Вивели полонених на баржу, заміновану мінами, і відправили в море: що стало на заваді українському гімнасту, чому його мати не впізнала, і як він здобув статус легенди Олімпійських ігор.

3 серпня 1952 року в Гельсінкі відбулася урочиста церемонія завершення літніх Олімпійських ігор, на яких вперше в історії виступила команда Радянського Союзу. Найбільшу кількість золотих медалей серед усіх спортсменів здобув український гімнаст Віктор Чукарін. Походець з Донеччини, він пережив жахи 17 концтаборів під час війни, зазнавши тортур та жахливих умов, але в Фінляндії здобув абсолютну перемогу.

Цікаво, що ані мама, ані сусіди не вірили у талант Віктора, радянська влада розбила його сім'ю, а нацисти робили все, щоб загнати спортсмена в могилу. Однак усе це тільки загартувало майбутнього семиразового олімпійського чемпіона та справжню легенду спортивної гімнастики, який об'єднав Маріуполь і Львів та чиї рідні місця зараз перебувають під окупацією Росії.

1. СМЕРТЬ ЧЕРЕЗ ЛИСТ. Віктор Чукарін з'явився на світ 9 листопада 1921 року в невеличкому селищі Хрещатицьке, розташованому на Донеччині поблизу Маріуполя, куди незабаром переїхала його родина. З ранніх років Віктор вирізнявся надзвичайною енергією — справжнім бешкетником. Він спробував себе в багатьох видах спорту, таких як плавання, футбол і веслування, а також експериментував з різними елементами на перекладині у дворі.

Тренер шкільної секції помітив, що у хлопця є природний хист, і запросив його серйозно зайнятися спортивною гімнастикою. Але нове захоплення Віктора не викликало схвалення ані у його матері, ані в рідних. Вони вважали, що це не справжня професія! Тож спочатку Чукарін вступив до металургійного технікуму. Проте незабаром він усвідомив, що не може уявити своє життя без гімнастики.

Коли майбутній чемпіон прийняв рішення подати документи до Київського технікуму фізичної культури, його підтримували лише старший брат і молодша сестра. Батька не було поруч — його репресувала радянська влада через лист, надісланий румунським родичам, у якому він просив про допомогу для сім'ї продуктами. Це були голодні 30-ті роки для України. Незабаром Чукарін-старший помер, залишившись далеко від своєї родини...

"Віктор постійно чув від сусідів: «Сильний, але недалекоглядний хлопець», коли він ділився своїм мрією стати гімнастом і отримати освіту в Києві."

"У кожного хлопця справа як справа. Одні на заводі труби роблять. Інші - на військову службою йдуть. Треті - в море подалися. А що це за справа - фізкультура твоя?", - обурювалися родичі мами.

"Ніколи ще не виїжджав я в таку далечінь, та й домашніх не відразу вмовив. "Навіщо тобі ця гімнастика", - заплакала мати. - Пішов би на якусь іншу спеціальність, хоч на медичну". "Що ви, матусю, якщо є у Віктора до цієї справи бажання, не будемо його неволити", - заступався брат Павло, - згадував Чукарін у книзі "Шлях до вершин".

Сестра також намагалася переконати матір, підкреслюючи, як Віктор змінився після початку занять у секції: він перестав «блукати з місцевими неробами», почав краще вчитися і допомагати вдома. Хоча родичі матері були рішуче проти, Віктор залишався непохитним у своєму бажанні. І якщо йому не вдасться досягти успіху в гімнастиці, тоді він готовий буде працювати різноробом на заводі.

Проте молодому спортсмену вдалося досягти успіху – у віці 19 років він завоював титул чемпіона України та здобув звання майстра спорту СРСР.

17 КОНЦТАБОРІВ. Зараз ми тільки можемо здогадуватись і уявляти, скільки титулів міг виграти Чукарін, якби не Друга світова війна. Гімнаст призупинив кар'єру та пішов на фронт добровольцем. Спочатку він захищав Київ, а потім воював під Полтавою, де Віктор отримав тяжке поранення, був контужений та потрапив до німецького полону.

