Василь Тупчій / зображення: ВК Барком-Кажани
Вдалося зустріти Василя напередодні клубного тренування. Він навіть охарактеризував цей день як "вихідний", адже в розкладі було лише одне заняття — справжня рідкість для професійного спортсмена. У прекрасному настрої він ділився думками про тренування, сімейне життя та повсякденність, яка в його житті стала невід'ємною частиною волейбольного ритму.
За плечима у діагонального нападника збірної України - шлях із містечка на Вінничині до європейських арен, роки праці, самодисципліни та жертв заради спорту, який сформував його характер. Але, попри успіхи й досвід, Василь залишається надзвичайно простим і щирим. Він відверто говорить про те, що хоче більше бачити рідних, мріє тренувати дітей після завершення кар'єри та колись відкрити власний спортивний зал.
Заробітки були настільки мізерними, що їх вистачало хіба на одну цукерку.
Василю, привіт! Як у вас справи на поточному етапі життя та професійного розвитку? Що для вас є найважливішим на сьогодні?
Для мене на першому місці завжди буде моя родина — це найцінніше, що в мене є. А на другому місці в моєму житті зараз стоїть спорт, адже це моя професія. Я маю заробляти, щоб забезпечити своїх близьких і дбати про їхнє благополуччя.
Василь Тупчій / Зображення з соціальних мереж
- Якщо зазирнути в минуле, як усе це починалося? Коли волейбол уперше увійшов у ваше життя?
- Мені зараз 34, а волейбол з'явився у моєму житті, напевно, у років 9-10. У п'ятому класі я став займатися волейболом у невеликому містечку Вінницької області, і з того часу почалася моя волейбольна кар'єра: спочатку сільські змагання, далі районні, потім чемпіонат області, України. А потім уже більш-менш професійний волейбол - це Перша ліга, Вища ліга України, далі Суперліга. Ось так.
Яким чином ви стали займатися волейболом?
Я потрапив у світ волейболу випадково, коли мій тренер Адольф Георгійович Ліщук прийшов набирати команду дівчат. Моя старша сестра вчилася в класі, куди він завітав, і він запропонував їй займатися цим спортом. Потім він звернувся до моєї мами з питанням, чи не буде вона проти, якщо її донька почне відвідувати тренування. Мама відповіла: "Звісно, що ні". Але додала: "Якщо ви берете Іру (так звуть сестру), то беріть і Васю, адже йому буде нудно вдома". Ось так я і почав свої заняття волейболом.
Там була жіноча команда, а я просто бігав поруч з ними. Звісно, ніхто не звертав на мене уваги — я просто грався, кидаючи м'ячі. Лише наступного року почали помічати, чим я займаюся. Через рік до нас приєднався новий тренер, який створив команду хлопців. Так ми вирушили на різні змагання — сільські та районні. Вийшло так, що я потрапив у цю команду абсолютно випадково.
- Хто з ваших рідних найбільше підтримував вас на шляху до професійного спорту?
Не можу виділити жодну особу як найбільш або найменш підтримуючу, адже всі мої близькі завжди були на моєму боці. Коли я почав свою кар'єру в професійному спорті, найбільшу підтримку відчував від дружини. Вона була зі мною на самому початку, пережила разом зі мною серйозні травми, через які я навіть думав залишити волейбол. Саме вона стала моєю опорою в моменти, коли я стикався з труднощами, і була разом у часи перемог та поразок.
Василь разом із дружиною та дочками / Знімок з особистої колекції.
- Як ви вже сказали, вашим першим тренером був Адольф Георгійович Ліщук. Які уроки з тих часів пам'ятаєте найбільше?
Для мене він був справжнім другим батьком. Ми завжди були разом: їздили на риболовлю, я частенько заходив до нього додому. Ми провели багато часу разом. Він дуже бажав, щоб я займався волейболом, і підтримував мене в повсякденних справах. Від нього я навчився багатьом важливим речам. Він був, з одного боку, вимогливим, а з іншого — дуже добрим.
- Хто з ваших наставників або тренерів справив найбільший вплив на ваш розвиток у спорті?
- Я б не сказав, що хтось мав найбільший вплив. Мій шлях так розпочався: я потрапив у спортивний інтернат у Києві, там пробув рік, потім мене вигнали, бо не бачили перспектив. Далі у Вінниці був ще один тренер, потім ситуація змінювалася - тренери змінювалися, команди змінювалися, приблизно щороку чи кожні два роки. Тому сказати, що хтось конкретно вплинув на все це, складно.
