Діти сьогодні – майбутні командири завтрашнього дня.

Декілька років тому ці молоді хлопці та дівчата мріяли про кар'єру ветеринарів, журналістів, космонавтів та священників. Сьогодні ж вони є курсантами Національної академії сухопутних військ. ZAXID.NET вирішив дізнатися у нового покоління українських військових, чому вони обрали цей шлях, чи відчувають страх і яким бачать своє місце у майбутньому України.

Студент першого курсу Національного університету "Львівська політехніка" Ярема Білоус, який є пластуном, родом зі Львова, має пристрасть до гір, історії та фізики. У юності він мріяв стати космонавтом і навіть склав детальний план для вступу до американського чи європейського космічного агентства. Однак його засмучувало, що для реалізації цієї мрії йому доведеться покинути рідну країну.

Повномасштабна війна, говорить Ярема Білоус, розставила все по своїх місцях.

"Тоді мої плани і ставлення до життя змінилися. Від кожного українця залежить, що з нами буде", - говорить курсант.

Серед студентів першого курсу, підкреслює він, існує переконання, що конфлікт з Росією затягнеться на тривалий час. Це покоління фактично виросло і сформувалося на фоні війни, що почалася у 2014 році. Багато хто з них втратив близьких у цьому збройному протистоянні.

"Історія показує, що наша країна завжди опиняється перед вибором: або ми ведемо війну з Росією, або стаємо її жертвою. Це не просто конфлікт, а екзистенційна боротьба. Я впевнений, що після завершення навчання зможу знайти своє місце. Наразі я активно готуюсь: здобуваю знання та загартовую свій характер, щоб у майбутньому не підвести тих, хто покладе на мене надії. Бути офіцером — означає вміти співпрацювати з людьми і здобувати перемогу навіть у найскладніших обставинах", - ділиться молодий випускник.

Тарас Мориконь, студент четвертого курсу, виріс у Рівному, а літо завжди проводив у Криму, зокрема в Ялті та Гурзуфі. Його батько спочатку служив у військово-морському флоті, а згодом перейшов працювати в поліцію. Коли в 2014 році Росія розпочала агресію проти України, Тарас планував вступити до добровольчого батальйону, але, на жаль, помер за тиждень до початку зборів. Його дядько брав участь у боях під Дебальцевим та Іловайськом, але після повернення додому його серце не витримало пережитих страждань. Інший дядько нині служить у Збройних силах України. Тарас спочатку не мав наміру ставати військовим — його метою було вивчитися на політолога, але війна та приклад родини змінили його шлях.

"У дитинстві мої батько і дядько не обговорювали зо мною теми армії чи війни. Проте, з ранніх років вони прищепили мені почуття патріотизму. Для деяких патріотизм виявляється у носінні вишиванки двічі на рік, або ж у репостах звернень президента. Але для мене справжній патріотизм – це готовність віддати життя за свою країну, як це робили найкращі представники нашого народу в минулому і продовжують робити сьогодні," - ділиться своїми думками Тарас Мориконь.

За словами курсанта, війна і служба на передовій викликають страх. Але, на його думку, це не так суттєво, як чесно відповісти собі на питання: "Що я зробив для своєї країни в цей складний період?" Він також зазначає, що відчуття страху є природним, але знання допомагають його подолати, а прагнення повернутися до кримських місць свого дитинства лише підсилює мотивацію.

Разом із роздумами про Крим, зазначає Тарас Мориконь, виникають і питання щодо того, чи колись закінчиться війна з Росією та яким чином це може відбутися.

"В будь-якому випадку, я вважаю, що українські військові залишатимуться захистом і підтримкою для української державності, а також для всієї Європи і всього цивілізованого світу," - резюмує він.

Софія Шкурат, першокурсниця з Києва, має незабутні спогади з дитинства, пов'язані з Революцією гідності. Коли її батьки не могли знайти, з ким залишити малу, вони брали її з собою, щоб разом вирушити за шинами для барикад.

"Це був жахливий досвід - вже тоді я зрозуміла, яку небезпеку несе ситуація для нашої країни, і з того часу прагнула її захищати. Після революції мої батьки стали одними з ініціаторів благодійного фонду 'Армія SOS', і я протягом багатьох років активно волонтерила разом із ними", - ділиться Софія Шкурат, яка в НАСВ здобуває спеціальність артилеристки.