У концентраційних таборах гімнаст провів три з половиною роки, перебуваючи у нелюдських умовах. За час полону Чукарін побував у 17 в'язницях, включаючи Бухенвальд, де пройшов через тортури та хвороби. Він не мав імені, а лише номер "10491".

На очах Віктора відбувалися масові страти військовополонених, тисячі людей гинули від голоду та хвороб. Однак українець не лише залишався живим, а й знаходив можливість вивчати гімнастичні техніки. До початку війни найсильнішими атлетами вважалися німці. Іноді Чукарін мав змогу спостерігати за тренерами, які виконували складні гімнастичні елементи.

Коли війна підійшла до свого завершення, а німці зрозуміли, що зазнали поразки, Віктора разом із іншими полоненими загнали на заміновану баржу та відпустили в море. На щастя гімнаста, англійські військові помітили судно і встигли врятувати всіх, хто був на борту, до того, як відбувся вибух.

"МАМО, Я ПОВЕРНУВСЯ". Після всіх пережитих жахів "найгуманніша" радянська влада намагалась посадити Віктора як ворога народу за те, що він знаходився у полоні. Але за талановитого гімнаста та добру людину заступилися тренери. Після тривалих розбірок Віктор повернувся до рідного Маріуполя тільки в жовтні 1945 року... Від його будинку залишилася тільки почорніла купа каміння.

Чукарін не мав уявлення, чи залишилися його близькі живими. Сусіди не впізнали юнака, котрий після полону важив лише 40 кг. І навіть його власна мати не впізнала сина, яка встигла запалити свічку за упокій душі свого героя. "Мамо! Це я, я повернувся!", - сказав солдат, звертаючись до втомленої та виснаженої жінки.

Мати, злякано обернувшись до мене, недовірливо похитнула головою. Вона не впізнала мене! Я підійшов ближче, і, раптово нахиливши мою голову, вона провела по ній тремтячою рукою. "Це ти! Мій синочок!", - вирвалося у неї, оповите сльозами. Я вже й забув про той слід, що залишився з тих часів, коли я, ще хлопчиськом, впав зі скирти. Про цей рубець. Але хіба мати може таке забути? - згадав Віктор.

Чукарін повернувся в настільки втомленому стані, що ні в кого не було сумнівів у його здатності відновити колишню фізичну форму та знову увійти у великий спорт. Проте його незламний характер, який допомагав йому триматися під час важких днів у полоні, став запорукою поступового відновлення.

БРУСЕВИЧ. У вересні 1946 року Чукарін вирушив до Львова, де став студентом місцевого Інституту фізичної культури. Він сподівався на допомогу проректора Абрама Ліпмана, який раніше викладав йому в Київському технікумі.

Але повоєнні часи були вкрай важкими для всіх, а особливо - для гостей міста, які не мали поруч підтримки рідних. Тому під час навчання, щоб прогодувати себе, Віктор працював двірником, підробляв вантажником, а потім ще й встигав тренуватись до сьомого поту.

До першому повоєнного чемпіонату СРСР 1946 року Чукарін ще не встиг як слід підготуватися і посів 12 місце. Але через рік піднявся на п'яте, а 1948-го нарешті став найкращим у Союзі у вправах на брусах. І тим самим Віктор започаткував золоту традицію українців на цьому снаряді. Вже за часів незалежності олімпійськими чемпіонами на брусах ставали Валерій Гончаров та Олег Верняєв.

Паралельні бруси були улюбленим снарядом Чукаріна, на якому він досягав майстерності, відточуючи кожен елемент до автоматизму, що робило його непереможним. Саме за це він отримав прізвисько Брусевич. У 1949 році Віктор здобув титул абсолютного чемпіона СРСР і зумів утримувати його протягом наступних двох років, ставши беззаперечним лідером збірної Союзу.

У грудні 1951 року стало відомо, що наступного року Радянський Союз вперше візьме участь у літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі. Ця подія була великою мрією Віктора, але всього за півроку до початку змагань у Фінляндії він вирішив прийняти виклик свого товариша по команді. Під час змагання на витримку з "хрестом" Віктор травмує свою руку.