Звісно, кожен тренер давав щось своє. Наприклад, Капелов, наш наставник у Вінниці, завжди змушував нас багато працювати фізично, у тренажерному залі. Напевно, саме завдяки йому я полюбив тренажерний зал і силові вправи, мені подобалося займатися фітнесом.
Василь Тупчій (перший зліва в нижньому ряду) / Зображення з приватного архіву
- Ви починали зі змагань районного та обласного рівня. Коли вперше відчули, що волейбол може стати не просто захопленням, а професійним шляхом?
Відверто кажучи, перші кроки були надзвичайно важкими, оскільки заробітки майже не покривали витрат. Зарплати були настільки мізерними, що вистачало хіба на один снікерс (сміється). Але коли почали надходити більш-менш адекватні виплати, на які я вже міг комфортно жити протягом місяця і дозволити собі купити новий одяг, тоді я усвідомив, що це може стати моїм професійним шляхом — справою, яку я люблю і яка приноситиме мені дохід. Напевно, саме так.
Спочатку було досить важко, адже волейбол значно відрізняється від футболу. На початку моєї кар'єри заробити гроші було дуже непросто, іноді доводилося працювати на додаткових роботах - такі ситуації також мали місце. Але коли нарешті почали платити достойну зарплату - це, напевно, сталося на початку мого перебування у Вінниці, а потім і в Сумах - я зрозумів, що волейбол може стати моєю професією, яка забезпечить мені фінансову стабільність.
Я був на межі того, щоб, коли мене вигнали з інтернату, зовсім залишити волейбол.
Згадайте той момент, коли вас виключили з інтернату: чи не відчули ви тоді, що ваша спортивна кар'єра може завершитися ще до її початку? Що стало основним стимулом для вас продовжувати?
Отже, напевно, коли мене виключили з інтернату — це сталося в дев'ятому класі, якщо не помиляюся — мені сказали, що я не маю майбутнього, адже для волейболу виявився відносно низьким. Після цього я повернувся в своє село і зрозумів, що, мабуть, це було завершенням моєї історії.
Я залишався в роздумах, не знаючи, яким буде моє наступне рішення. Вельми вдячний своїй матері, яка вирішила відвезти мене до Вінниці. Там ми знайшли коледж, де існувала програма з волейболу, і я вступив туди. Під час свого перебування в інтернаті я мав можливість представляти Вінницьку область на чемпіонаті України, хоча в самому інтернаті мені не вдавалося потрапити до команди — адже там були хлопці, що перевершували мене своїми навичками.
Василь Тупчій на початку своєї професійної діяльності / Фото з особистого архіву.
Коли я почав навчання в коледжі, з хлопців, які грали за область, сформували команду Першої ліги — це вже був значно вищий рівень. Мабуть, саме це і врятувало мене, адже я був на межі того, щоб, після вигнання з інтернату, зовсім залишити волейбол. Це було дуже болісно для мене. Ви ж розумієте: дитина, сльози, образи на всіх і на все. Але, напевно, мені пощастило, що все так обернулося. Зараз я усвідомлюю, що, можливо, це й на краще, адже перспективи там були невеликі.
Незабаром у вашій професійній кар'єрі відбувся перший міжнародний досвід - у Казахстані. Які спогади у вас залишилися про той час?
- Це був, здається, 2013-2014 рік. Я вже тоді грав у своїй першій команді - після Вінниці поїхав у Суми. Мав контракт на два роки. Це досить професійний клуб із непоганими умовами для України: заробітна плата, житло - все було чудово.
У 2014 році розпочалась анексія Криму. Серед фінансових спонсорів клубу, здається, був завод у Красноперекопську, що призвело до виникнення фінансових труднощів. Мене відправили в однорічну оренду до Казахстану, а згодом я уклав новий контракт ще на рік.
Ситуація в Казахстані виявилася досить приємною. Сучасний спортивний зал — рідкість, яку не зустрінеш скрізь. Реабілітаційні програми були на високому рівні, а заняття фітнесом проходили в комфортних умовах. Спортивний менеджмент також залишив позитивне враження. Заробітна плата була стабільною, а умови праці — на достатньо високому рівні. Загалом, я залишився задоволений і маю лише приємні спогади про Казахстан, немає нічого негативного, що можна було б згадати.