Дівчина вважає, що в армії має зникнути таке поняття як гендер, адже воювати проти Росії доведеться всім. А те, що молоді чоловіки призовного віку ховаються від служби в ЗСУ, називає неповагою до всіх, хто воював і воює.

"Це неправильно по відношенню до вже загиблих і тих, хто воює, до тих, в кого загинули рідні, хто пішов на війну у свої 18-20 років", - переконана дівчина, яка виросла у боротьбі.

Четвертокурсниця НАСВ Руслана Брикайло за свої 22 роки теж встигла побачити багато. Спочатку вчилася в одному з львівських цивільних університетів, у 18 років - підписала контракт з ЗСУ, потім - вступила в Академію, щоб рухатись далі вже як офіцерка.

"Я завжди мріяла про службу в армії, зокрема у ЗСУ, тому як тільки мені виповнилось 18, я вирушила на схід. Це була непроста дорога. Зараз я вже не маю того ж ентузіазму, що колись, але тепер у мене з'явилося більш глибоке усвідомлення цінностей - я розумію, за що насправді борюся", - ділиться своїми думками курсантка.

Молодший брат дівчини - теж випускник НАСВ, вже кілька місяців він перебуває на фронті. Він, говорить Руслана Брикайло, її приклад і поштовх.

"Я ніколи не відчувала страху. Мене завжди спонукали до дії мотивація, цікавість і чітка мета," - ділиться курсантка.

Ігор Мельник, студент третього курсу Національної академії сухопутних військ, після завершення навчання стане піхотинцем. Коли в 2022 році Росія розпочала агресію проти України, Ігор навчався на третьому курсі ветеринарного факультету. Після цього його направили додому з військового комісаріату. Після кількох холодних місяців служби в добровольчому формуванні територіальної громади в Харківській області, його життєві плани кардинально змінилися, і він остаточно вирішив присвятити себе службі в армії.

Брат курсанта також служить в піхотному підрозділі. Розмови з ним, каже Ігор Мельник, допомагають підготуватися до того, що очікувати - приклади реальних кроків в реальних ситуаціях борють страх.

Молодий чоловік розмірковує про майбутнє, і в його словах відчувається як смуток, так і рішучість.

"Ніхто не може заперечити, що в класичному сенсі перемога не існує. Кожен із нас вже зазнав втрат у цій війні, і цей день стане, в першу чергу, днем великої скорботи," - зазначає він.

Незважаючи на труднощі, Україні знадобляться кваліфіковані кадри — як військові, так і цивільні. Саме тому курсант закликає своїх ровесників залишити країну і зосередитися на її відновленні та розвитку:

"Після війни молодь формуватиме державу і в нас буде багато роботи. Нам будуть потрібні військові, психологи, лікарі тощо. І це має бути вибір кожного свідомого українця".

Четвертокурсник Національної академії цивільного захисту Зорян Уштван захоплюється футболом, риболовлею та новими знайомствами. З ранніх років його мрія полягала в тому, щоб стати священником, і протягом п'яти років він служив у церкві в Закарпатті. Однак з 2022 року його покликання змінилося, і він став на захист України.

"Я вступав в Академію в 2022 році на тлі повномасштабного вторгнення Росії. Мотивацією тоді було стати частиною боротьби проти Росії. Також мій батько - військовий, він мене підтримав", - згадує Зорян Уштван.

Протягом років навчання до патріотичної мотивації приєдналися впевненість і досвід, зазначає курсант, які слугують найефективнішими засобами для подолання страху.

"Я маю можливість спілкуватися з багатьма випускниками, які зараз на фронті. Це дає мені змогу зрозуміти, що ситуація не така вже й безнадійна — важливо використовувати свої знання. Я постійно займаюся навчанням і пишаюсь тим, що маю честь носити військову форму", — ділиться Зорян Уштван.

Нове покоління українців не народжувалося для війни, але виросло під час неї. У свої 17-22 роки ця молодь змогла прийняти реальність, а не ховатися від неї, і зробити вибір на користь майбутнього - України і нашого.