"До самого вечора біль, що не відпускає, не покидає мене ні на мить. Важко застебнути піджак, і я не можу взяти доньку на коліна. І постійно в голові крутиться нав'язлива думка: 'А що з Олімпіадою?' Висновок лікаря-травматолога: розрив сухожилля двоголового м'яза," - згадував Чукарін.

НЕМОЖЛИВО ПЕРЕМОГТИ. Проте навіть травма не змогла стримати українського гімнаста. Через півроку після важких випробувань на Олімпіаді в Гельсінкі 30-річний Віктор, який пройшов через 17 концтаборів, став найуспішнішим атлетом радянської збірної. Українець здобув чотири золоті медалі та дві срібні, вигравши при цьому абсолютну першість. Він прославив країну, яка довела його сім'ю до голоду і забрала батька.

Проте Віктор був невід'ємною частиною світу гімнастики і здобував медалі у великих кількостях. У 1954 році в Римі він завоював титул абсолютного чемпіона світу. Свій високий рівень він підтвердив на Олімпіаді 1956 року в Мельбурні. В Австралії його основними конкурентами були японські гімнасти, відомі своєю технікою, але Чукарін зіграв ключову роль у звитязі радянської команди, допомігши їй отримати "золото".

Однак справжня драма розгорнулася в абсолютній першості, де глядачі стали свідками дуелі між українцем та японцем Такасі Оно. Щоб перемогти суперника, Віктору потрібно було перевершити себе і отримати за не найулюбленіші вільні вправи мінімум 9,55 бали. І Чукарін це зробив у 35 років! Рівно 9,55. "У нього неможливо виграти", - тільки і зміг вимовити вражений японець.

З Мельбурна Віктор повернувся з трьома золотими медалями, а також зі срібною та бронзовою нагородами, ставши семиразовим олімпійським чемпіоном і завершивши свою кар'єру без жодної поразки. Цікаво, що українець досі займає місце серед 25 найуспішніших олімпійців в історії.

ВЛАСНІ ВУЛИЦІ. На жаль, не так вже й часто буває, що спортсмен, будуючи успішну кар'єру, має змогу створити щасливу родину. Проте Віктору це вдалося. Свою кохану, гімнастку Клавдію Зайцеву, він зустрів у спортзалі, а в 1948 році молодята одружилися у Львові. Разом вони виховали трьох доньок: Інну від першого шлюбу Клавдії Іванівни, а також спільних дітей — Вікторію та Ольгу.

Після завершення своєї спортивної кар'єри Чукарін почав викладати на факультеті гімнастики. У 1967 році він отримав звання міжнародного судді, а в 1971 році його призначили завідувачем кафедри гімнастики у Львівському інституті фізичної культури. Кажуть, що його співпраця зі збірною СРСР не склалася через те, що Віктор, який завжди був відкритим і чесним, відмовлявся брати участь у закулісних інтригах та підпорядковуватися владі Кремля.

Проте видатний гімнаст виховав більше 20 майстрів спорту, серед яких є й олімпійський чемпіон 1980 року Богдан Макуця. На жаль, у 1984 році Віктор Чукарін відійшов у інший світ у Львові, доживши до 62 років. Його зламане здоров’я, ймовірно, стало наслідком важких умов у таборах та спортивних залах. Проте пам'ять про нього живе й досі.

Вулиці на честь великого гімнасту є у Львові та рідному Маріуполі. А у німецькому місті Домбостон, ще за життя Чукаріна, відкрили музей видатного українського спортсмена.

"Він був надзвичайно привабливим чоловіком! Від нього випромінювалося щось... не можу точно сформулювати, можливо, доброта та краса, але не типова чоловіча краса. Він просто був чудовою людиною в усіх сенсах. І як зворушливо він завжди розповідав про своїх доньок! Я дивилася на Віктора Івановича, немов на якогось бога спорту," - згадувала олімпійська чемпіонка з фехтування Галина Горохова.

Раніше OBOZ.UA ділився захоплюючими історіями з життя видатної гімнастки Дерюгіної: вона пережила війну, виховала доньку, яка стала кращою у світі, і продовжувала тренувати до 90 років.