Василь Тупчій відзначає своє тріумфальне чемпіонство в Казахстані / Фото з соціальних мереж
- Далі був період у Франції. Який досвід принесли вам виступи у цій країні?
Франція, безумовно, одна з найкращих країн для проживання, особливо якщо у вас є сім'я. Мій перший рік я провів у Ніцці. Це прекрасне місто, яке ідеально підходить як для життя, так і для відпочинку. Команда, з якою я працював, була на середньому рівні, а то й нижче, оскільки частина умов була аматорською і не зовсім професійною. Проте сама ліга у Франції досить вражаюча.
Я провів рік у Ніцці, а згодом переїхав до маленького містечка Сет на три роки. Це місто на узбережжі славиться чудовими вболівальниками та приємною атмосферою на спортивних майданчиках. Умови життя там були відмінними, і мені дуже подобалося перебувати в цьому місці. Я навіть мав намір залишитися, але, на жаль, клуб не подовжив мій контракт. Після цього я перемістився до Камбре, де провів ще один рік, що розташоване неподалік від Парижа.
"Не було жодної конкретної причини, чому я просто вирішив не їхати до збірної."
Якщо я не помиляюся, саме під час ваших виступів у Франції ви вперше зіграли за національну збірну України. Згадайте, будь ласка, той день, коли ви отримали свій перший запрошення до команди. Які були обставини цього моменту?
Якщо я не помиляюся, це був останній рік мого виступу в Казахстані, після якого я готувався до переїзду у Францію. Саме в цей момент отримав запрошення до національної збірної. Безумовно, кожен футболіст мріє про цю можливість, адже грати за збірну — це справжня мета, до якої всі прагнуть. Це було навіть дещо неочікувано. Але ми приїхали, тренувалися та змагалися. Усе пройшло чудово.
Якими були ваші відчуття під час дебютного виходу на сцену? Які моменти залишилися в пам'яті? Чи відчували ви значне хвилювання?
Так, чесно кажучи, я дійсно переживав. Хвилювання — це природна реакція. Це були матчі в Івано-Франківську. Не можу точно згадати, з ким ми грали, але трибуни були заповнені великою кількістю вболівальників, які підтримували нас. Це було неймовірно, і тому я відчував певне хвилювання. Проте залишилися емоції, які не стерти з пам’яті. Досі переглядаю фотографії з Івано-Франківська — атмосфера була чудова. Це був наш перший досвід, і відчуття були по-справжньому незабутніми.
Василь Тупчій (посередині) разом із товаришами по збірній України в 2017 році / Фото з соціальних мереж.
Які почуття викликає у вас участь у національній команді - це гордість, відповідальність чи, можливо, щось зовсім інше?
Безумовно, це поєднання гордості та відповідальності перед батьківщиною і фанатами. Я вважаю, що представляти національну команду — це надзвичайна привілегія: на збори запрошують тільки 18 осіб. Розумієш, що ти — один з цих 18-20 людей серед 40 мільйонів українців. Тому це, без сумніву, викликає особливе почуття гордості.
У складі збірної України ви вже не раз були найуспішнішим гравцем. Які фактори сприяють вашій стабільності на міжнародній арені?
Існує безліч чинників, які відіграють важливу роль: дисципліна, підтримка оточення, професійний підхід. Якщо твоя мета — тривала кар'єра у спорті, необхідно пильно стежити за своїм здоров'ям, раціоном, процесом відновлення та якістю сну. Після завершення клубного чемпіонату не можна просто відпочивати протягом трьох місяців, не займаючись нічим. Важливо постійно працювати над собою. Чим довше ти прагнеш залишатися у спорті, тим більше зусиль потрібно вкладати не лише у фізичну підготовку, а й у розвиток ментального та психологічного благополуччя.
- Ви пережили травму перед Євро-2021, що змусило вас пропустити цей турнір. Як впоралися з психологічним аспектом травми та поверненням у спорт?
- Це ви таку тему зачепили. Ну, дивіться, у всьому світі цілком нормально, коли основні гравці не завжди їздять на всі турніри. Це абсолютно нормальна практика. Команди часто привозять молодих виконавців - це нормально, щоб спробувати їх. Якщо цього не робити, ми не будемо знати, хто в нас є.
