся також: Якщо інші можуть це зробити, то й я зможу. Андрій Якубенко, який втратив руку під час війни, здатен виконати 40 віджимань.

Тоді я навіть не міг уявити, як це - грати у футбол з однією ногою, але все ж вирішив піти на тренування, - згадує Назар. - Спочатку я взагалі не мав сил. Але потім побачив, як Юра Гапончук стрибає по полю, немов на крилах. А я не міг навіть правильно вдарити по м'ячу. Він уже досвідчений гравець. Проте з кожним тренуванням у мене почало виходити все краще.

Каже, коли його евакуйовували з пораненням, то хлопці підбадьорювали, мовляв, ще будеш у футбол грати.

"Я ніколи не думав, що займуся футболом," - ділиться своїми думками Іван Назар, усміхаючись. - "Але ось, граю, забиваю голи. Перший мій гол був у Тернополі, під час товариського матчу. Це були неймовірні відчуття! Загалом я забив п'ять або шість голів у різних зустрічах. А ще забив на кубку. Наша команда 'Бартка' здобула перемогу, і ми піднялися у Вищу лігу. Зараз активно готуємося, адже весною стартує Чемпіонат України."

Читайте до теми: Вода усе вирівнює. У Коломиї мама військового Олена Федосюк працює з ветеранами (ФОТО, ВІДЕО)

Іван колись мріяв грати у Вищій лізі, от і буде нагода. Каже, там на них чекають сильні суперники. Особливо - львівська команда "Покрова". Говорить, вони взагалі не програють. Але "Бартка" також може показати, чого варта.

На пальці Івана красується витатуйована буква "Т" - початкова літера імені його дружини Тетяни. Це парне тату вони зробили на честь своєї річниці. Він витатуював її літеру, а вона - його. Разом уже 16 років, виховують двох синів, яким по 14 та 15 років.

Сини неймовірно гордяться своїм батьком. Вони були в сльозах, коли отримали новину про його поранення, особливо молодший. А старший відразу ж почав шукати інформацію про протези в інтернеті. Тетяна в той час постійно супроводжувала Івана в усіх лікарнях.

"Я навіть не усвідомлював, що отримав травму і залишився без ноги, адже мав міцну підтримку, - ділиться Іван Назар. - Це справді має величезне значення. Без підтримки дуже важко морально. Моя дружина була поруч в усі моменти — під час бойових дій, у процесі лікування і зараз."

Навіть під час війни Тетяна відвідала його сім разів. Іван зазначає, що після кожної з цих зустрічей у нього залишалося відчуття, ніби він повернувся додому. Він також згадує, що інші солдати іноді відчували заздрість, адже не кожен мав можливість отримати візит від дружини.