Тут не було якоїсь причини, що я просто не захотів і не поїхав - потрібен був відпочинок. Бо якщо грати нон-стоп, як минулого року, коли ми зіграли Лігу націй, чемпіонат світу, а потім клубний чемпіонат, це надзвичайно важко. Ті, хто займається професійним спортом ігрових видів, розуміють, що постійно тримати себе в тонусі майже неможливо. Тому багато гравців не приїжджають у збірні на всі турніри, і це абсолютно нормально. Тут немає ніякої катастрофічної ситуації.
"Програли вісім матчів поспіль - це катастрофа для клубу і для нас"
В даний час ви є членом львівської команди Барком-Кажани, що змагається в польському чемпіонаті, але, на жаль, цей сезон не є найуспішнішим. Як ви думаєте, чого не вистачає вашій команді для покращення результатів?
- Якщо чесно, навіть важко сказати, чому так. Ми розпочали сезон досить впевнено. Зіграли шість ігор і йшли на 7-8 місці, що було непогано. Далі програли трьом лідерам турнірної таблиці. У принципі, це не критично, бо команди сильні. Здається, потім виграли один матч, але після цього програли надзвичайно важливу зустріч: коли вели 2:0, вели третій сет, але програли його... Після цього у нас стався провал. Ми потрапили в таку яму, з якої, відверто кажучи, було дуже важко вибратися. Програли вісім матчів поспіль - це катастрофа для клубу і для нас.
Василь Тупчій / Фото: ВК Барком-Кажани
Виступати в таких умовах психологічно надзвичайно складно, і часом взагалі немає бажання грати у волейбол чи займатися чимось іншим. Однак сьогоднішня перемога над командою з Варшави стала для нас важливим досягненням. Ми провели матч і виграли, а наступний відбудеться 30 січня. Успіхи підвищують нашу впевненість і позитивно впливають на атмосферу під час тренувань і в повсякденному житті. Тож сподіваюся, що далі все буде тільки краще. Щоб залишитися в Плюс Лізі, нам терміново потрібні очки. Не важливо, скільки їх – одне, два чи три, але в кожному матчі важливо здобувати бали.
Чи траплялися у вашій професійній діяльності ситуації, коли виникало бажання everything залишити? Як ви справлялися з такими труднощами?
- Звісно, були. Я думаю, у кожного таке трапляється і досить часто. У такі моменти основна підтримка - це моя дружина. Це 100%, бо якби не вона, мені, здається, було б набагато гірше. Вона знає, як мене заспокоїти та підтримати, і я їй за це вдячний, бо мій увесь професійний шлях у спорті - це й її заслуга. Також у мене є діти, і вони неймовірно допомагають. Після поганих моментів, тренувань чи гри ти приїжджаєш додому, тебе обіймають, кричать "папа". Моя молодша донька іноді каже: "О, папа виграв", хоча я програв. І все - якось так негатив розсіюється, і ти проводиш час із сім'єю та забуваєш усі ці складні моменти.
- Ваш ігровий номер у клубі та збірній - 13. Він має для вас якесь особливе значення? Адже загалом у народі цю цифру часто вважають "нещасливою".
- Ну, в мене день народження 13 числа - 13 січня. Ця цифра досить часто трапляється в моєму житті. Наприклад, квартира №13, у спортивному інтернаті я жив у кімнаті 13, у гуртожитку університетському - у кімнаті 313. Досить часто ця цифра супроводжує мене в житті. Тому й номер відповідний. Я грав і під восьмим, і під п'ятим колись, але 13... Напевно, через день народження і тому, що ця цифра часто мені трапляється.
Василь Тупчій / Зображення, надане співрозмовником у інтерв'ю
Чи практикуєте ви якісь особливі звички або ритуали перед іграми чи тренуваннями?
Ні, у мене немає специфічних ритуалів. Я просто намагаюся заспокоїтися перед матчем, особливо коли відчуваю тривогу. Моя мета – зосередитися на грі та не дозволяти негативним думкам втручатися в процес. Це вимагає зусиль, але справді допомагає. Фізична підготовка, звісно, важлива, але психологічний аспект у спорті є надзвичайно істотним. Якщо не вмієш контролювати свої емоції під час гри, фізична сила не принесе жодної користі.
Я намагаюся завести розмову з партнерами по команді або просто говорити про щось у роздягальні перед грою - це допомагає відволікти думки від негативу. Також візуалізація: уявляєш, як класно граєш, атакуєш, подаєш, а не думаєш про те, як погано гратимеш. Іноді можу увімкнути улюблену музику в навушниках. Кожен обирає для себе те, що йому підходить.
"Я не пам'ятаю, коли святкував зі всією родиною Різдво або Великдень"
Яким чином ви балансируєте між сімейними обов'язками та спортивними мандрівками?
За останні два роки, скажімо прямо, це стало справжнім випробуванням, оскільки мої доньки - середня і старша - відвідують школу. Спочатку вони навчалися у Франції, потім в Україні, далі в Польщі, а зараз повернулися в Україну і навчаються в українській школі.
Час від часу приїжджають до мене на два тижні - на місяць поїдуть - і знову на два тижні приїдуть. Так ми живемо - досить складно зараз...
Яким чином ви відзначаєте час з родиною та друзями? Чи маєте ви якісь традиції, що підтримуються у вашій сім'ї?
У нашій родині, хоча немає чітко визначених традицій, ми намагаємося проводити більше часу один з одним. Часом граємо в настільні ігри, а іноді я приєднуюсь до старшої та середньої доньок у грі на планшеті, наприклад, в Roblox (сміється). Вони завжди в захваті, коли я граю з ними. Також ми любимо прогулюватися, як і більшість сімей. У нас немає нічого особливого, але ці моменти важливі для нас.
- Як ви казали, разом із дружиною виховуєте трьох доньок і ділитеся у соцмережах заняттями волейболом із найстаршою. Чи мріє вона піти вашим шляхом?
Не можу точно сказати, чи є у неї мрії стосовно волейболу, але я не примушую її цим займатися. Якщо вона знаходить в цьому задоволення, я підтримую її: "Якщо це тобі цікаво - займайся". Я забезпечую її всім необхідним і допомагаю, але не нав'язую свої власні амбіції. Якщо їй це справді до вподоби - чудово, я створюю для неї найкращі умови. Але якщо вона не хоче грати - я не буду наполягати. Немає в цьому нічого поганого, адже не всім подобаються ті ж речі, що й мені.
На даний момент вона займається... Коли доньки відвідують мене в Польщі, вона воліє приходити зі мною на тренування. Поки я займаюся, вона займається своїми справами, а після тренування я приділяю їй ще 30-40 хвилин. Це відбувається лише тоді, коли вона сама цього хоче. Якщо ж їй не хочеться, то вона не приходить. Я намагаюся пояснити їй: якщо ти мрієш про професійну кар'єру у волейболі на високому рівні, потрібно тренуватися систематично — не лише в ті моменти, коли є бажання, а й коли його немає. Це її вибір, і я поважаю те, як вона вирішить.
Чи бажаєте, щоб всі ваші діти займалися спортом?
Не можу сказати, що це обов'язково, адже заняття спортом вимагає чимало зусиль. Розглядаючи свій досвід, я не впевнений, чи хотів би, щоб мої діти жили в такому ж ритмі. Професійний спорт - це непросто. Цього року я вперше за останнє десятиліття святкував свій день народження вдома. Адже всі попередні роки я провів його в дорозі, у автобусі чи на виїзді.
Я не можу згадати, коли востаннє святкував Різдво чи Великдень разом із усією родиною. Це пов'язано з тим, що постійно доводиться жертвувати особистим часом на користь спорту, і на все інше просто не залишається сил. Навіть у підлітковому віці не вдається прогулятися з друзями, адже тренування забирають весь вільний час. Багато чого доводиться відкладати... Тому я не впевнений, чи хотів би, щоб мої доньки пройшли через цей самий шлях. Зараз мені хотілося б з радістю святкувати Різдво з родиною, адже час летить дуже швидко, і, на жаль, наших бабусь і дідусів стає все менше. І коли не бачиш їх місяцями, а іноді й роками, свята минають без спільних миттєвостей.
Василь Тупчій разом із своїми доньками / Знімок із приватного архіву
У ваших соціальних мережах регулярно з'являються надихаючі та освітні відео. Чи вважаєте ви це просто своїм хобі, чи ви маєте на меті щось більше?
Після завершення моєї кар'єри я б хотів займатися тренуванням дітей. Моя мрія — створити власну волейбольну школу, де зможу ділитися своїми знаннями та досвідом. Це заняття мені дуже до душі, тому я зараз займаюся створенням відео, щоб залучити нову аудиторію. Коли моя професійна гра підійде до кінця, я з радістю перейду до тренерської діяльності, щоб виховувати нове покоління волейболістів.
Чи є у вас бажання, яке прагнете здійснити – в сфері спорту чи в іншій галузі?
Моя мрія полягає в створенні мультифункціонального спортивного залу, де я зможу навчати дітей і реалізувати свою спортивну школу. На сьогодні це, мабуть, найголовніша мета для мене: мати можливість проводити стільки часу в спортзалі, скільки забажаю, без залежності від інших. І цей зал стане моїм особистим простором для тренувань (сміється).
Якщо озирнутися на свій життєвий шлях, які б поради ви дали б Василю Тупчію, котрий тільки-но розпочинає свою професійну діяльність?
- Перше - це вчити англійську (Сміється). Ще в школі мені говорили: "Вчи англійську". По-друге... Взагалі, я цілком задоволений своєю кар'єрою, але, можливо, більше слідкувати за своїм здоров'ям. Здоров'я - це основне. Якщо його не буде, ти взагалі нічого не зможеш: не зможеш тренуватися, не зможеш нічого.
Важливо приділяти увагу своєму здоров'ю, раціональному харчуванню, якості сну та процесу відновлення - це ключові аспекти. Читання книг також може бути корисним для контролю емоцій під час матчів, тренувань і в повсякденному житті. Проте, основним залишається стеження за своїм здоров'ям.
"Саме таких людей слід ставити в приклад. А не тих, хто захоплюється Майком Тайсоном, адже він мав проблеми з наркотиками..."
Улюблена страва: Оселедець під шубою. Вживаю рідко, але дуже сильно люблю.
Книга, до якої ви повертаєтеся знову і знову: такої немає.
Фільм або серіал, який захоплює: Відверто кажучи, не люблю ні фільми, ні серіали дивитись - тож я на це свій час майже не витрачаю.
Музика, що супроводжує мене під час занять: дуже різноманітна, немає якоїсь конкретної улюбленої. Слухаю те, що звучить в даний момент.
Мрієте відвідати: Америку.
Риса характеру, якої хотіли б позбутись: Запальність.
Найулюбленіша локація в Україні: Карпати.
У мене немає улюбленого історичного персонажа.
Ваша суперсила поза спортом: Не знаю...
Незвичне хобі, про яке не всі знають: біатлон — це моя справжня пристрасть, яку я ціную навіть більше, ніж волейбол. Я завжди мріяв займатися цим видом спорту, але, на жаль, поки що це залишилось лише в моїх фантазіях.
Якби я не обрав шлях спортсмена, важко сказати, чим би я займався. Зважаючи на те, що я виріс у селі з обмеженими можливостями, багато хлопців потрапили в неприємності. Тому мені важко уявити, ким би я міг стати.
Аерофобія: страх перед польотами.
Спортивні ідоли: У мене ніколи не було конкретних кумирів, але я завжди підтримував своїх улюбленців - Володимира Кличка та нинішнього Олександра Усика. Це ті атлети, на яких варто рівнятися. Також є видатні спортсмени світового рівня, як-от Кріштіану Роналду, який у свої 40 років демонструє чудову фізичну форму і виглядає вражаюче. Саме таких людей слід брати за приклад. Не варто захоплюватися такими особами, як Майк Тайсон, який мав проблеми з наркотиками... Я б не рекомендував ставити його на п'єдестал.
Коли я був дитиною, моєю мрією було стати космонавтом, як і у багатьох інших дітей.
Як відновлюєтеся після напруженого поєдинку: Після інтенсивного матчу буває важко знайти спокій, адже тіло болить, і є велике бажання просто впасти на ліжко.
Пристрій, без якого важко уявити повсякденність: у нашому сучасному житті це мобільний телефон. Життя без нього стало б справжнім викликом.
Одне слово, яке найкраще характеризує вас: Гуманність - завжди важливо залишатися людиною.
#Україна #Казахстан #Кріштіану Роналду #Ліга Націй #Київ #Тренер (спорт) #Місто #Крим #Олександр Усик #Суми #Соціальна мережа #Чемпіонат України з футболу #Франція #Львів #Майк Тайсон #Варшава #Польща #Фізична підготовка #волейбол #Різдво #Івано-Франківськ #Суперліга #Вінниця #Володимир Кличко #Ритуал #Одяг #Париж #Вінницька область #Красноперекопськ #Великдень #Риболовля #Університет #Збірна України з футболу #Збірна Франції з футболу #Перша ліга України #Емоція #Америка #Заробітна плата #Ніцца #ВК «Барком-Кажани» #Папа #Камбре #Капітал
